стержня мусила залишитися в ньому. Крім того, шпиця лежала в траві недавно, бо не встигла поіржавіти. Обережно загорнув її в газету, подумав трохи й попросив:
— Треба б до велосипедистів у селі придивитися. В кого шпиць не вистачає…
— Точно, — ствердив Лопатинський, — ми це зробимо.
— А слідів шин не лишилося?
— Вам якщо мед, то вже й ложкою, — пожартував Степан Степанович.
— Не завадило б. Чесно кажу, не завадило б, бо тупцюємо на місці. — Кажучи це, хитро примружився — не міг же сказати про Бабинця і про той зовсім новий поворот, якого, можливо, набрала справа Завгороднього. — Товчемося на місці, Степане Степановичу, і єдина надія на вашу допомогу.
— А Кузь? — спантеличено знизав плечима Лопатинський. — Блешню ж у нього знайшли! Хіба не доказ?
— Побічний, — зітхнув Шугалій. — А нам потрібні прямі й незаперечні.
— Скажете — побічний!..
— Нічого не вдієш, Степане Степановичу, блешня поки ні про що не говорить. Завтра Кузь пригадає: знайшов, мовляв, валялася на березі, а я поклав до багажника й забув… Ось вам і доказ!
— А шпиця?
— Також побічний. Але ж з допомогою побічних доказів здобуваються незаперечні.
— Хочете сказати?..
— Треба знайти велосипед, у якому бракує саме цієї шпиці.
— Ми з хлопцями подивимось.
— Якщо можна, швидше.
— Але ж, — Лопатинський наче вибачився, — роботи багато. У мене «газон» зараз…
— Як уже вийде, Степане Степановичу, ми й так вам дуже вдячні.
— Пусте…
Підійшов Каленик.
— Я ще потрібний? — запитав.
— Прошу вас із Степаном Степановичем під'їхати до сільради. Треба ще побалакати.
— То я витягну свого човна на берег, а потім на хвилю підскочу додому. Поки ви дійдете… Бо ще не обідав, зовсім закрутився.
Шугалій кивнув на знак згоди. Сам ще не обідав і, згадавши, як смачно готують у сільській чайній, запропонував Сухову й Малиновському:
— Підскочимо до чайної? Може, варениками нагодують…
— Ні, я до райцентру. Є ще одна невідкладна справа… — Сухов потиснув Шугалієві руку й попрямував до машини, на заднє сидіння якої вже посадили Кузя. Вмостився поруч з шофером, помахав рукою. — До вечора.
Лопатинський подивився вслід машині, мовив Шугалієві:
— То вареників хочете? Тітка Орися зробить, із сільради подзвонимо, у нас тітка Орися — золото. Ви йдіть, а я ще до майстерні, попереджу там. — Він підняв з трави велосипед, покрутив заднє колесо, пробуючи шину. — Підкачати треба, — пробурмотів. — Я вас наздожену.
Шугалій з Малиновським рушили до сільради. Вони вже подолали добру половину шляху — сільрада була далеченько, на протилежному боці села, — коли Степан Степанович наздогнав їх. Був збуджений, очі блищали, й краплі поту стікали по скронях. Шугалій відступив із стежки, і Лопатинський зіскочив з велосипеда.
— Каленик… — мовив, важко дихаючи. — В його велосипеді нема шпиці. Він там машину біля хижі лишив, дивлюся, нема шпиці в передньому колесі. Зламана, й кінчик з гнізда стирчить.
Шугалій ляснув себе долонею по лобі.
— Одиниця з мінусом вам сьогодні, Миколо Костянтиновичу! Отак схибити… — Знав же, що Каленик приїхав велосипедом, що поставив машину біля хижі — після повідомлення Лопатинського мусив оглянути її. Але ж якось забув — певно, тому, що Калеників велосипед увесь час був на очах, і якось уже звикли до нього. Буває ж таке: необхідна річ лежить просто біля тебе, а ти шукаєш, згадуєш, куди міг покласти…
— Каленик? — запитав здивовано.
— Він, бандера клятий!
— Чому бандера?
— Та був з ними. В сорок п'ятому здався.
«Овва, — подумав Шугалій, — це справді цікаво».
— Що за шпиця? — нарешті втрутився в розмову Малиновський.
Шугалій розповів, у чому справа, й наказав лейтенантові:
— Зараз Каленик приїде до сільради. Затримай його, а я приміряю шпицю.
Справді, комірник не забарився.
— А ви швидко, — похвалив капітан.
— Так велосипедом…
— Але ж збиралися ще пообідати.
— Борщу попоїв. Не люблю, щоб мене чекали.
— Прошу вас, лейтенанте, у вас були якісь запитання до товариша Каленика. Я зараз повернусь.
Калеників велосипед стояв під сільрадівським ґанком. Шугалій витяг уламок шпиці, приклав. Сумніву бути не могло — саме з цього велосипеда.
Капітан повернувся до кімнати, де Малиновський розмовляв з Калеником. Лейтенант глянув на нього.
— У вас усе? — запитав Шугалій.
— Так…
— То відпускайте товариша Каленика, і до чайної.
Коли Каленик вийшов, Лопатинський мовив гостро:
— Але ж я точно знаю — шпиця від його велосипеда. Чому відпустили Каленика?
— Усьому свій час, — застережливо підвів руку Шугалій. — Вас прошу нікому ані слова, а ми з лейтенантом до райцентру. Вареники відміняються.
Повернувшись до Озерська, капітан негайно подзвонив до обласного управління держбезпеки. Доповів керівництву про обставини, які склалися.
Підполковник Ятко відповів, подумавши:
— План ваших дій, капітане, схвалюю. Завтра вранці зустрічайте Бурова. Він вам допоможе.
— Дякую, — зрадів Шугалій. Знав Бурова як розумного та ініціативного працівника і був задоволений рішенням підполковника.
Шугалій з Малиновським і Буровим приїхали до Вільхового в середині дня. На них уже чекали Лопатинський та голова сільради. Захопивши з собою двох понятих, рушили до хати Каленика.
Садиба обнесена високим парканом. Хвіртка голосно брязнула за Лопатинський, який зайшов останнім. Ліворуч, одразу біля воріт, господар вибудував із шлакоблоків досить великий сарай: двері до нього не були зачинені, і Шуга лій побачив повні, зав'язані мішки. Рвонувся й захрипів від злості великий кудлатий пес, ланцюг задзеленчав, і собака ледь не задихнувся, ставши на задні лапи.
Каленик вийшов з хати, загнав пса до будки.
— Що таке? — запитав тривожно. — Чого таке товариство?
Шугалій витяг велосипедну шпицю.
— Не пам'ятаєте, де загубили її?
Каленик гмикнув.
— Чом маю пам'ятати? Дороги в нас лісові, не наберешся цих шпиць…
— Тоді я сам вам нагадаю. Пам'ятаєте, коли з очеретів вилазили, об корча зачепилися?
Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Каленика.
— Велосипедом до очеретів? — запитав зовсім природним тоном. — Для чого?
— Ось і я питаю: для чого?
Каленик повагався трохи, нараз зневажлива посмішка торкнулася його вуст.
— Чому вважаєте, що моя шпиця? — вигукнув. — Вона мічена, чи що? А я скажу — з твого