Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур'яном поросли, Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!... І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві... Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини, А препоганії пани Жидам, братам своїм хорошим, Остатні продають штани...» ... Окрадені, замучені, В путах умираєм... И еще один 'псалом':
...Вавілоня Дщере окаянна! Блаженний той, хто заплатить За твої кайдани! Блажен, блажен! Тебе, злая, В радості застане І розіб'є дітей твоїх О холодний камінь»! В общем если подытожить, то, по мнению отца украинства, «і тут, і всюди - скрізь погано». Но неужели всё было так «погано» и «тут» и «всюду», а особенно на его Украине? Увы… Факты не подтверждают плач Тараса Григорьевича о нечеловеческих страданиях «окрадэных» и «замучэных» «лыцарськых сынив». Когда на Малой Руси становилось действительно плохо жить, народ брался за вилы и косы, чтобы энергично выправить ситуацию. А Российская империя, в отличие от Речи Посполитой, не знала малороссийских народных восстаний. Именно поэтому все садомазохистские фантастическо-поэтические ужасы Шевченко, так возбуждающие активистов украинства, рождались в его мрачном, безрадостном сознании нелюбящего жизнь некрофила. В своих стихах он находил психологическую разрядку и удовлетворение. Всё его творческое наследие просто переполнено кровью, трупами, экзекуциями и смертью. Вот в какие поэтические образы он облекал свой некрофильский невроз, терзавший его сумрачную психику:
...Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє. Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: 'Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!' І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду; Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались, - не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: 'Кари ляхам, кари!' Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. 'Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море... мало моря...' Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть - земля горить, Кров'ю підпливає.
