бар'єр, і теж мовчав, стежачи за спритними рухами бібліотекарки.
Нарешті Надя не витримала:
— Принесли «Роман-газету»? — запитала.
Шугалій похитав головою, і Надя, збагнувши, що капітан прийшов не по книжки, зласкавилась і одірвалася од полиць. Поправила зачіску й пройшла до бар'єра, випнувши груди й високо підвівши голову, не йшла, а несла свої принади.
— Маю до вас справу, Надю, — почав, намагаючись бути неофіційним, просто чоловік прийшов по допомогу чи пораду, — і сподіваюсь, що ви допоможете мені.
— Охоче. — Дівчина простягнула Шугалієві руку човником. Капітан потиснув її не дуже сильно, Надя поклала обидві руки на бар'єр і поворушила пальцями, наче готуючись схопити щось.
Шугалій трохи подався од бар'єра. Кивнув на вікно.
— Оце тут живе Ніна Бабинець? — запитав. — У домі з червоним дахом?
— Наче не знаєте? — іронічно примружилася Надя. — Були ж у гостях. І добре нагодували вас?
Вона була чудово поінформована, і Шугалій належно оцінив це.
— У вас гарна пам'ять. Скажіть, ви часом не працювали в суботу сімнадцятого серпня?
З-за стелажів висунулося жіноче обличчя з кирпатим носом, мабуть, ще одна бібліотекарка. Подивилася на Шугалія світлими цікавими очима, всміхнулася й зникла. Надя невдоволено повела туди оком.
— У нас тільки Ніна Бабинець працює через день. На півставки вона, — відповіла. — У суботу її не було, а я завжди тут, крім понеділка.
Шугалій з таємничим виглядом підкликав Надю до вікна. Мусила проникнутися важливістю каштанової справи і не плутатися у відповідях.
— У вас вікно біля столу, — мовив Шугалій, — і, сидячи за столом, ви бачите, що робиться на вулиці. Може, помітили, чи не заходив до Бабинців сімнадцятого серпня десь о пів на четверту дня літній чоловік у сірому костюмі? Огрядний і лисий, з коричневою валізою.
— У рогових окулярах? — ані на мить не завагалася Надя.
— У вас не пам'ять, а кібернетичний центр!
— Бачила. Я ще здивувалася — зовсім незнайома людина, а в Озерську ми мало не всіх знаємо.
Шугалій переплів пальці рук, стиснув з хрускотом.
— І довго той чоловік пробув у Бабинців?
У Наді забігали очі: либонь, не хотіла признатися, що весь час стежила за будинком.
— Ну… Я точно не знаю… Мені книжки треба видавати, а в суботу читачів більше. Здається, пішов хвилин через сорок.
«Точно, — подумав Шугалій, — о четвертій уже встиг повернутися й чекав на машину недалеко від садиби Завгородніх».
— Хтось може заступити вас? — запитав. — Бо нам з вами треба підскочити до райвідділу держбезпеки.
Надя округлила очі.
— Для чого?
— Ваші показання дуже важливі, й мусимо належним чином зафіксувати їх.
— Тоню! — гукнула. Коли кирпата дівчина висунулася з-за стелажів, наказала: — Почергуєш в абонементі, бо мені потрібно… — кинула багатозначний погляд на Шугалія і вирішила не уточнювати, в якій саме справі відлучається.
Коли вони вийшли на вулицю, Надя обігнала Шугалія на півкроку, незграбно збоку зазирнула йому у вічі й запитала:
— А що це за один — в окулярах і сірому костюмі?
Шугалій згадав, з якою пихою повелася з ним під час перших відвідин, але не став відплачувати тією ж монетою.
— Сам ще не знаю, і ми з вами будемо це встановлювати.
— Але ж я його раніше ніколи не бачила.
— І я не бачив.
— Гадаєте, злодій? Я завжди знала, що ці Бабинці…
— Невже? — не втримався Шугалій від іронії.
— Однак, якщо вже ви зайнялись цією справою…
— Ніякої справи ще нема, просто мусимо з'ясувати, чи справді заходив один чоловік до Бабинців.
— І для цього треба відривати людину від роботи!
— Невже ви так зайняті? В бібліотеці сьогодні не так уже й багато відвідувачів.
— Наші показники визначаються не тільки книговидачею, — відрізала сухо, і Шугалієві стало ясно, що сперечатися з Надею нема рації.
Вони мовчки дійшли до райвідділу, і капітан запропонував дівчині посидіти в приймальні. Разом з начальником райвідділу, ще молодим і завжди усміхненим майором Суховим, вони розклали на столі десять знімків. Десять чоловік — п'ятеро в окулярах — дивилися з фотографій, і четвертий зліва був Роман Стецишин.
Сухов запросив понятих, а Шугалій завів до кабінету Надю. Бібліотекарка не вагалася ані секунди: тицьнула пальцем у четверте скраю фото.
— Оцей, — мовила твердо, — цей чоловік заходив до Бабинців удень сімнадцятого серпня.
Шугалій з Суховим склали протокол, Надя й свідки підписалися, і капітан відпустив свідків. Запитав бібліотекарку:
— Ну, а потім?.. Коли цей чоловік пішов, ніхто не заходив до Бабинців?
— Через кілька хвилин Федір Антонович кудись поїхав на велосипеді.
— У який бік?
— Вниз по вулиці. До озера.
— А коли повернувся?
— О шостій я пішла з роботи, то його ще не було.
— Чому так вважаєте?
— Федір Антонович велосипед біля ґанку ставить. Не було його о шостій.
— Спасибі. Не сміємо вас більше затримувати.
Надя пішла до виходу нерішуче, наче вагалася, і в дверях зупинилась.
— Усе? — запитала. — Це все, що вам було потрібно?
— Спасибі, — чемно вклонився Шугалій, — усе.
Він догадувався, чому Надя затрималася в дверях. Сподівалася, що розпитуватимуть, радитимуться, а тут — усе. Певно, відчула себе мало не приниженою, бо сердито блиснула очима й грюкнула дверима. Шугалій перезирнувся з Суховим.
— Характер… — мовив невизначено майор. Шугалій перевів погляд на фотографії.
— Але що б ви робили без неї?
— Ну й тип цей Бабинець! Це ж треба — стільки років ховатися!
— Отакої!.. Ти вже впевнений?..
— Аптекар — раз… — заклав пальця Сухов. — Бандерівське прізвисько Лікар — сходиться. У грудні сорок четвертого перебував у Любені, а тепер зустрівся з сином курінного Стецишина. Ти знаєш, що це таке і який галас зчиниться навколо цієї справи? Готуй майорські погони!
— Якщо б за кожну доведену до кінця справу нам присвоювали звання… — махнув рукою Шугалій. — До того ж, усе це — витвори твоєї фантазії.
— Вже й фантазії, — образився Сухов.
— Скоро ми тільки компліменти один одному казатимемо. А справа лише починається.
— Так, починається, — згодився Сухов. — Треба встановити, де був Бабинець тої неділі вранці.
— Тільки обережно. Щоб нічого не запідозрив.
— Аптека працює цілу добу, і Бабинець часто чергує вночі.
— Ясно одне: не він приходив уранці до Завгородніх. Олена Михайлівна впізнала б його голос. Але ж подався кудись після від'їзду Стецишина.
