— Ану, мотай звідси! — Олекса почервонів од гніву. — Бо зараз виведуть.
— Вийдемо! — запропонував той. — Давай вийдемо, мені тут розмовляти з тобою незручно.
Ніна стала поруч Олекси.
— Слухай, Петре, — мовила спокійно, — я зараз покличу дружинників…
— Плювати я хотів на твоїх дружинників! — Все ж хлопець мимовільно озирнувся. Але одразу стиснув величезного кулака, насварився на Олексу. — Ти наших дівчат не чіпай. Мало тобі львівських? Бо голову скрутимо й назад не поставимо! Усьок?
Олекса стиснув зуби. Обійняв Ніну за плечі, і цей жест був красномовніший за будь-які слова.
— Не слухаєшся, значить?.. Але ж я тебе попередив! — хлопець хитнувся, наче хотів відсунути Олексу зі свого шляху, натомісць різко повернувся й пішов до виходу. Завгородній дивився йому вслід гнівно. Відсторонився від Ніни.
— Почекай на мене, — мовив рішуче. — Я з ним хвилинку побалакаю…
— Ні, — міцно схопила його за руку. — Ти що, з глузду з'їхав?
Плечі в Олекси опустилися.
— Пішли… — запропонував. — Не можу я тут…
Ніна тривожно зиркнула на двері, за якими зник Петро.
— Трохи зачекаємо…
— Не боюсь я його, — зрозумів її вагання Олекса.
— Ти не знаєш Петра. Краще не зв'язуватись.
— Якщо тремтіти перед кожним хуліганом!..
— Його всі в Озерську бояться.
— Пішли… — махнув рукою Олекса. Він потягнув Ніну до виходу.
Шугалій помітив, що товариш Петра кинув Надю посеред залу й поспішив за ними. Що ж, вирішив, без його втручання не обійтися. Швидко перетнув зал і вийшов до порожнього вестибюля. За Олексою й Ніною вже грюкнули двері, і Петрів товариш вислизнув за ними.
Петро стояв неподалік од Будинку культури, спершись спиною на стовбур дерева й засунувши руки до кишень. Олекса побачив його й зупинився. За кілька кроків од нього зупинився й другий хлопець.
Петро мовив знущально:
— Чого ж ти злякалося, цуценя зальотне? Іди в мої обійми, і тобі стане кльово! Бо мої обійми не гірші від Нінчиних…
Олекса озирнувся на другого хлопця й побачив у дверях Будинку культури Шугалія.
— Ого, а вас аж троє! — завагався на мить, бо взяв Ніну за руку й відступив убік. — Сам на сам злякався?
— Ти мені погавкай! — Петро одірвався од дерева, ступив ліниво крок. — Бачив розмальовані писки?
Ніна потягнула Олексу назад, однак шлях до відступу було вже перекрито.
— Чекай… — Олекса випростав руку й нараз легко, навіть якось граціозно кинувся на другого хлопця. Той не встиг ухилитися, Олекса схопив його за руку й кинув через себе. Хлопець упав незграбно на бік, певно, він не встиг навіть збагнути, що сталося.
Петро, як роздратований ведмідь, посунув на Олексу. Можливо, тому довелося б кепсько, але Шугалій вирішив, що настав час втрутитися. Заступив хлопця й мовив владно:
— Міліція! Прошу припинити бешкет!
— Яка ще міліція? — одразу не збагнув Петро. — Не лізь не в свою справу, бо гірше буде!
І все ж він зупинився, вагаючись, і Шугалій скористався з цього:
— Ідіть звідси, — наказав, — бо затримаємо й судитимемо за хуліганство.
— Охота була зв'язуватися! — підвівся з асфальту другий хлопець. — Пожартувати вже не можна!
— Я тобі за такі жарти!..
— А я що?.. Я — нічого…
— А чого він наших дівчат чіпає? — спробував виправдатися Петро.
— А тобі яке діло? — вибухнула Ніна.
— Знайшла фраєра… — промимрив Петро. — Ми тобі ще пригадаємо. — Він намагався відступити з гідністю, наскільки це було можливо в його становищі. Повернувся й пішов, не дивлячись на товариша, який задріботів слідом.
Лише тепер Олекса обернувся до Шугалія.
— Ви справді з міліції? — запитав.
— Краще б подякував чоловікові! — Ніна дивилася з цікавістю. — Не все одно — звідки?
Шугалій відкликав Олексу й відрекомендувався, пояснивши, для чого прибув до Озерська, і відчув, як одразу внутрішньо напружився Олекса. Що ж, звичайно, мало приємного в тому, що хтось почне копирсатися в твоєму житті, а хлопець він був, мабуть, непоганий. І капітан вирішив бути з Олексою гранично делікатним. Тим паче, що хлопець сам інформував органи держбезпеки про батьків лист. Хтозна, як повівся б на його місці хтось інший? Може, й не надав би значення чернетці або навпаки, не схотів би неминучих клопотів, пов'язаних з розслідуванням, і знищив би листа.
— Проведемо дівчину додому? — запропонував Шугалій. — Бо ті двоє…
— Не так уже й страшно! — В цих Олексиних словах не було бравади, і капітан запитав:
— Займаєтесь самбо?
— Гурток у нас в університеті.
— А ви його спритно поклали.
— Піжонів треба вчити.
— Але ж можна наскочити й на ніж.
— В Озерську навряд чи. Я цього Петра знаю. На таке не піде.
— Ви вже шість років не живете в Озерську, і я б на вашому місці…
— Все літо тут. Та й на зимові канікули приїжджаю. Батько весь час у роз'їздах… був, — додав з гіркотою, — і тітці треба допомогти.
— Гарна вона.
— Не те слово — гарна! А ви вже встигли побувати в нас?
— І так багато часу змарновано.
— Якщо б я раніше поцікавився батьковими паперами…
Шугалій непомітно торкнувся Олексиного ліктя, хлопець осікся.
— Якими паперами? — запитала Ніна. — Ти не казав про них.
— Ділове листування, — ухильно пояснив Олекса. — Тобі не цікаво.
— Мені все цікаво.
— Дрібниці, — махнув рукою, — всякі там карантинні заходи.
— Завтра вранці розберемо їх, — мовив Шугалій.
Вони проминули бібліотеку й зупинилися перед хвірткою, звареною з товстих залізних прутів. Дім Бабинців стояв у глибині густого саду, великі вікна світилися.
— Зайдемо? — запропонувала Ніна.
Олекса не відповів. Йому явно не хотілося розлучатися з дівчиною, однак Шугалій мав намір ще порозмовляти з ним.
— А вам на роботу зовсім близько… — удав, що не почув дівчину.
— Коли треба, мати просто гукає Ніну, — засміявся Олекса. — Борщ на столі, біжи, доню, бо прохолоне!
— Чаю поп'ємо, — дівчина відчинила хвіртку, — а хто хоче гарячого борщу…
— Завтра, — заперечив Шугалій твердо, — борщ завтра, а сьогодні ми з Олексою ще погомонимо.
Ніна ображено грюкнула хвірткою, Олекса з жалем подивився їй услід і повернувся до капітана.
