Протягом довгих років це явище не визнавалося офіційними істориками, хіба що у деяких белетристичних творах робилися натяки на нього.
Єдиним можливим виправданням для Сталіна та його поплічників могло б бути те, що вони не знали про голод. Але їм було чудово відомо і про те, що укази 1932 р. викличуть катастрофу, і про те, що голод почався, і про його масштаби, і про райони, де він лютував. Останні якось дивно збігалися з територіями України та Кубані, де велася організована Москвою кампанія проти місцевого націоналізму. Отож завданням уряду було, не гребуючи ніякими засобами, зламати дух найнепокірніших верств, невдоволених колективізацією. А що ж до самої партії, то чергова кампанія слугувала прекрасною нагодою для виявлення та усунення елементів недостатньо дисциплінованих, схильних до «буржуазно-гуманістичних» почуттів.
Таким чином, встановлено безперечні факти, а мотиви, що до них призвели, лежать у річищі усієї сталінської політики. Тому суд історії не може оголосити іншого вироку для радянського режиму, крім карної відповідальності. Більше того, багатолітню мовчанку Радянського Союзу з цього приводу належить розцінювати як співучасть або виправдання.
Епілог: Наслідки
Наступні наші міркування охоплюють півстоліття радянської історії, що минуло з того часу, а в певному сенсі й світової історії.
Соціально-політична система, сформована на початок 1934 р., коли XVII з'їзд партії охрестили «з'їздом переможців», продовжувала існувати. Однопартійна ленінська держава, колективне сільське господарство пройшли крізь різні фази, але залишилися без змін. Отож зосередимося на деяких ключових явищах зазначеного періоду.
Події, що сталися під час «Великого терору» 1936–1938 рр., висвітлені нами в іншій книзі, хронологічно були найближчими до щойно описаних.
Погляд Бориса Пастернака на ці події (у «Докторі Живаго»), безперечно, досить спрощений, і все ж треба погодитися з ним у тому розумінні, що «колективізація була хибним заходом, але помилок не визнавали. Щоб приховати правду, потрібно було відучити людей усіма засобами тероризму від звички думати й оцінювати самими, примусити їх бачити те, чого не було, стверджувати протилежне тому, що їхні очі казали їм. Це пояснює безпрецедентну жорстокість єжовщини».
На відміну від 1930–1933 років новий терор тяжко вдарив по партійно-урядовому керівництву, і саме в цьому полягає його основна риса. Але в контексті цієї книги зробимо наголос на дальших стражданнях селянства.
Тисячі так званих куркулів на той час перебували у «спецпоселеннях», переважно засуджені на 10 років за різними звинуваченнями — від шпигунства та саботажу до розробки планів збройних повстань. Але інші селяни теж сильно потерпіли: ті, хто вибився у «нову сільську еліту», притягали їх тепер до відповідальності за те, що вони, мовляв, могли бути невдоволені колективізацією. Саме селяни складали основну масу заарештованих. Один в'язень зазначає, що в тюрмі «Холодна Гора» селяни переважали від вересня 1937 до грудня 1938 р. Їх звичайно жорстоко били, до їхніх камер підсаджували провокаторів, котрі підказували, які «визнання» їм слід зробити, після чого звозили до таборів, звідки рідко хто повертався. Багатьох страчували. З понад 9 тис. трупів у масових похованнях початку 1938 р., віднайдених пізніше у Вінниці, близько 60 % були селяни.
У цей період «лінія» була така: селянам загалом належало викривати колгоспних голів та інших членів свого керівництва, не кажучи вже про найближчих сусідів, хоч таке бувало й раніше. Іноді сам голова викривав членів свого правління, ті — бригадирів і т. д. Заарештовували звичайно на підставі «саботажу». У другій половині 1937 р. проходили сотні «процесів» у сільських округах, де обвинуваченими виступали місцеві комуністи та рядові колгоспники. Рой Медведєв пише, що «звичайно притягали до суду урядовців одного рівня скрізь, указуючи тим самим на універсальну систему, розроблену в центрі». Наприклад, членів місцевого партійного та радянського керівництва, директора місцевої МТС, одного чи двох голів колгоспів, старшого агронома звинувачували в «антирадянській підривній діяльності», як правило, гуртом; «умисним знищенням худоби» займалися звичайно ті ж кадри, за винятком агронома та директора МТС, яких іноді замінювали ветеринар і зоотехнік, тощо. Ще один типовий «набір»: в одній окрузі жертвами стали старший агроном, ветеринар, лісничий, заступник начальника політвідділу МТС і кілька селян, обвинувачуваних в отруєнні криниць. Процеси, влаштовувані публічно в місцях з найнижчою продуктивністю, мали «пояснити» всі звичайні колгоспні недоліки — падіж худоби, пізні жнива і т. ін. На одному процесі в Ленінградській області місцевим «саботажникам» інкримінували те, що колгосп уже не міг оплачувати селянам їхні трудодні. Одне слово, шукати «винних» десь далеко не доводилося.
Як ми вже сказали, «Великий терор» відчутно знекровив саму більшовицьку партію. Він призвів до загибелі майже всіх керівних діячів, про яких згадувалося у цій книзі. Зінов'єва, Пятакова, Бухаріна, Рикова та Гринька стратили після публічних процесів і «визнань». Томський учинив самогубство. Яковлєва, Баумана, Камінського, котрі відповідали за колективізацію, стратили таємно. Така ж доля спіткала Чубаря, Постишева та Косіора. Позбулися й інших керівників українського партійно-державного апарату, таких як Хатаєвич, Демченко й Затонський; жертвою став і Шеболдаєв, що колись тероризував Північний Кавказ. Зліквідували Балицького та Карлсона, котрі очолювали НКВС України, а Любченко вчинив самогубство разом із дружиною. Петровського звільнили з посади, але не заарештували. І, за дивною примхою долі, Терехов, який фактично вперше порушив питання голоду, також дожив до післясталінських часів.
Українських комуністів нищили значно масштабніше, ніж будь-де. На XIV з'їзді КП(б)У в червні 1938 р. з-поміж 86 членів і кандидатів у члени нового ЦК уціліло лише троє делегатів минулорічного скликання, та й то непрофесійних політиків. Репресованих часто звинувачували в націоналізмі — зокрема Любченка, Гринька і навіть Балицького.
Унаслідок арештів більшості українських провідників та безпорадності тих, кого призначали їм на зміну, республіканський партійно-державний апарат фактично розвалився. Секретарів обкомів замінювали по декілька разів. Більше не існувало ЦК у повному складі, і не було органу, який міг би призначати членів Раднаркому. Наприкінці 1937 р. Україна стала чимось на зразок феодального маєтку НКВС.
Ми не маємо документальних доказів того, що серед сталінської верхівки існувала якась «антинаціоналістична» змова. Але поставивши питання, чи досяг Сталін у своїх відповідних діях успіху починаючи від 1930-х років, ми, здається, повинні відповісти ствердно. Протягом наступних десятиліть український націоналізм дійсно показав усю свою непримиренність у Західній Україні, яку приєднали до СРСР, забравши від Польщі у 1939 р. Ця територія не зазнала голодомору, але її піддали посиленому теророві як у 1939–1941 рр., так і після повторної окупації 1944 р, провадили масові арешти, накинули примусову колективізацію тощо. Населення чинило опір. Виник великий партизанський рух, одночасно антинімецький і антирадянський, який не спромоглися придушити аж до 1950-х років (коли його провідників у вигнанні ліквідували радянські агенти). Тисячі розстріляли і ще більше заслали до таборів або депортували: тут звичайно наводять двомільйонну кількість, і ця цифра пропорційно збігається з жертвами, яких зазнало населення інших повторно окупованих територій, зокрема прибалтійських.
У період 1945–1956 рр. українці складали дуже велику пропорцію в'язнів таборів, і у відповідних звітах про них незмінне повідомляють як про «найтяжчий матеріал» для «перекування». Їхня смертність, особливо в найгірших таборах, куди їх часто засилали, була надмірно високою. В 1950-х роках у жахливих арктичних таборах Колими можна було зустріти сільських дівчат, що колись підтримували повстанців. В'язень-поляк, котрий не симпатизував українському націоналізмові, разом із тим зазначав: «Навіщо радянські слідчі, що допитували сімнадцятирічних дівчат, ламали їм ключиці і били по ребрах важкими військовими чоботами, після чого ті лежали, харкаючи кров'ю, у тюремних шпиталях Колими? Адже все це не переконало жодну з них, що те, що вони зробили, було злом. Вони вмерли з бляшаними медальйончиками Святої Діви на своїх поневічених грудях, із ненавистю в очах».
Певне уявлення про дійсну кількість в'язнів-українців можна скласти з повідомлення, зробленого у
