не місце, а Ті, що з Ним, туди приходять тільки вночі — але зайти не можуть. Часом вони харчуються забродами, як сьогодні, та здебільшого сплять.
Золтан її вже не чує. Інший голос говорить з ним зараз, і чудові чорні очі благально дивляться на нього. Золтан зачудовано розглядає обличчя, що виринуло перед ним, — не таке гарне, як у Мілени, та йому байдуже до краси. Очі дівчини, як чисті озера, ваблять його. І він відчуває нестримне бажання покинути старий замок і піти у світ, вдихнути новий вітер, і нехай би дівчина, якщо тільки вона десь є, тримала його за руку. Він хоче побачити цей новий світ, а там нехай буде як буде.
— Я хочу піти звідси.
Хенхенет насмішкувато примружилась.
19
Орест припинив читання. Йому доволі важко було продиратися крізь кириличну старослов’янську манеру, але він перекладав по ходу читання, тому заслужив повагу не меншу, ніж Аліна.
— Я не розумію, — Мар’ян хитає головою. — Отже, Золтан тут ні до чого? І тут господарюють зовсім інші кадри — старий циган Ані та метка жіночка Мілена? Я, принаймні, так зрозумів. Тоді як нам бути з легендою, що ми записали в Дубцях?
— То тільки легенда, — Орест з жалем закриває книжку.
— А це ти що читав?
— Це більше схоже на психологічний трилер, — Аліна іронічно посміхається. — Гадаю, тепер «Слово про Ігорів похід» не будуть нав’язувати для вивчення, бо ми знайшли щось цікавіше і досконаліше. Колеги, та це ж, можливо, перший бестселер!
— Справді, — Віка сміється. — Бо як читали те «Слово…», то здавалося, що нуднішого нічого нема. І писав те хтось старий, запилений і марудний.
— Ви не можете так казати! — Орест вже палає праведним гнівом. — То — одна з найвизначніших пам’яток…
— Еге, так і в підручнику написано. А почитаєш трохи — і голова як казан робиться, — Ліка випростується і потягується, мов кішка. — Оресте, ми не будемо заводити літературний диспут. Кожен залишиться при своєму. Як на мене, то якщо мені доведеться вибирати між тим осоружним «Словом…» і детективом Стаута, наприклад, то я оберу товстуна Ніро з його орхідеями. А ти — ні. Та загалом це нічого не міняє, світ як стояв, так і стоятиме. Панове присяжні, нам зараз треба вирішити: винен Золтан у всіх місцевих безчинствах чи ні. Поки що я схиляюсь до думки, що ні. Хлопець був абсолютним пофігістом, йому в історики податися б, а він — князем! Власне, він шукав нових вражень внутрішнього характеру. Схоже, плоть його мало цікавила.
— Це якщо наш трилер писав не він сам, — Рита кривить уста. — Він міг і сам сотворити цей шедевр.
— Ні, — Орест має втрутитись, наука передусім. — Князь Золтан не знав «русинського», себто старослов’янського письма. Гадаю, він і мадярського майже не знав — тоді освіта була необов’язковим складником особистості. Я гадаю, єдине, що він знав добре, це єгипетські ієрогліфи, бо мав до цього вчителя, бажання і цікавість дослідника. Маєте рацію, Золтан був нетиповим представником свого часу. Плоть його мало цікавила. Власне, як і кожного з нас — з різних причин.
— Тому ми тут, — Мар’ян зітхає. Плоть його цікавить — тепер. — Але що це нам дає?
— Поки що не знаю, — Наталка, що весь час мовчала, нарешті втрутилась у розмову. — Поки що все йде так, як треба. Гадаю, що ми знайшли папірус з описанням розмови фараона з жерцями не випадково. Я впевнена, що жриця Хенхенет — та сама, про яку читав Золтан.
— І що?
— Не знаю. Власне, ми тільки на початку шляху, — Наталка грається своїм амулетом. — Але ми маємо розібратися. А поки що варто було б залишити кілька пасток нашим нічним візитерам.
Вони юрбою висипали на подвір’я. Сонце світить яскраво і приязно, гори навівають ідилічні думки про вічність, та це, власне, й усі сентименти. Вічність у цих місцях набуває потворних форм. Отож товариство обходить корпус, шукаючи слідів перебування тут нічної нечисті.
— Ой, дивіться! — Рита показує на купу листя. — Яка гарна каблучка. Я перша побачила!
Каблучка гарна. Великий рубін, майстерно оправлений у важке золоте плетіння, аж іскриться на сонці. Надто яскраво для звичайного собі каменя. Надто гарно. Його грані приковують погляд, не дають схаменутися, голова стає важкою, і якась млість підступає все ближче…
Аліна через силу нахиляється, бере цеглину, що спочиває в траві хтозна-скільки часу, і з усієї сили гатить по блискучій іграшці. Хлюпнула кров, яка одразу ж зашипіла й узялася бульбашками під сонячним промінням. Аліна гидливо відкинула цеглину подалі й оглянула свій одяг — чи не потрапила хоч крапля на вбрання.
— Що це було? — Орест трясе чорнявою головою. — Хтось мені може пояснити?
— Чорт, це просто болото якесь! — Ліка розтирає собі скроні. — Куди не поткнешся, скрізь якась напасть чекає не дочекається.
— Так. Але тепер будемо обачніші, — Наталка вдивляється в холодні очі Аліни. — От я все думаю, чому на тебе все це діє найменше?
— Гадаю, в мене імунітет проти будь-якого насильства. Я за старою звичкою повсякчас чекаю чогось поганого, отож перебуваю постійно напоготові. А я здатна дати відкоша, якщо припече. Щоправда, тепер, схоже, пектиме значно частіше.
— Можливо, це відповідь. Ходімо, поглянемо, що робиться в нас під вікнами.
Вони йдуть далі. Ось вже видно вікна їхніх спалень. Трава, проросла крізь купу старого листя, неприм’ята. Тут немає нічого. Порожньо. Тільки під лавкою лежить щось невеличке, зелене — Наталка обережно вивільняє це з обіймів трави. Це звичайна собі гумка для волосся.
— Це Катина, — Рита перелякано дивиться на гумку, наче то — отруйна змія. — Тільки в неї були такі яскраві, вчора я бачила.
— Вона могла викинути її з вікна, — Мар’ян не любить ускладнювати.
— Ні, — Рита вперто стоїть на своєму. — Зелена в неї була одна. І вчора вона була на її немитому волоссі.
— А це означає, що наша краля побувала тут уночі, — Аліна міряє поглядом відстань до вікна. — Схоже на те, що вона тепер вміє літати.
— Це жах, просто жах! Я більше не можу! — Віка закрила руками обличчя і хитається з розпачу. — Я прошу вас… Я дуже прошу: ходімо звідси. До того часу, як стемніє, ми вийдемо до траси, що веде на Мукачеве. Ходімо! Я не можу більше…
— Віко, припини, — сердито супиться Ліка. — Ти ж розумієш: ми не можемо піти. Ми всі це знаємо. Ми маємо вирішити проблему.
— Я нікому нічого не винна! — Віка люто стискає кулаки. — Я чомусь усе життя була винна: батькам, братові, дідькові лисому… Але я нікому нічого не винна. Це моє життя. Я про нього не просила, але якщо вже маю його, то воно моє, тільки моє. І тільки я вирішую, що і кому я винна. А мені не дали права вибору. Власне, нікому з нас не дали. Та я не хочу сидіти тут і чекати, доки прийде Катя, зазирне у вікно і викличе мене на двобій. Тому ви собі як знаєте, а я забираюся звідси до бісової матері. Просто зараз.
— Добре, — Наталка дивиться на Віку з жалем. — Ходімо. Просто зараз.
— Як? — Мар’ян скинувся. — Хоч речі візьмімо. Гроші, документи…
— Не треба. Ходімо.
Наталка рішуче бере Віку за руку і простує до виходу. Вони йдуть через парк, виходять на дорогу і йдуть у бік того шосе, яким сюди дістались. Ось проминули поворот, вийшли на дорогу. Вона знайома, біжить вниз, визираючи з-під сміття.
Вони йдуть все далі й далі. Ось уже має бути поворот на трасу, а там кілька кілометрів — і велика
