— Те, що треба зробити, — Наталка безжально хльостає біле обличчя не-мертвої шипшиною. — Всі зрозуміли?
Мабуть, що так. Бо дівчинка болісно скрикує і розплющує очі. В неї, власне, немає очей: це два кривавих озера ненависті. Її обличчя синіє, з рота йде піна — і тіло починає розпадатися. Ось струхлявіли руки, обличчя, за хвилину в труні лишилась тільки брудна скривавлена ганчірка, що була сукнею вмерлої.
— У нас мало часу, поспішаймо.
Та не-мертві більше не трапляються. Ось уже кінець склепу, залишилося кілька десятків неперевірених домовин. Наталка відкриває одну і відскакує назад. Бо там лежить їхня знайома — Докія Петрівна.
— Як же це сталось? — Мар’ян пригнічено схиляє голову. — Ще ж недавно вона була… нормальною. Ми розмовляли з нею.
— Тепер вона тут. І єдине, що ми можемо зробити для неї, — ось це.
Аліна хлюпає водою в обличчя жінки. На мить воно сходить опіками і піною, потім зеленіє. Але тіло не розсипається.
— Не розумію… Вода в мене якась неякісна чи що?
— Ні, — Наталка закриває домовину. — Просто померла вона порівняно недавно. Тепер процес піде природним шляхом, от і все. Але я гадаю, що тут ми знайдемо ще декого.
Вони лежать там, їх двадцять сім. Очі їхні вже розплющені, але ніхто з них не може ворухнутися — ще не час, до заходу сонця ще довго. Вони вдягнені в селянський одяг, старі й молодші, всі чимось схожі між собою. І їхні очі, сповнені ненависті й жаху, стежать за прибулими.
— Господи, чому такий сморід? — Рита мимоволі кривиться.
— Тому, що вони харчуються кров’ю, — Наталка знає свою справу. — Не стійте стовпами, часу обмаль.
Підземелля відлунює страшні зойки і тріск. Семеро знають свою справу. Золтан шепоче молитву до Анубіса — він знає, що завдав йому зараз роботи — відчиняти Браму для тих, хто спізнився.
— Нам же ще йти назад, — Віка озирається на темряву, з якої вони щойно прийшли.
— Нічого, — Рита зневажливо дивиться туди. — Там вже нікого немає.
— Дивно, чому та дівчинка була там, а ці — тут? — Аліна задумливо озирається. — Хто вона така?
— Я звернув увагу, — Орест втомлено спирається на стіну. — Княгиня Гелена, дочка Алмоша й Магди.
— Гелена? Золтане, то це твоя сестра? — питає Аліна.
— Так, я знаю. — І ти оце так спокійно кажеш про це?
— У мого батька було багато дружин і багато дітей. Цю я навіть не пам’ятаю.
Вони йдуть темрявою назад, але це вже якась інша темрява. Вона не таїть небезпеки. Сонце збиває їх із ніг. Запашне повітря напоєне ароматом трав і вітру. Гори приязно дивляться на них. Вони йдуть до криниці і довго відмиваються, поливаючи одна одній.
— Що це за запах? — Віка принюхується. — Наче щось горить. — І правда, щось горить, — Орест озирається. — Ні, ви тільки погляньте! Як шкода! Така старовина, такий матеріал!
Вогонь уже сягає кількох хатин. Вони займаються, як порох, зникаючи в полум’ї. Ось ще одна, і ще…
— Це очищення, — Наталка світло всміхається. — Знімайте одяг всі, швидше, не треба нічого говорити, робіть, що кажу. А тепер ставаймо в коло. Берімося за руки. І нічого не бійтесь.
Вони надто стомлені, аби сперечатись. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони знімають одяг і стають у коло. Полум’я вже зовсім близько. Наталка затягла якусь пісню, що дивно хвилює душу, тягне за собою, а мова… Якимось чином всі розуміють, що співає Наталка. А полум’я вже так близько, воно лиже їхні тіла, та не пече. І срібні амулети з Наталчиної скриньки сяють на їхніх грудях блакитним світлом. Але вони цього не бачать, як не чують реву полум’я. Стискаючи руки одне одного, вони пливуть за піснею, що її співає маленька циганка, і Сфінкс посміхається до них приязно і загадково.
Золтан відкорковує пляшку з вином і подає Аліні — вона виливає його в полум’я, і дим сотається долиною, раптом виринаючи котячою головою. Кішка дивиться на них, і вони чують її муркотіння — вона задоволена, і їм втішно з того, і вже не страшно.
— Час іти до замку, — Золтан тужно дивиться на сонце, що вже стоїть на заході. — Ані сильний. Невідомо, як воно там буде… Ми маємо провести ритуал, що його описано в книзі, інакше…
— Знаємо, — Аліна завдає собі на плечі рюкзак. — Думаю, з тим Ані нам буде важко. Всі пам’ятають, що робимо? Золтане, я тобі не казала, та ти дуже став нам у пригоді з тією своєю книжкою.
— Ми всі — Обранці, так чи інак.
— Цікаво, чому тебе змусили так довго чекати?
— Аби я міг свідчити проти Відступника. Він надто довго живе, а людина, відроджуючись у нове життя, забуває старе і всіх, кого знала. Я чекав, аби свідчити, аби показати на нього і сказати: ось він.
— Як програма захисту свідків, — Віка з острахом дивиться, як сонце хилиться за гору. — Швидше, пані та панове, бо щось мені мулько. До речі, ми так і не бачили Катю. Що будемо робити, коли здибаємось?
— Діятимемо з огляду на ситуацію, — Орестові важко таке казати, та він розуміє, що вибору нема.
— Якщо вона ще не скуштувала крові, то може повернутися, коли помре Відступник, — Золтан вже знає про Катю. — Так написано в книзі. Якщо вона не скуштувала крові, вона ще не належить Темряві й Хаосу.
— Спробуємо якось це залагодити, — Ліка знову ховає дзвіночок у рюкзак. — Ач, розтеленькався…
Замок височіє на схилі. Вони ходили тут часто, та жодного разу не бачили замку, і тепер роздивляються його, зачудовані й злякані.
— Золтане, в такому склепі збожеволіти можна! Як ти тут жив? — Мар’ян співчутливо зазирає Золтанові в обличчя. — Показуй, хлопче, куди йти.
Золтан ступає під склепіння брами. Світ для нього зсунувся і став дибки, і він вже не знає, що справжнє, а що мариться йому.
— Золтане…
Він зустрічається поглядом з Наталкою. Її очі такі самі, як у Хенхенет, — темні, сповнені Знання — та кохання теж…
— Нічого, люба. Я впораюсь. Адже ми тепер разом.
У підземеллі хтось запалив факели, запах гарячої смоли огортає їх.
— Хто запалив світло?
Це Риті цікаво, — та й вона, й усі інші здогадуються — хто.
Ані, Відступник, знає, що вони йдуть по нього.
Мілена прокинулася від сну і раптом скрикнула, намагаючись встати. Але встати їй не вдається. Вона прикута до кам’яної брили, так само, як дівчинка, яку вони перетворили минулої ночі, і товстуха, що сама прийшла до них перед тим. Вони втрьох прикуті до кам’яного олтаря, на якому горять свічки.
Ані, вдягнений у темний балахон, ладнає щось на підлозі, ретельно вимальовує.
— Що це ще таке, га? — Мілена марно намагається вирватися. — Що ти собі думаєш?!
Ані навіть голови не повернув. Він малює якісь знаки, і, вочевидь, уже давно. Підлогу вкрито знаками — такими самими, що й у клятій Золтановій книзі. Цікаво, а де сам Золтан, чому не йде дорікати їй? Власне, навіщо їй Золтан? Мілена злостиво мружиться. Треба було трохи приголубити його, і по всьому. Голод дошкуляє їй, і той голод нема чим вгамувати. Мілена рветься встати, та ланцюги боляче тримають її на місці.
— Не треба, моя княгине! — Ані насмішкувато дивиться на неї. — Ланцюги срібні, тільки пораниш себе.
— Що ти собі задумав?
— А ти гадала, що я дозволю тим шмаркачам убити себе? — Ані злісно зблиснув очима. — Ні, красуне, навіть не думав. Але я таки ослаб, а Темрява чекає жертви, аби вділити мені Сили. От ви і станете моєю
