— А я?
— Приїжджатимеш до мене.
— Я не можу без тебе. Лишайся в нас. Тітка Олена ніколи не вчинить негарно, всі це знають.
— Я б лишилася…
— От і добре.
— Ні, поїду до Любеня.
— Нікуди не відпущу тебе! — Олекса кинув сітку з овочами просто на землю і взяв дівчину за руки, наче й справді могла вона отак піти відразу.
Шугалій ступив крок уперед, Олекса ковзнув поглядом, як по незнайомому, кліпнув і впізнав, усміхнувся капітанові, все ще не випускаючи Ніниних рук.
— Що трапилося? — запитав Шугалій. Олекса кліпнув ще раз, запитувально зиркнув на дівчину й відпустив її руки…
— Вона… — почав нерішуче, наче чекав Ніниного дозволу; дівчина опустила очі, і хлопець сприйняв це як дозвіл. — У нас таке трапилось… Ніна пішла з дому.
— Як це — пішла? — не зрозумів Шугалій.
— Вони… тобто її батьки, хочуть… Розумієте, вони нам сказали… — Олекса переступив з ноги на ногу, і Шугалій збагнув, що хлопцеві незручно при ній гудити її батьків.
Дівчина підвела очі.
— Кажи вже, — мовила. — Жадібні вони, ось… Жадібні, а ми не можемо…
Олекса поклав їй руку на плече, наче захищаючи.
— Вони хочуть, щоб ми продали дім, — пояснив уже спокійніше. — І про батьків човен домовились, нас навіть не спитали. Я думаю, для чого Федору Антоновичу ключ од човна, а він, виявляється, покупцеві вчора показував. І Ніні скандал влаштували, щоб вимагала від мене…
— Не можу я там жити і не повернусь, — мовила дівчина жалібно. — Бо все гроші й гроші! Скільки коштує, скільки дають… А мені сказали, що дурна й мушу насамперед думати про себе. Що двадцять п'ять тисяч на дорозі не валяються.
— Стільки дають за будинок, — уточнив Олекса. — Але ж половина — тітчина. Федір Антонович уже навіть до неї ходив, умовляв її.
— І умовив?
— Хіба тітоньку умовляти треба? Вона на все згодна.
— Але ж ми не хочемо! — рішуче втрутилася Ніна. — Вона все нам віддасть, а сама? Поки кооператив збудуємо, де житиме? А вони кажуть, яке наше діло, десь влаштується…
Шугалій згадав білі очі Бабинця і уявив, як розмовляв той з дочкою.
— Федір Антонович, — почав Олекса нерішуче, але махнув рукою й сказав упевнено: — він підрахував, скільки витратив на Ніну, і сказав це…
— І скільки ж? Невже вів бухгалтерію? — Шугалій хотів перевести все це на жарт, але Ніна не зрозуміла його.
— Сто карбованців на місяць, — одповіла. — Оце стільки я коштую. Не беручи до уваги шуби й сукень.
— І ви вирішили полегшити батькам життя? Принаймні з матеріального боку?
— Смієтесь? А мені не до сміху!
— Чи можна сміятися з цього? — одразу позадкував Шугалій. — Але ж, певно, ви неправильно зрозуміли батька.
— А-а… — видно було, що дівчині важко казати про це, та все ж розповіла: — Він учив мене жити. Щоб Олена Михайлівна свої гроші нам віддала, а потім… ну, щоб влаштувалася на роботу, а там дадуть квартиру чи гуртожиток. І щоб гроші поклали на моє ім'я. Шугалій покрутив головою.
— Оце передбачливість! А на чиє ім'я кладе гроші сам Федір Антонович?
— Вони з матір'ю душа в душу.
— Коли Ніна сказала, що піде з дому, — втрутився Олекса, — Софія Тимофіївна попередила, що нічого їй не дасть. Отак, у чому була, й пішла.
— Нічого мені не треба!
— Може, у вас нема грошей? То в мене, небагато, але… — запропонував Шугалій, однак не дуже впевнено, бо мав лише командировочні й трохи лишку.
— У мене є, — заперечив Олекса.
— І післязавтра в нас зарплата, — додала Ніна.
— До речі, як же ти можеш їхати до бабусі, коли працюєш? — Видно, Олекса знайшов головний козир, бо зиркнув на Ніну переможно. — Не маєш права без попередження.
— А я домовлюся.
— Скажіть їй, — благальні нотки з'явилися в голосі хлопця, — скажіть їй, Миколо Костянтиновичу, що не можна їй їхати в Любень!
— Бабуся живе одна й буде рада.
— Порадуєшся! — заперечив Олекса розсудливо. — Пенсія не така вже й велика…
— У неї сад і город. А я на роботу піду.
— Так на тебе в бібліотеці й чекають!
— Десь влаштуюся.
— І ваші батьки раніше жили в Любені? — поцікавився Шугалій.
— Колись жили.
«Чому Бабинців не було в списку тих, що переїхали до Озерська з Любеня?» — подумав Шугалій і запитав:
— Коли це було?
— Що? — не зрозуміла Ніна.
— Коли батьки жили в Любені?
— Давно. Мене ще й на світі не було. Я вже в Озерську народилася.
— А в Озерськ батьки… звідки прибули?
— З Долини на Івано-Франківщині. Там по війні жили. А бабуся в Любені лишилася.
— Тітка Олена пропонує Ніні в нас оселитися. Стільки кімнат гуляє, — зауважив Олекса.
— А що люди скажуть?
— Тебе Надя хвилює?
— А хоча б і Надя!
— Не зважайте на неї, — порадив Шугалій. — Живіть, як серце підказує.
— Я їй весь час утовкмачую, — зрадів Олекса, — що ніхто нас не осудить.
Ніна несміливо подивилася на Шугалія.
— Коли вже ви…
— Невже я раджу погане?
— Я хотіла сказати, що вам збоку трохи видніше.
— Видніше, — згодився Шугалій. — Беріть свою картоплю і йдіть додому, бо Олена Михайлівна не встигне зготувати обід.
— Я сама зготую, — заперечила Ніна. Олекса зиркнув на неї і, зрозумівши все, засміявся радісно. Підхопив сітку з овочами.
— Приходьте обідати, — запросив Шугалія, — ми чекаємо. — Потягнув Ніну за руку, й вони побігли, не озираючись.
Шугалій дивився їм услід, усміхався, але усмішка не була радісною. Помахав целофановим мішечком з раками й подумав, що плакало його пиво. І все ж раків було шкода — купив у кіоску газету й загорнув, щоб не було видно. З пакетом під пахвою попрямував до бібліотеки.
Надя стояла на драбині й діставала якусь книжку з горішньої полиці. Озирнулася на скрипіння дверей і, побачивши Шугалія, обсмикнула і так не дуже-то коротку спідницю. З книжкою в руках спритно зіскочила на підлогу, блиснула очима, однак відповіла на чемне вітання Шугалія ледь помітним кивком. Видала книжку відвідувачеві й почала наводити порядок на полицях, аж ніяк не реагувала на присутність капітана, — либонь, все ще сердилася за те, що так безцеремонно залишив її на танцях. А Шугалій стояв, спершись на
