— Не маю уявлення.
— Чи не пов'язаний цей лист з відвідинами Романа Стецишина?
— Не думаю.
— Він — ваш родич?
— Двоюрідний брат. Ми не бачилися з сорок четвертого року.
— Листувалися?
— Андрій Михайлович писав кілька разів.
— А ви?
— Ні.
— Чому?
Олена Михайлівна знизала плечима невпевнено.
— Не було про що писати.
— Але ж брат…
— У них — своє життя, у нас — своє.
— І все ж, раді були побачитись?
Жінка якось дивно зиркнула на Шугалія, запитала:
— І це справді цікавить вас?
— Навіть дуже.
— Звичайно, рада. Ціле життя минуло, цікаво… Але ж, — махнула рукою, — у спогадах усе завжди краще.
— Хочете сказати, що зустріч з двоюрідним братом розчарувала вас?
— Я цього не казала.
— Але натякнули.
— Певно, я все ще під враженням загибелі Андрія Михайловича. А Роман змінився мало.
— Не постарів?
— Кого з нас щадить час? Просто лишився майже таким, яким був.
— Чому він відступив з гітлерівцями?
— Певно, ви ж знаєте, що його батько був курінним УПА.
— Знаємо, — ствердив Шугалій. — Але ж, наскільки нам відомо, сам Роман Стецишин не був членом ОУН.
— Він хотів учитися в університеті, і все інше мало цікавило його.
— Чому не залишився?
— Навряд чи сина курінного прийняли б в університет.
— Але ж і в Канаді він не зміг учитися.
— Так склалася доля. Зрештою, йому там непогано. Має друкарню, але ж ви, мабуть, знаєте про це не гірше, ніж я…
— І він задоволений життям?
Тінь майнула обличчям жінки.
— Так, казав, що все в нього є.
— Невже можна мати все?
— І я так гадаю. Хоча… — обвела рукою навколо себе, — здається, тут є все. І нічого більше нам не треба.
— Отак-от — нічого?
— Я не відмовилася б од сортових троянд.
— Стецишин вимагав чогось од Андрія Михайловича? — запитав Шугалій зненацька і побачив, як нервово ворухнулася жінка.
— Ну, що ви!
У Шугалія склалося враження, що Олена Михайлівна захвилювалася.
— Може, Стецишин просив якоїсь послуги?
— При мені — ні. Розумієте, я господиня, і не в наших звичаях, щоб на столі було порожньо.
— Йому сподобалось у вас?
— Хіба в нас може не сподобатись? — це прозвучало так упевнено, що Шугалій навіть трохи знітився.
— Звичайно, — погодився, — ви чудова господиня, і я давно не бачив таких райських куточків. До речі, я хотів би порозмовляти з Олексієм Андрійовичем. Він вдома?
Обличчя в Олени Михайлівни посвітлішало.
— Хіба що вечеряти прибіжить.
— Десь затримується?
— Дівчина в нього. І нехай будуть разом, легше йому з нею… Так любив батька…
— Місцева дівчина?
— В бібліотеці працює.
Шугалій згадав бібліотекарку з тонкими губами, й подумав, що навряд чи Олекса закоханий у неї.
— Я щойно був у вашій бібліотеці… — почав.
— Ніна сьогодні вихідна. Збиралися в ліс на велосипедах. Олекса повернеться ввечері. Якщо не вечерятиме в Бабинців.
— Ніна Бабинець?
— Дочка нашого аптекаря. Вчилася у Львові в культосвітньому технікумі, а Олекса…
— Аспірант університету. Професор Захаржевський високої думки про нього.
— Встигли поцікавитися… Для чого?
Настала черга Шугалієві знизувати плечима. Його зараз цікавило все про родину Завгородніх, навіть дрібниці. Але Олена Михайлівна явно ухилялася від розмови про зустріч зі Стецишиним, і це непокоїло його.
— Про що розмовляв Андрій Михайлович зі Стецишиним? — запитав прямо.
— А про життя… Роман почав хвалитися: у нього люксусова машина і в домі кондиціонер. Але ж в Озерську таке повітря — для чого кондиціонер? І «Жигули» Андрієві пропонували, та не схотів. Оце, каже… пробачте, казав, коли Олекса закінчить аспірантуру, подарую йому, а по наших лісових дорогах краще на бричці. Любив коней, нехай земля буде пухом, добрий був чоловік, такі зараз рідко стрічаються.
— Коли Роман Стецишин пішов од вас?
Власне, Шугалій знав, що о четвертій годині шофер заїхав за ним, але канадець уже чекав на машину.
— Точно не пам'ятаю, десь о третій.
— Отже, був у вас з дванадцятої до третьої? Часу, щоб набалакатися, досхочу… Андрій Михайлович не сперечався із Стецишиним? — Дивився на жінку й думав: де був канадець від третьої до четвертої? Цілу годину… І чого пішов, не дочекавшись машини?
— Ми згадували юність… — Шугалієві здалося, що очі в Олени Михайлівни затуманилися. — Востаннє бачилися, коли були юними. Роман з Андрієм вчилися в одній гімназії, і ми товаришували. Гарні були роки, — зітхнула, — шкода, що молодість не вертається…
Шугалій рішуче пересів на стілець, який стояв за два кроки від Олени Михайлівни. Запитав, пильно дивлячись на неї:
— Що пропонував вам Роман Стецишин?
Жінка не відвела погляду. Відповіла, не вагаючись:
— Запрошував до себе. Казав, що може надіслати виклик, щоб погостювали.
— Більш нічого?
Олена Михайлівна опустила очі.
— Може, коли мене не було… — мовила невпевнено. — Я відлучалася на кухню…
— Звичайно, — погодився Шугалій і запитав: — Ви не посварилися із Стецишиним?
— Ну, що ви!
— Отже, він поїхав о третій… Ви проводжали його?
Олена Михайлівна зиркнула на капітана, і Шугалій помітив у її очах розгубленість.
