— Гадаєш, зв'язувався із спільником?
— А біс його знає — мабуть, так. Стецишин виказав Бабинця Завгородньому, і тут не до жартів.
— Але ж Завгородній міг одразу подзвонити нам.
— Звичайно, міг, і тоді Бабинець чи хтось інший уже не гуляли б на волі. Однак вони мали кілька шансів і скористалися з них.
— Я сам піду до аптеки, — запропонував Сухов.
— А я до Завгородніх. — Шугалій згадав Нінині заплакані очі, і йому стало неприємно. Як зараз розмовлятиме з дівчиною? І як у цієї пари взагалі все складеться? Якщо їхні припущення підтвердяться і Бабинець причетний до загибелі Олексиного батька, чи не полетить усе шкереберть? Шкода — такі гарні діти!
Капітан уже підвівся, щоб іти, але задзвонив телефон, і Сухов передав йому трубку. Шугалій почув далекий і схвильований голос Малиновського:
— Ви чуєте мене, товаришу капітан? Таке діло… Розумієте, в Кузя бачили блешню Завгороднього!
— Яку блешню? — не зрозумів Шугалій.
— Розумієте, неспростовний доказ…
— Що за блешня?
— Завгородній був одним з найкращих спінінгістів в Озерську. Він сам робив собі блешні. Із срібних ложок, я на цьому не зовсім розуміюся, але, кажуть, справді унікальні блешні. І щуки на них брали — дай боже! Усього було кілька таких блешень, і одну з них сьогодні бачили в багажнику Кузевого човна.
— Хто бачив?
— Мене повідомив про це Лопатинський. А бачив, здається, Каленик. Вони разом на березі сарайчик тримають — Кузь і Каленик. Так от, Каленик і бачив блешню.
— Звідки Каленик знає, що блешня належить саме Завгородньому? Він був знайомий з ветлікарем?
— Я цього ще не встановив. Почув про блешню й одразу дзвоню. Гадаю, що вам цікаво буде почути.
— Звичайно, цікаво, Богдане. — Шугалій замислився на мить. — Я зараз виїжджаю до вас. Нічого не робіть без мене. — Потім подумав, що лейтенант може образитись: — Ми разом з вами обміркуємо, яких вжити заходів. І попередьте Лопатинського, щоб нікому не казав про блешню. Кузь не повинен знати, що нам відомо про неї.
— Зрозуміло.
— А якщо зрозуміло, то чекайте. Буду за годину-півтори, — сказав Шугалій і одразу ж звернувся до Сухова:
— Ти рибу ловиш? Спінінгом?
— Тут мало не всі ловлять, а я що — рудий?
— Звичайно, не рудий. І якими блешнями ловиш?
— Та всякі є…
— Завгородній, кажуть, був відомий серед рибалок.
— Умів ловити, це всі знали.
— І ще. кажуть, свої блешні мав…
— Це із срібних ложок?
— Отже, і ти чув. Таку блешню бачили сьогодні в Кузя.
— Ого!
— I я гадаю — цікаво. От що, потрібен прокурорський дозвіл на обшук у Кузя.
— Зараз заїдемо до прокурора.
— Від нього я просто до Вільхового. Машиною. А тебе прошу розшукати Олексу Завгороднього й доставити його туди ж. Навпростець човном. Мусить впізнати блешню.
— Так, човном швидше, — погодився Сухов.
Малиновський чекав Шугалія на березі. Стояв, розставивши ноги, як монумент, — капітан побачив його здалеку.
— Ну, що тут робиться, Богдане? — запитав.
— Чекаю на вас.
— Це я бачу. А Кузь?
— Дах на будинку лагодить.
Капітан задоволено гмикнув.
— Хотілося б побалакати з цим Калеником, чи як його там?
— Зенон Хомич Каленик, — відповів Малиновський чітко, наче відрапортував. — Комірник місцевого колгоспу «Полісся». Зараз у коморі.
— Далеко?
Малиновський тицьнув у бік дерев'яної будівлі неподалік.
— Оце й комора.
Зенон Каленик оформляв документи на машину огірків, він блиснув очима на незнайомих відвідувачів, вибачився й швидко закінчив виписувати накладну. Віддав документи шоферові й запропонував гостям сісти. Сам не сів: поправив комір бруднуватої сорочки, стояв, спершись спиною на погано побілену стіну, і свердлив очима Шугалія та Малиновського. Чоловік він був уже літній, років під шістдесят чи навіть більше, але ще сильний. Великі мозолясті руки висовувалися з короткуватих рукавів піджака, комір сорочки був тісний для його червоної бичачої шиї — певне, кидав лантухи, мов іграшки. Почувши, хто саме до нього завітав, посміхнувся й запитав:
— У якій справі, прошу вас?
Шугалій пильно зиркнув на нього:
— Кажуть, ви бачили в Кузевому човні блешню Завгороднього?
Каленик насупився.
— Ну, бачив, то що?
— Де бачили?
— Човни в нас поруч стоять. Панас уранці в багажнику щось шукав, дивлюсь — ветеринарова блешня.
— Звідки знаєте, що ветеринарова?
— Колись з ним рибу ловив. Ну, той і хвалився… Мовляв, срібна блешня, і щуки на неї файно беруть.
— І брали?
— Не брехав. Воно й правда, риба справжню снасть любить, голіруч її не візьмеш.
— Так, риба нині розумна стала…
— Я й кажу, — аж зрадів Каленик, — до риби підхід потрібний. А у ветеринара голова була, а не макітра.
— А може, — втрутився Малиновський, — він подарував блешню Кузеві?
— Все може бути…
— Комусь казали про блешню? — запитав Шугалій.
— А що — не можна?
— Та ніхто вам не забороняє, однак мусимо знати.
— Лопатинського на березі бачив…
— А Кузя не питали, звідки блешня?
— Дурень я, чи що?
Шугалій підвівся, попросив Каленика:
— Покличте Лопатинського і пройдіть до берега. Зустрінемось біля човнів.
У дверях Шугалій озирнувся. Каленик дивився їм услід. Зітхнув важко, як людина, котра виконала неприємний обов'язок, узяв величезного замка й почав замикати комору.
— Як із свідками? — запитав Шугалій Малиновського, коли відійшли трохи.
— Усе гаразд. Там поряд колгоспний бригадир живе і пенсіонер один…
— Тоді до Кузя…
