Шугалій в загальних рисах знав про справу заготівельників, які діяли в Озерську. Механізм злочину був дуже простий. Заготконтора виплачувала заготівельникам процент від вартості проданої худоби. Старший Кузь мав по селах навколишніх районів своїх агентів, які скуповували худобу в селян — цим людям платили половину належної суми, а другу половину Кузь клав до своєї кишені. Молодший Кузь був однією з його довірених осіб.
— І молодший Кузь, вийшовши на волю, погрожував Завгородньому? — здогадався Шугалій.
— Люди чули, прямо казав: уб'ю! Я йому, падлі, мовляв, брата ніколи не прощу. Та й за себе поквитатися не завадить…
— Як звати?
На цей раз Малиновський уже не запитав — кого? Відповів упевнено:
— Опанас.
— Мешкає в Озерську?
— На тому боці озера. Село Вільхове.
— Тоді ось що. Я хотів би поговорити із Завгородніми, а ви їдьте до Вільхового і спробуйте з'ясувати, де був Опанас Кузь вісімнадцятого серпня. Із самісінького ранку. Його самого не тривожте, сусідів попитайте. Залучіть дружинників.
І все ж Малиновський здогадався, що його усувають від головного. Насупився, але Шугалій не звернув на те уваги. Волів зустрітися з сестрою та сином ветлікаря наодинці — йому хотілося розмови відвертої й невимушеної, якщо така розмова взагалі може відбутися з людьми, пригніченими тяжкою втратою.
За дротяною свіжопофарбованою сіткою, яка правила за огорожу, цвіли жоржини. Їх було багато: притулилися, поспиралися одна на одну, утворили живий паркан, який милував око буйством і неповторністю кольорів.
Від хвіртки до будинку вела вузька бетонована стежка, обсаджена штамбовими трояндами, і Шугалій подивувався смаку господарів садиби — білі й червоні троянди утворювали коридор, який можна побачити хіба що уві сні. А скляну веранду заплели ліани, всіяні тисячами лілових, рожевих і білих квітів. Шугалій побачив їх уперше в житті. Спочатку навіть не повірив, що таке чудо можна зустріти на їхньому Поліссі.
Капітан ступив на високий ґанок, та нараз побачив між клумбами жінку — вона зрізала гладіолуси і так захопилася цим, що не помітила відвідувача. Шугалій гукнув її, вона випросталася й поправила квітчасту хустку, яка дивно гармонувала з барвами клумби. Жінка була висока, струнка — вона заховала до кишені секатор, яким зрізала квіти, притиснула букет до грудей і попрямувала вузенькою стежкою до ґанку, не спитавши, хто такий Шугалій і в якій справі.
Здалеку вона видалась капітанові молодою: ішла, легко ступаючи, як дівчина, та з під хустки вибилося сиве пасмо, а відкриту засмаглу шию прорізали неглибокі зморшки.
«Сестра Завгороднього», — здогадався Шугалій і ввічливо привітався.
Вона здивовано підвела й так високі, наче намальовані, брови, либонь, хотіла запитати, чому цей незнайомець так безцеремонно увірвався до садиби, але Шугалій випередив її:
— Коли не помиляюсь, Олена Михайлівна Завгородня? — Жінка кивнула, і Шугалій вів далі: — Я з обласного управління держбезпеки, капітан Шугалій, і, якщо у вас є час…
Жінка дивилася на нього відчужено, наче не розуміла, для чого завітав до них працівник держбезпеки, та нараз повела головою, немов отямилася, й кивнула на двері.
— Заходьте, — мовила несподівано низьким грудним голосом, наче проспівала, — на веранді вам буде зручно, а я зараз…
Вона обминула капітана, вказала на легке, модерне крісло, що стояло біля розчиненого вікна, поклала гладіолуси на стілець поруч і зникла за матовими з візерунками дверима.
Шугалій огледівся. Веранда довга, засклена від самої підлоги, суціль затягнута шторами з багатокольоровими химерними візерунками. На стіні кілька тарілок з персонажами гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», широкий диван під протилежною скляною стіною і полірований стіл перед ним.
Шугалій визирнув у вікно. Попід верандою цвіли троянди, за ними стояла вкрита гуцульським ліжником гойдалка-диван, ліжник був прим'ятий, і товста книжка лежала просто на траві. Видно, її щойно читали, бо поруч стояла склянка з недопитим чаєм, він іще не встиг охолонути і ледь помітно парував.
Рипнули двері, повернулась Олена Михайлівна. Вона зняла фартушину — була в сукні такого ж шовку, як і хустка, і в черевиках на низьких підборах. Поставила гладіолуси у високу, товстого жовтуватого скла вазу й сіла на диван у глибині веранди, осмикнувши на колінах короткувату для її віку сукню. Нічого не сказала, тільки дивилась очікувально, і Шугалій побачив у її очах чи то тривогу, чи глибоко прихований страх. Втім, він міг і помилитися, жінка сиділа досить далеко, у темному кутку, і риси її обличчя мінилися від сонячних відблисків, що пробивалися крізь візерунчасті штори.
Капітан волів, щоб Олена Михайлівна сиділа поруч на стільці, та був у гостях і мусив задовольнятися, принаймні попервах, скромною роллю непроханого відвідувача. І все ж пересунув крісло трохи праворуч, ближче до столу, торкнувся темної, мало не чорної квітки, попестив пучками оксамитову пелюстку й запитав:
— Здається, «туркана»? — Колись і від когось чув, що існує такий сорт темно-червоних гладіолусів, на цьому, фактично, й кінчалися його знання в квітникарстві, але був певен, що такий несподіваний початок розмови йому тільки на користь: завжди намагався знайти щось таке, що дозволило б подолати первісний бар'єр відчуженості між незнайомими людьми, а сестра Завгороднього, безумовно, кохалася у квітах.
Справді, Олена Михайлівна блиснула на нього очима зацікавлено й заперечила:
— Ні, це досить рідкісний сорт — «елегія». Примхлива квітка, потребує легких грунтів і підживлення, але красива, чи не так?
— Дуже, — ствердив Шугалій і кивнув на відчинене вікно, за яким звисали заквітчані ліани: — Уперше бачу, мені подобаються.
— Це клематиси. Ломиніс по-народному, я посадила три кущі й не шкодую. Дістала у Львові, а тут, в Озерську, вже черга утворилася за паростками.
— Самі їздили до Львова? — поцікавився Шугалій. — По квіти?
Жінка лише знизала плечима, і це було красномовною відповіддю на капітанове запитання: мовляв, у пошуках гарної квітки можна подолати й значно більшу відстань.
Шугалій пересунув стілець ще трохи від столу, тепер він краще бачив обличчя Завгородньої. Подумав, що роки все ж милостиво обійшлися з нею: за п'ятдесят, а обличчя моложаве, й очі не згасли.
— Ви весь час жили з братом? — запитав і помітив, як спохмурніла Олена Михайлівна, — видно, це запитання було не з приємних. Справді, її не можна було назвати невродливою, а в молодості, либонь, чарувала не одного — обличчя трохи видовжене, очі великі й широко поставлені, тепер втомлені, з павутинням зморщок, що розбіглися до скронь, але все ще глибокі.
— По війні весь час у Озерську, — відповіла. Вона зрозуміла підтекст запитання Шугалія, бо додала по паузі:— Якось уже трапилось, що з братом і з братом… — Олена Михайлівна махнула рукою удавано байдуже, і Шугалій здогадався, що вона, мабуть, пережила якусь особисту трагедію, котра й наклала відбиток на все її життя, бо що ж іще може спонукати двадцятирічну дівчину замкнутися в братовій хижі?
Але розпитувати було незручно, й капітан поклався на випадок, не так, правда, на випадок, як на довгі язики знайомих та сусідок Завгородньої, котрі давно вже перемили кісточки по-дівочому стрункої старої дівки.
Похитав головою співчутливо.
— Така трагедія, — мовив, — і мені прикро…
— Мусите робити свою справу, — перервала його Олена Михайлівна досить рішуче — вона таки мала характер, і капітанові сподобалось це.
Почав напрямки:
— Звичайно, ви знаєте про зміст листа, знайденого вашим племінником у шухляді письмового столу покійного Андрія Михайловича? Як вважаєте, що спонукало його написати це?
Жінка похитала головою.
