— Коли карателі громили ваш партизанський загін, — без усякого переходу запитав Шугалій, — ви, здається, були в Любені? Чому так сталося?
— Ось воно що! — губи в Чепака ображено затремтіли. — Ось воно що, я починаю розуміти, чому держбезпека займається цією справою. По війні мене вже запитували про це, але мав свідків, що командир загону послав на зв'язок до Любеня.
— А я і не сумнівався в цьому. Але якийсь дивний збіг обставин: курінний Стецишин з карателями знищують партизанський загін, у цей час ви в Любені…
Чепак застережливо підвів руку.
— Я зрозумів, — перебив. — Тепер ви про Романа Стецишина запитуватимете. Справді, через тридцять років приїздить син бандерівського курінного — щось тут не гаразд… Чому знаю про приїзд Ромка, хочете довідатись? А хто в нас не знає про це? Озерськ — не область, це у вас інтуристи готелі заполонили, а в нас усе на видноті. Андрій Михайлович казав, що Ромко приїде, ось звідки знаю. І про загін розпитуєте!.. Не раз уже питали, але ось що… Свідки в мене лишилися. Я до Любеня болотами подався, а карателі через дві години пішли на загін. Розумієте, дві години… Документ є, заступник командира загону живий лишився, у Заліщиках зараз живе, він вам підтвердить. Макар Войновський, у райвиконкомі працює.
Шугалій відчув: Чепак каже правду, і зв'язаний ним ланцюг уже порвався. Але ж Олена Михайлівна твердить, що чула голос Чепака о п'ятій ранку в неділю. І взагалі в неділю до полудня ніхто не бачив Чепака.
Підвівся.
— Я прошу вас протягом дня не відлучатися з ветлікарні.
Фельдшер обсмикнув поли білого халата, нічого не відповів, і Шугалій, ідучи до хвіртки, відчував на потилиці його важкий погляд.
Малиновський уже чекав на капітана і, видно, про щось дізнався, бо в очах його Шугалій помітив нетерпіння. Сказав, посміхаючись:
— У вас такий вигляд, Богдане, наче вже вистежили вбивцю, і нам залишається тільки заарештувати його. Ну, що там у вас?
Малиновський підвівся з-за столу. Сьогодні на ньому був уже не святковий костюм, і краватка в горошок теж залишилася в шафі.
— Кузь у неділю на світанку йшов з каністрою, — мовив. — З каністрою до озера.
— Ну й що?
— Як що? Ніс бензин, отже, виходив в озеро.
— Міг кинути каністру в човні й повернутися додому.
— Ні. Я бачив його човен. На носі багажник, але маленький. Каністра не влізе.
— А де він зберігає мотор?
— Сарайчик мають утрьох на березі. Він і ще двоє.
— Ось там і залишив каністру.
— Ні, я розмовляв з ними. Зенон Каленик прийшов на берег о пів на сьому. Кузевого човна не було. Потім Кузя бачили в селі вже після дев'ятої.
— А цей Каленик?..
— Хотів човна смолити, але вітер піднявся. Повернувся додому о сьомій.
Шугалій зробив якісь помітки в блокноті з темно-червоною шкіряною обкладинкою. Полюбляв гарні блокноти й ручки. Мав при собі завжди дві чи три кулькових з різнокольоровими стержнями. Капітанові співробітники знали: якщо Шугалій занотовує щось червоним чорнилом — варте уваги. Але Малиновський не знав цього і байдуже спостерігав, як капітан малює на чистій сторінці кілька червоних цифр. Справді намалював, ще й поставив між ними риску.
— А ви самі Кузя бачили? — запитав.
— У них там забігайлівка, — пояснив Малиновський, — чайною називається. Кузь у компанії сидів.
— Про що розмовляли?
— Та ні про що. П'яне базікання.
— Голос? — запитав Шугалій зацікавлено. — Який у Кузя голос?
— Звичайний голос.
Капітан нетерпляче клацнув пальцями.
— Бас, тенор, дискант? Хрипкий?
— Тонкий голос, і сам він довгошиїй. Говорить, наче булькає. З хрипом булькає.
— З хрипом?
— Либонь, простуджений.
— Міг і простудитися, — погодився Шугалій, — у вас над озером як задме…
— Ще казали — криється Кузь…
— Як криється?
— У селі все помічають. До озера городами пройшов, а вулицею ближче. І не запрошує до себе.
— Раніше запрошував?
— Не дуже.
— От бачите.
— Але ж на риболовлю їздить сам. А раніше компанії не цурався.
— Та ж у чайній сидів не сам.
Малиновський знизав плечима.
— Народ каже…
— Хто цей народ?
— Ну, Каленик. Ще цей, — зазирнув до записника, — Лопатинський. Навпроти Кузевої садиби живе.
— Цікаво. — Шугалій погрався стержнями ручки, висуваючи й засуваючи їх. — А тепер, лейтенант, зберіть мені відомості про Чепака. Знаєте такого?
— Ветфельдшера? При чому тут Чепак?
— Попитайте сусідів: може, хтось бачив його у суботу вдень, можливо, від третьої до четвертої години до нього заходив Роман Стецишин. І що робив Чепак у неділю на світанку?
— Я гадав, що Опанас Кузь зацікавить вас.
— Нікуди не дінеться ваш Кузь.
— Звичайно, не дінеться. Але ж Чепак?..
— Олена Михайлівна Завгородня твердить, що Чепак заходив до них на світанку в неділю. І що Андрій Михайлович, певно, подався з ним.
— Хтось був у Завгородніх у неділю вранці. Може, й не Чепак, він твердить, що не бачився з Андрієм Михайловичем, але алібі в нього нема. Пошукайте його ви, лейтенанте, це дуже важливо. А я — знову до Завгородніх.
— Покуштуйте яблук, Миколо Костянтиновичу. — Олена Михайлівна висипала з фартуха просто на стіл з десяток великих червоних плодів. — Це мельба, якраз зараз достигають. Таких в Озерську не знайдете, Олекса привіз саджанець зі Львова, і другий рік плодоносить.
Шугалій вибрав червонобоке, з сизим відливом яблуко, надкусив. Солодке й пахне медом.
— Коли прийде Олекса? — запитав.
— Ото щойно вискочив. Мотор зіпсувався, а квіти поливати треба, по якісь запчастини побіг. Казав, через годинку повернеться. А ви поки яблука їжте, он журнали є… — Олена Михайлівна заклопотано почимчикувала до відчинених дверей веранди, але Шугалій зупинив її.
— Я хотів би, Олено Михайлівно, — мовив, стежачи за тим, яке враження справлять його слова, — глянути на фотографію, яку ви прибрали зі своєї кімнати.
Обернулася різко й зиркнула сполохано, як дитина, що вчинила недозволене.
— Мені не хотілося б… — заперечила невпевнено. — Для чого вам?
— Олекса сказав, що ви сфотографовані з Романом Стецишиним.
— Овва! Він же мій кузен.
