Шугалій начебто вже звик до білих Бабинцевих очей, і все ж його не полишало відчуття, що Федір Антонович не бачив його; намагався не дивитися Бабинцеві у вічі.
Вони сиділи в кабінеті Федора Антоновича біля розчиненого вікна, запах якихось солодких квітів тривожив Шугалія, він намагався пригадати, що це за квіти, і не міг, нарешті згадав і навіть подивувався, що не розібрав запаху матіоли.
Шугалій завітав до Бабинців під вечір, коли сутінки вже огортали містечко, і Федір Антонович увімкнув торшер з великим круглим абажуром. Він освітлював лише частину кімнати біля крісел: молочно-біле приємне світло, яке не різало очі й створювало ілюзію інтиму. Тільки ілюзію, бо Шугалій був напружений, мов перетягнута струна, — торкнися, й обірветься, а Бабинець здивований і трохи розгублений. Більше того, Шугалій бачив у його очах переляк. Що ж, він знав, що Бабинець десь у глибині душі боїться його, бадьориться і сам себе умовляє, що нема ніяких підстав для тривоги, але все одно страх не відпускає його, морозить серце, він звик уже до цього вічного страху, бо він супроводжує його понад тридцять років.
Але зовні Федір Антонович аж ніяк не виказав ані страху, ані того, що візит Шугалія злякав його. Посміхався благодушно, і обличчя його випромінювало доброзичливість: Федір Антонович усім своїм виглядом показував, що готовий прислужитися гостеві.
— Кави? — запитав. — І чарку коньяку?
Шугалій похитав головою.
— У мене справа до вас, і кава лише заважатиме.
— Кава робить розмову змістовнішою й розсудливішою, вона прочищає мозок і настроює на діловий лад.
— І все ж мені не хотілося б… — поморщився Шугалій. Не міг же сказати, що навіть сама думка про те, що сьорбатиме Бабинцеву каву, принижує його.
— А я з вашого дозволу… — Федір Антонович повернувся через кілька хвилин з повною чашкою ароматної кави, поставив на столик між собою і Шугалієм; гіркуватий запах на секунду забив капітану дихання, він утримався, щоб не проковтнути слину, і подумав, як пополотніє Федір Антонович, коли він поставить лише одне запитання, одне коротке й зовсім конкретне запитання: «Коли ви, шановний, востаннє бачилися із Стецишиним?»
— Як гарно пахне матіола, — мовив Федір Антонович кивнув, погоджуючись, і все ж сидів у кріслі, не розслабившись, і дивився насторожено: слова Шугалія про якусь справу до нього не могли не викликати занепокоєння. Нараз посмішка майнула його обличчям: які ж неприємні справи починаються з розмови про погоду й квіти? Певно, цей прискіпливий капітан дізнався про сварку з дочкою й Олексою — що ж, це їхня приватна справа, і він не дозволить нікому пхати в неї свого носа.
А Шугалій справді почав із цього:
— Сьогодні я бачив Ніну, вона була дуже засмучена, і я подумав, що батьки в таких випадках…
— У вас, здається, мала дитина, капітане, — перебив його Бабинець сухо, — а відомо, що малі діти — малий клопіт… І мені хотілося б, щоб моя дочка, поки вона їсть мій хліб, слухалася мене.
— Але ж вона повнолітня й сама заробляє на себе.
— Півставки в бібліотеці — знаєте, скільки це?
— На харчування вистачить. Звичайно, це не моя справа, але на Олексу з тіткою звалилося таке горе, що негарно обтяжувати їх ще й господарськими справами.
— Колись усе одно доведеться займатися ними.
— Колись — не тепер…
Бабинець потер руки й засміявся.
— Дивно, посада у вас не адвокатська і, певно, в ролі захисника не часто доводиться виступати…
— Даремно так гадаєте. Ми захищаємо наше суспільство, самі розумієте, від кого, і тут не до сентиментів. Але без гуманізму й доброти не уявляю собі справжнього чекіста. Либонь, ваша дочка не потребує захисту. Просто вся ця ситуація виникла після вашої розмови з Романом Стецишиним, і я прийшов для того, щоб дізнатися, які проблеми ви розв'язували з шановним паном?
Кажучи це, Шугалій не зводив пильного погляду з Бабинця. Федір Антонович нічим не виказав себе, не пополотнів і не почервонів, і все ж щось змінилося в ньому, капітан вбагнув це одразу, але знадобилося кілька секунд, щоб визначити, що саме сталося з Бабинцем: у нього потемнішали очі. Так, білі, до непристойності білі очі Федора Антоновича нараз стали мало не чорними, і Шугалій збагнув, наскільки злякався Бабинець. Однак Федір Антонович не здався.
— Маєте на увазі тамтого канадця? — перепитав, і Шугалій знав, що ці дві-три секунди потрібні йому, щоб вигадати більш-менш пристойну версію. Старий вовк, досвідчений і небезпечний, а все ж припустився помилки: був певен, що відвідини Стецишина лишилися непоміченими.
Нарешті Бабинець знайшовся. Махнув рукою недбало.
— У мене там знайомі… То й передали сувенір — пляшку віскі.
— Припустимо, я вам повірю, — почав Шугалій, усміхаючись весело, — тільки припустимо. Тепер скажіть: куди ви їздили велосипедом одразу після відвідин Стецишина і де пропадали понад дві години?
— У ліс, — ні на секунду не забарився з відповіддю Бабинець, — погода була гарна, і я часто туди прогулююсь.
— І доїхали до Вільхового?
— Не знав, що туди вже не можна.
— Щоб зустрітися з Калеником?
— У нас в аптеці багато клієнтів… Каленик? Щось не пригадую.
— А він вас добре знає. І навіть зберігає на пам'ять фотографію…
— У кожного свої дивацтва.
— Досить, Федоре Антоновичу. Ми зараз поїдемо до установи, яка, мабуть, не викликав у вас приязні, бо нам треба з'ясувати багато-багато питань. — Шугалій висунувся у вікно. — Машина вже чекає на вас, ось постанова на арешт, ознайомтеся. Але перед цим товариші зроблять у вас обшук. Так уже належить, Федоре Антоновичу, і, сподіваюсь, ви знаєте, чим викликані такі крайні заходи.
— Ні, не знаю, — одповів Бабинець, — усе це — наслідок якогось жахливого непорозуміння.
— Що ж, буває й таке, — погодився Шугалій, — але дуже рідко, матимете змогу побачити вашого спільника — разом якось приємніше й краще згадувати те, що вилетіло з пам'яті…
Шугалій від'їжджав з Озерська через день. Перед від'їздом вони з Буровим зустрілися на березі Світлого озера — чи можна залишити Озерськ, не покупавшись і не поласувавши справжньою юшкою?
Шугалій завів мотор, і вони рушили до острова, куди ще зранку подався Малиновський: день хоч і будній, але начальник райвідділу на честь успішного завершення операції дозволив відгул, і лейтенант мусив уже зготувати юшку.
Човен ішов швидко, Шугалій підставив обличчя сонцю й мружився від задоволення.
Малиновський стояв на березі в самих трусах і посміхався так, що Шугалій здогадався: рибальська фортуна сьогодні на боці лейтенанта. Справді, Малиновський витягнув з води саморобний садок з двома чи трьома великими щуками й півкілограмовими окунями.
— Візьмете з собою, — мовив тоном, який виключав будь-які заперечення. Втім, Шугалій і не заперечував: знав, як зрадіє Віра свіжій рибі — щуки он ще живі.
— Юшка — во! — підвів великого пальця лейтенант. І справді, від вогнища пахло неймовірно смачно. Шугалій з'їв повну миску прозорої юшки і взявся до окунців, а лейтенант налив йому ще миску.
Вони вгамували голод, і лише тоді Малиновський запитав:
— Як експертиза?
— Підтвердила, — коротко відповів Шугалій і пояснив Бурову: — Каленик приїхав до ветлікаря Завгороднього на велосипеді. На світанку вісімнадцятого серпня. Поставив велосипед біля хвіртки, а перед цим вночі пройшов дощ, і шини залишили сліди. Ці сліди збереглися й дотепер — дощів не було, й там ніхто не ходить. Експерти підтвердили: сліди саме від Каленикового велосипеда.
