стягувала синя краватка в білий горошок: Малиновський явно поважав старших за званням і з належною увагою та пошануванням сприйняв приїзд Шугалія до району.
Щоправда, лейтенант нервував. Про це свідчили німе запитання, яке стояло в його очах, і поспішливість, з якою він поправив і так бездоганний вузол краватки. Але Малиновський більше нічим не виказав свого внутрішнього напруження. Поклав руки долонями на стіл, — великі сильні руки з обручкою на пальці, — білі манжети висунулися з рукавів, і Шугалій відзначив, що стягнуті вони срібними запонками із штучними діамантами, — срібло від часу потемніло, та скляні багатогранники переливалися на сонці, виблискували мало не як справжні алмази. Цю гру кольорів помітив і лейтенант, вона сподобалася йому, і Малиновський трохи підвів руки, скоса стежачи за веселковими барвами. Водночас не зводив очікувального погляду з капітана — субординація не дозволяла першому почати розмову, а Шугалій теж мовчав, відверто розглядаючи лейтенанта, з яким раніше зустрічатися не доводилося.
Малиновський у принципі сподобався йому: важкуваті, наче вирубані сокирою, великий ніс і прямокутні вилиці робили обличчя мало не квадратним, зрізане підборіддя — все це свідчило про волю й упертість; такого важко спантеличити, а якщо вже візьме щось у голову, то обстоюватиме до кінця. Взагалі, Шугалій вважав це недоліком для оперативного працівника — таким людям бракує кмітливості й гнучкості, широти уяви, але вони послідовні в розробці основних версій, їх важко збити з визначеного шляху, вони скрупульозні у розгляді й аналізуванні фактів, що й робить їх чудовими помічниками, зразковими виконавцями.
Шугалій не заперечував проти роботи з людьми типу Малиновського. Знав, що на них можна покластися, хоча в глибині душі волів працювати з помічниками, наділеними більшою фантазією, хай і не такими акуратними й наполегливими у виконанні чужих розпоряджень. Проте він може й помилятися…
Вловив напружений погляд Малиновського, помітив, як ледь-ледь тремтять у нього вилиці.
Ні, помилки не може бути. Що ж, від цього залежала й лінія поведінки капітана.
Шугалій почав рівним тоном, повільно, немов знав лейтенанта давно й давав йому чергове завдання:
— Ми одержали чернетку заяви Завгороднього, і нам з вами доручено встановити справжню причину його смерті.
Жовна в Малиновського випнулися, він помовчав трохи й відповів:
— Я уважно вивчив матеріали, одержані в райвідділі міліції. Звинувачувати слідчого в недбалості важко. Принаймні ніщо не давало йому підстав запідозрити вбивство. Завгородній переважно рибалив або сам, або з Івасютою, метранпажем нашої районної друкарні. Це стверджують сестра Завгороднього та його син, а Івасюта в неділю був дома.
— А слідчий упевнений, що Завгородній того дня рибалив?
— Він узяв з дому спінінг і кошик для риби.
— Коли поїхав на риболовлю?
— Близько шостої. — Жовна в Малиновського заграли, й він мовив: — У матеріалах слідства, правда, є згадка про те, що сестра Завгороднього повідомила, нібито на світанку до них хтось заходив. Я розмовляв із слідчим. Каже, що не надав цьому значення. Подумав, мабуть, хтось із сусідів у якихось справах. Мовляв, для чого вбивати? Завгородній в Озерську тридцять років ветлікарем, ну, корову комусь не вилікував чи акт у колгоспі відмовився підписати, але ж за це не вбивають…
— Звичайно, не вбивають, — погодився Шугалій. — Отже, в міліції вважають, що це — нещасний випадок?
Малиновський лише знизав плечима.
— Але ж цей лист Завгороднього до органів держбезпеки…
— До листа ми дійдемо. Ви знаєте, хто саме приїжджав до Завгороднього напередодні?
— Знаю.
— А слідчий знав?
— Так.
— І це не викликало в нього ніяких… — Шугалій пошукав слово, — ніяких роздумів?
Малиновський лише розвів руками. Шугалій розстебнув верхній ґудзик сорочки і послабив краватку.
— На вулиці вітер, а тут спекота, — поскаржився.
Лейтенант підхопився, розчинив вікно, і до кімнати увірвалося холодне, вологе повітря, що пахло озером.
— Чи не вважаєте ви, — запитав капітан Малиновського, — що саме ці відвідини спричинилися до того, що Завгородній почав писати листа до обласного управління держбезпеки?
— Безумовно. Коли б щось інше, то чого раніше не писав? Тут і дитині зрозуміло: приїхав двоюрідний брат з Канади, щось вимагав од Завгороднього чи вербував його — той і почав писати до вас.
Це було логічно, і Шугалій погодився з лейтенантом. Справді, минулої суботи до Озерська в гості до Андрія Михайловича Завгороднього приїжджав його двоюрідний брат Роман Стецишин, який ще наприкінці війни разом з батьком — бандерівським курінним — виїхав у Канаду. Тепер на запрошення родичів приїхав до області. Обласне відділення «Інтуриста» виділило в його розпорядження «Волгу», Стецишин прибув до Озерська десь опівдні й повернувся до обласного центру після шостої.
Шугалій устиг поговорити з шофером, який возив Стецишина. Приїхавши до Завгороднього, той відпустив шофера до четвертої години — водій скористався цим, щоб покупатися в озері, потім пообідав у чайній і рівно о четвертій повернувся до будинку Завгороднього. Стецишин уже чекав на нього, щоправда, не біля садиби двоюрідного брата, а трохи далі, й ніхто не проводжав його. Шофер здивувався: для таких родичів завжди влаштовують застілля, й виходять вони під мухою у супроводі родичів, знайомих і незнайомих, цілуються та обіймаються на прощання. А цей канадець стояв, спершись на стовбур величезного горіха, мовчки сів у машину й наказав вертатися до міста. Правда, спиртним від нього несло, але не розбалакався, як буває з людьми напідпитку, мовчав мало не всю дорогу, як і тоді, коли їхали до Озерська, — що ж, це не здивувало шофера: встиг набачися всього, до того ж, балачки з нетверезими мало коли тішили його.
Розпитуючи водія, Шугалій поцікавився, з яким настроєм повертався Стецишин з Озерська — був схвильований, похмурий чи роздратований, може, веселий, — але водій не помітив ані похмурості, ні роздратування: канадець був спокійний, під кінець дороги почав, здається, куняти, біля готелю попрощався з ним ввічливо й намагався сунути трояк «на чай», але шофер не взяв, і Стецишин десь о пів на сьому вечора піднявся в номер на третьому поверсі.
Чи є якийсь зв'язок між його відвідинами Озерська й смертю Завгороднього?
— От що, — підвівся Шугалій і застебнув сорочку, — ваші припущення, лейтенанте, небезпідставні. Але буває такий збіг обставин, що тільки за голову схопишся. До речі, може, в міліції мають рацію, і Завгородній — жертва нещасного випадку. Все може бути, лейтенанте, пробачте, як вас по батькові?
— Звіть просто Богданом… — щоки в лейтенанта порожевіли, й Шугалій збагнув, що Малиновському справді буде зручніше, коли його називатимуть так. Примружив на лейтенанта хитре око, запитав:
— А що кажуть у селищі?
— Про Завгороднього?
«Про папу римського», — захотілося дошкулити йому, але Шугалій лише нетерпляче клацнув пальцями, і лейтенант збагнув усю недоречність свого запитання.
— Є одна чутка… — почав невпевнено, — по-моєму, дурниці, проте людям рота не затулиш…
— Я хочу знати все, що вам відомо в справі Завгороднього, — мовив Шугалій сухо, і Малиновський відразу якось підібрався, мало не виструнчився, підвівшись.
— Кажуть, — відповів, — що Завгородньому помстилися. Два роки тому був процес… Про справу Кузя чули?
— Заготівельника?
— Атож… Судили двох Кузів — братів. Старшому дали п'ятнадцять років, а молодший відбувся легким переляком. Три роки загального режиму, я б йому, сучому синові, не менше п'яти суворого закатав!..
— Може, саме тому вас і не обирають суддею?! — засміявся Шугалій. — Але при чому тут Завгородній?
— Він перший запідозрив Кузів. Справи з худобою від Завгороднього не втаємничиш. Сигналізував прокуророві…
