вирвати.
— Отож, — зітхнув Шугалій, — ми сьогодні шукали й не знайшли.
— Я ще подивлюся.
— І от що, — додав Шугалій. — Можливо, той чоловік віз у човні велосипед.
Лопатинський кивнув,
— Пошукати сліди?
— З вісімнадцятого не було жодного дощу. Може, й залишилися.
— Спробую.
— До речі, в Кузя велосипед є?
— Аж два. В нього і в жінки.
— Ми вам вдячні, Степане Степановичу, і прошу вибачити…
— За що ж вибачатися? Чим можу, допоможу. Не тільки я — ми з хлопцями очерети прочешемо.
Шугалій затривожився.
— Не хотілося б, щоб багато народу… Розголос піде…
— Не хвилюйтеся. Двоє товаришів у мене, люди надійні і вміють язика за зубами тримати.
— То я сподіваюсь!
Шугалій потиснув руку Лопатинському, з задоволенням відзначивши, яка вона міцна й шорстка.
— Оце чоловік! — мовив Малиновський, коли вони поверталися до берега.
— Люди наші — ого! — засміявся Шугалій. — Народ!
— Будь-кому в'язи скрутить…
— Не будь-кому, — заперечив Шугалій. — Він спочатку розбереться — що й до чого! А рука яка сильна… і шорстка. Оце і в мене колись була така. Я до юрфаку теж слюсарем був.
— У гаражі? — зовсім не здивувався Малиновський.
— У депо.
— У мене батько в депо працював, зараз на пенсії.
— На кожного з нас чекає пенсія, Богдане.
— От не подумав би, що ви чекаєте на неї. Що ж, дослужитесь до полковника… — Він посміхнувся так, що Шугалій зрозумів, яка найвища мрія Малиновського. Зрештою, чому ні? Адже кажуть, що поганий той солдат, який не мріє про генеральські погони.
— Завгородній не посадив би Кузя до себе в човен, — нараз мовив Малиновський без усякого переходу.
— Так, не посадив би, — погодився Шугалій.
— Але Кузь міг перестріти його вранці на березі і вдарити веслом.
— Звичайно, міг.
— Однак Кузь, може, й не причетний до цієї справи.
— Я теж думав про це.
— І тоді Завгороднього вбив хтось інший.
— А ви вже зовсім відмовились від версії про нещасний випадок?
— Відмовився.
— А я ще ні.
— Ви?..
— Усе може бути, Богдане.
— Але ж наші дані…
— Дев'яносто дев'ять відсотків, Богдане. А коли залишається хоча б одна сота…
— Тобто, поки не спіймаємо вбивцю?
— Шукай і знайдеш! — мовив Шугалій оптимістично.
— А таки знайдемо, — ствердив Малиновський, і в тоні його не було ані краплини сумніву.
Недільний базар в Озерську завжди збирав багато людей. Підводи з навколишніх сіл запрудили весь майдан, тут, просто з возів, продавали свиней і поросят, свійську птицю, овочі та фрукти. Верещали поросята, ґелґотіли гуси, кричали різко й невдоволено індики, і раптом через увесь цей гамір прорвався й повис над базаром півнячий спів.
Шугалій зупинився, вражений: здавалося, будь-який звук потоне в базарному галасі, а півень перекричав усіх. Та нараз обірвав свій спів, наче засоромившись власної голосистості.
Капітан походив поміж підводами, дивлячись, як торгуються люди, хоч і не збирався нічого купувати. Просто полюбляв базари, шум натовпу, його збудженість, діловитість і навіть якусь святковість, любив дивитися, як метушаться жінки, — кожна намагається купити швидше й дешевше, боїться, що саме потрібного їй не буде або перехоплять з-під носа. А статечні чоловіки довго прицінюються, роздивляються і неодмінно куплять не те, чого б хотілося жінці, — тут же на базарі виникають швидкоплинні сварки, але сперечатися нема часу, кажуть, що на тому боці майдану поросята чомусь дешевші, і жінки кидаються саме туди, хоч підсвідомо розуміють, що женуться за марницею.
Шугалій перейшов до дерев'яних столів з широкими проходами поміж ними. Проминув рибний ряд, постояв трохи біля півторапудового сома — той звішувався з обох боків столу, дістаючи хвостом і головою землі, і пикатий, з червоним носом чоловік переможно дивився на людей, що висловлювали своє захоплення його здобиччю, — такі красені-соми навіть у Світлому озері трапляються рідко.
На сусідньому столі лежала купа червоних свіжозварених раків, і Шугалій не зміг пройти мимо: купив півтора десятка, вирішивши зазирнути до чайної, куди привезли кілька бочок «Жигулівського».
Більше купувати, власне, було нічого — капітан перейшов до ряду, де торгували ягодами, поклав собі перед від'їздом неодмінно купити відро брусниці — Вірочка полюбляє брусничне варення, а вепрятина з брусницею у Бабинців була справді смачна…
Згадка про Віру трохи засмутила Шугалія — скільки днів він уже в Озерську, а так і не подзвонив. Увечері треба неодмінно замовити розмову. Сьогодні неділя, й Віра вдома. Останній тиждень ночувала в лікарні й зараз відпочиває. Зиркнув на годинник — вже прокинулася — й вирішив подзвонити одразу: для чого ж чекати вечора?
Шугалій заспішив, наче вже почув сонний Вірин голос зовсім близько, буцім можна торкнутися теплого її плеча. І захотілося кинути все — аби сидіти поруч Віри, дивитися, як зачісується: рукава сорочки опустилися, а в неї такі повні й ніжні руки. Віра дивиться на нього й усміхається лише куточками губів — і що за життя таке: він дома — вона на чергуванні, вона дома — він у відрядженні.
І хто ж його зна, коли йому вдасться розплутати цю кляту справу?
Шугалій протовпився до воріт, де сувора жінка в чоловічому капелюсі брала платню з бажаючих щось продати на базарі, і тут побачив Олексу з Ніною. Вони стояли трохи осторонь, Олекса тримав сітку з картоплею й цибулею, тримав її якось незручно, на напівзігнутій руці, а ліву поклав Ніні на плече і щось казав їй — швидко й гаряче, либонь, умовляв. А вона не дивилася на нього, і очі в неї були заплакані.
Людей тут, осторонь воріт, було мало, Шугалій підійшов зовсім близько, міг уже чути, що казав Олекса, зупинився, але вони не звертали на нього ніякої уваги, певно, не бачили й не чули нічого й нікого, зовсім одгородилися од світу й були зайняті лише собою.
— Нікуди ти не поїдеш, — казав Олекса, зазираючи Ніні у вічі, — я не хочу, щоб ти їхала, й не відпущу тебе.
— Але ж ти не розумієш…
— Я все розумію, і тітка Олена вже сказала тобі… Хочеш, завтра підемо до загсу?
— Незручно. І так на нас дивляться…
— Хай дивляться, аби нам було гарно.
Шугалій помітив, що Олекса, коли хвилюється, червоніє, і губи в нього смішно випинаються, зовсім як у малої дитини.
— І що ти кажеш! — Ніна сердито скинула Олексину руку з плеча. — І як ти можеш таке казати? Надька ославить на все місто, і люди не вітатимуться з нами.
— Коли б батько був живий, він зрозумів би нас.
— Так то ж батько!
— І люди збагнуть.
— І все ж — негарно це. Поїду до Любеня.
