1973 р. першим секретарем Львівського обкому партії Куцеволом. Отож, згідно з його даними, починаючи від 1956 р. тільки до Львівської області (де проживає близько чверті населення Західної України) повернулося 55 тис. членів антикомуністичної ОУН, які відбули свої терміни ув'язнення.
Саме в цьому контексті ми можемо розглядати заувагу Хрущова про Сталіна, який одного разу сказав, що депортував би разом із малими народами і українців, «якщо б їх не було так багато». А пізніше Сталін якось обмовився Рузвельтові, що його становище в Україні було «тяжке та непевне».
Безперечно, що в тій частині України, яка входила до складу СРСР у 1930-х роках, національна ідея зазнала нищівного удару з ліквідацією багатьох своїх прихильників на всіх рівнях. З тих пір та й донині виглядає, що національні почуття сильніші у Західній Україні, ніж у Східній, хоч широкі верстви інтелігенції в Києві та інших містах становлять певний виняток,
Але останні десятиліття дали більш ніж достатньо прикладів того, що наслідки цього удару не стали такими вирішальними, як того бажалося Сталінові. Українська національна ідея залишається досить могутньою, повернувши собі багато своєї давньої сили — як у самій Україні, так і серед мільйонів українців, що мешкають нині у Канаді, США та в інших країнах світу.
Тим часом Україна переходила через дальші страждання у повоєнні роки (показово, що аж до 1958 р. жодних статистичних даних про українську економіку не друкували). У 1947 р. вона зазнала ще одного голоду, разом із Білорусією та суміжними землями. І хоч влада безпосередньо не планувала голоду, але й цього разу, коли люди вмирали, Сталін експортував зерно за кордон. Ми не маємо відомостей про жертви, проте є фактом те, що країну врятувала від гіршої долі Комісія ООН для надання допомоги та відбудови (переважно за рахунок США), яка доставила на кінець січня 1947 р. продуктів харчування майже на 100 млн доларів.
На «культурному фронті» сильно поріділі лави українських письменників спіткало ще одне лихо. 26 червня 1946 р. ЦК ВКП(б) у своїй резолюції зазначив, що в галузі науки, літератури та мистецтва з'явилися спроби «ворожої буржуазної ідеології… відновити українські націоналістичні концепції». Після цього преса напустилася на письменників та інших діячів культури, вживаючи такі характеристики, як «невиправний буржуазний націоналіст», «нікчемна й огидна постать», «типовий псевдонауковець» тощо. Кілька тисяч заслали до таборів.
Після цього настав порівняно спокійний період, проте у 1951–1952 рр. знову розпочалися нападки на українську інтелігенцію. Зокрема слід зазначити те, що, приміром, жодний член Академії наук УРСР, серед яких були вчені світового рівня, протягом багатьох років не відзначався Сталінською премією.
Як вже було сказано, ми не будемо переповідати всю повоєнну історію України. Назагал можна констатувати, що були періоди відносного ідеологічного полегшення, були й часи «закручування гайок». Але постійним залишалося те, що будь-яка думка про національний суверенітет чи культурну осібність України й надалі перебувала під суворою забороною.
Наближаючись до новітніх часів, ми повинні розпочати від появи досить сильної хвилі українського культурного відродження, що спостерігалася у 1960-х роках.
Це виявилося як у «самвидавній» продукції, так і в друкованій літературі. Лише у 1966 р. відбулося принаймні 26 процесів авторів «самвидаву», які отримали вироки до 15 років ув'язнення. Разом із тим побачив світ такий не дуже відповідний офіційній ідеології твір, як роман «Собор» Олеся Гончара, герої якого прагнуть урятувати старовинну величну будівлю від зруйнування, вказуючи на те, що навіть Махно й навіть нацисти не знищили його. У цьому крилася глибока символіка. Одночасно за кордоном з'явилося есе Івана Дзюби, в якому він переконливо доводив, що «інтернаціоналізм» в його радянському трактуванні мало чим відрізняється від русифікації за часів царату.
Потім сталося й зовсім несподіване. Перший секретар українського ЦК Петро Шелест фактично солідаризувався з Дзюбою, написавши власну книжку в дусі, який для ортодоксального комуніста був надто вже «націоналістичним». Він так далеко відійшов від усталеної лінії, що навіть дозволив собі неприхильне висловитися про ліквідацію Гетьманщини Катериною II. При цьому Шелест щиро сподівався, що дістане підтримку більшості в українській компартії.
Але він прорахувався. У 1972 р. Шелестові довелося залишити свою посаду, і не тільки йому одному. Лише з Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 34 викладачів включно з її директором. Чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях також усунули. Заборонили книги майже сотні авторів. Піддали чистці ряд наукових установ, а також Львівський та Київський університети. Десятки відомих в інтелектуальному світі осіб ув'язнили в таборах або психіатричних тюрмах. Загальну кількість заарештованих протягом наступних двох років оцінювали тисячами.
Ці події показали, що навіть в офіційних партійних і академічних колах існувала готовність до співпраці з наміром повернутися до українізації в дусі 1920-х років — на що особливо покладався Дзюба (сам він після сильного тиску, зрештою, покаявся).
Характерною рисою наступного десятиліття стала боротьба з «найзапеклішим ворогом українського народу — українським націоналізмом», за словами наступника Шелеста — Щербицьхого. Але прагнення до вільного висловлення національних почуттів не можна було вгамувати. 1976 року в Києві засновано Українську Гельсінкську групу, яку жорстоко розгромили двома роками пізніше, а члени її дістали вироки від 10 до 15 років. Від того часу потерпіло багато інших груп та окремих осіб, що пропагували національну ідею. Навіть у робітничих заворушеннях у зрусифікованому Дніпропетровську був присутній національний елемент. І саме в Україні тоді виникли і деякий час існували «вільні профспілки».
Загалом можна твердити, що, як висловився один український письменник, «проблеми, порушені націоналістично наставленими інакодумцями, все ще домінують у порядку денному». Не нам робити передбачення, в якому напрямку підуть наступні події Але ясно, що в будь-якій майбутній кризі СРСР проблема української державності буде окремим чинником, причому важливим, її не зліквідували сталінські методи, так само як і тактичні зміни в політиці наступників Сталіна не обеззброїли її.
Якщоми звернемо увагу на вплив катастрофи 1932–1933 рр. на сільське господарство, то мусимо зазначити, що його разюча неефективність і досі загальновідома. Радянській колгоспній системі все ще дуже далеко до вивільнення нових продуктивних сил і можливостей: там, де вона використовує 25 сільськогосподарських робітників, у Сполучених Штатах достатньо лише чотирьох. І такий стан не можна виправдати, принаймні останнім часом, нехтуванням цією галуззю. В сільське господарство вкладають величезні кошти, але з мізерним результатом. Хибною є сама система.
У січні 1933 р. Сталін заявив, що п'ятирічку виконано за чотири роки і три місяці, причому з реалізацією максимальних завдань. Це було цілковитою неправдою, оскільки невиконаними залишилися навіть основні завдання промисловості. Вона випустила лише трохи більше третини запланованого виробництва чавуну, трохи більше половини сталі, три п'ятих електроенергії, трохи більше половини бавовняних тканин, трохи менше третини вовняних і трохи більше чверті полотняних. У виробництві товарів для сільського господарства справи були ще гірші: одна восьма запланованої кількості мінеральних добрив, менше третини тракторів тощо.
На початок 1935 р. стало можливим скасувати нормування хліба і було досягнуто дуже приблизної рівноваги попиту та пропозиції за цінами, значно вищими, ніж попередні карткові, але нижчими, ніж попередні ціни на легальному та «чорному» ринках. Але основним моментом було підвищення споживчих цін вдесятеро порівняно з 1928 р., у той час як ціни на сільськогосподарську продукцію практично не піднялися. Різницю покривали за рахунок «оборотного» податку.
Наприкінці 1930-х років становище пересічного радянського громадянина було гіршим, ніж перед революцією. Він споживав значно менше м'яса, жирів та молочних продуктів, був погано вдягнений і мав жахливі житлові умови. У своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» Ленін підрахував, що у 1890-х роках пересічний сільськогосподарський робітник у досить типовій Саратовській губернії споживав щороку 419,3 кг зернових продуктів. А у 1935 р. провідний урядовий економіст Струмілін виявив, що пересічний радянський громадянин споживає їх лише 261,6 кг…
Що ж до селянства, то його життя опустилося до безпрецедентного рівня. Фактична вартість трудодня у перекладі на готівку та продукти, що їх розподіляли між колгоспниками, залишалася надзвичайно низькою і недостатньою для покриття їхніх мінімальних потреб. У 1938 р. селяни отримували з цих ресурсів лише близько трьох четвертин необхідної кількості зерна, менше половини картоплі та незначну частку інших
