— Тим паче.
Знизала плечима й мовчки пішла до покоїв. Принесла велике фото в рамці, мовчки поклала на стіл коло яблук.
— Роман був вродливий юнак, правда? — запитала. — Тепер він товстий і лисий… — засміялася неприродно голосно.
Справді, Роман Стецишин у двадцять років міг закохувати в себе дівчат: високий, очі великі, прямий ніс і ніжні щоки, які, мабуть, пестила не одна жіноча рука. Бо дивився на Олену Михайлівну впевнено й трохи зверхньо. А її очі промінились захопленням і любов'ю.
Шугалій перехопив погляд жінки й помітив у ньому смуток.
— Пробачте, я б не хотів завдавати вам болю, але ви любили його? — запитав.
— Який уже біль! — махнула рукою. — Давно перегоріло.
Капітан подумав, що Олена Михайлівна зараз не зовсім щира: адже фотографія донедавна висіла в її кімнаті.
— І ви весь час чекали на нього? — запитав з подивом.
— Ну, що ви! Просто не могла позбутися ілюзій.
— Але ж тридцять років! — Шугалій зрозумів свою нетактовність і поправився: — Ви дивна жінка, Олено Михайлівно!
— Звичайна.
— Але ж він виявився…
— Більшість чоловіків такі…
— Стецишин образив вас?
— Роман вихована людина, навіть надто вихована.
Нарешті Шугалій зрозумів її.
— Ви ненавидите його?
— Просто перестав існувати.
— Чому?
— Багато чого можна простити, але підлість!..
— Олено Михайлівно, — попросив, — розкажіть, що тут відбулося. Чому ви не хочете бути відвертою зі мною?
— Олекса… — мовила тихо. — Тут йшлося про Олексу, а все моє життя в ньому.
— Невже Олекса в чомусь схибив?
— Ви ж бачили його… — похитала головою докірливо. — Він не може схибити.
— То що ж зупиняє вас?
— Не хотіла, щоб підлота навіть торкнулася його. Бува ж, піде поголос, і людина сама, не відаючи того, ходить заплямована.
— Даю вам слово!..
— Чого вже! Тільки домовимось — не травмуйте Олексу. Він здогадується, й критися перед ним навряд чи треба, але для чого вивертати весь цей бруд? — Олена Михайлівна перевернула фотографію зображенням до столу. — Роман написав нам заздалегідь, що приїде до Озерська…
Андрій Михайлович дивився на сестру із співчуттям. Він розумів її і жалів: знав, що станеться зараз, через кілька хвилин чи півгодини, що сьогоднішній день буде не найсвітлішим у її житті, а він любив Олюсю, й навіть думка про те, що хтось може завдати їй болю, була нестерпною.
Думав: для чого їм це побачення? Для чого Романові їхати сюди? Він давно забув про Олюсю й ніколи не згадує її — хто ж у літньому віці серйозно ставиться до юнацьких захоплень?
А Олюся зробила зачіску, вдягла свою найкращу сукню і, пробігаючи повз дзеркало у передпокої, зиркає на себе. Знервована й збуджена чеканням, в очах тривога, а він нічим не може допомогти їй.
Що ж, цей день їм треба пережити…
Андрій Михайлович поставив на стіл пляшки з горілкою, коньяком та вином. Здається, є все. Навіть повне блюдце червоної ікри — довелося дзвонити Олексі, він дістав десь у львівському ресторані й передав знайомими. А риби Олена наготувала досхочу: заливна, фарширована, смажена. І копчений вугор. Посміхнувся: тут на взвод голодних солдатів, а Олена тягне ще холодець і мариновані гриби.
Загуркотів мотор на вулиці, й біла «Волга» зупинилася біля будинку. Андрій Михайлович побачив, як затремтіли руки в сестри, — приткнула блюдо з холодцем на край столу й сперлася на спинку стільця. Андрій Михайлович обійняв її за плечі, м'яко й ніжно, краєм ока стежачи, як вилізав з «Волги» чоловік у сірому костюмі й жовтих черевиках. Обережно підштовхнув сестру до дверей, і вона пішла, склавши руки на грудях і дивлячись нерухомо поперед себе: мабуть, не бачила нічого й не чула.
Роман уже йшов до ґанку поміж штамбовими трояндами, роззираючись з цікавістю. Лисий, в окулярах з роговою оправою, огрядний, але не товстий, рухається легко. Посміхається широко й махає рукою, в другій невеличка коричнева валіза. Змінився, звісно, але Андрій Михайлович упізнав його одразу. Збіг з ґанку, обійнялися, й Роман поплескав брата по спині, притулившись щокою до щоки. Андрій Михайлович хотів розцілуватися, але незграбно цмокнув Романа, засоромився й відсторонився, зазираючи у вічі.
— Ось і побачились, слава богу, з приїздом тебе в наші краї!
Бачив, як застигла на ґанку Олена — руки притиснула до боків, стоїть незручно, обличчя взялося зморшками, а Роман дивиться на неї, як на зовсім сторонню.
«Не впізнав, — здогадався Андрій Михайлович, — боже мій, не впізнав, і що тепер буде?»
Він ступив крок до ґанку, наче хотів відгородити Олену від Романа, затулити її, простягнув сестрі руку, запрошуючи зійти до саду, але та стояла, дивилася, й губи в неї тремтіли.
— Олюсю, — впізнав її нарешті Роман. Так вони з Андрієм ще в дитинстві звикли називати її, і те, що він не забув цього, зворушило Олену Михайлівну, посміхнулася й простягнула Романові руку. Він трохи театрально піднявся на ґанок, поцілував її пальці, загрубілі від роботи в саду, без перснів, та з пофарбованими нігтями — зранку Олена Михайлівна кинула все й побігла до перукарні.
Роман розглядав її уважно. Мабуть, Олена Михайлівна прочитала щось у його очах, бо посуворішала й напружилася — і все ж примусила себе всміхнутися, одними лише губами й вимушено.
— А ти зовсім не змінилася, Олюсю, — нарешті мовив Роман, але якось фальшиво-бадьоро, видно було, що казав це просто із ввічливості.
— Чого вже! — Олена Михайлівна нарешті перестала всміхатися. — Не кажи дурниць, старі ми вже стали, і я не потребую компліментів.
— Але ж… — спробував заперечити Роман Стецишин, та не закінчив. — Радий бачити тебе, Олюсю, най будеш завжди такою.
— Постараюся, — відповіла спокійно, і Андрій Михайлович зітхнув з полегшенням: здається, сестрі не дуже боляче. Справді, вона легко пішла вперед, і добре, що ніхто в ці секунди не бачив її обличчя.
— Прошу до покоїв, — мовила, не обертаючись, — а я зараз… — завернула до кухні й стала за дверима, стиснувши пальцями скроні під сивим волоссям, піднятим у високу зачіску.
Стецишин обійшов вітальню м'якими котячими кроками, обмацуючи уважним поглядом зручні меблі, килим над тахтою з розкиданими по ній ручного вишивання подушками. Схопився обома руками за спинку стільця, безцеремонно мовчки обдивився стіл з наїдками й пляшками і мовив з повагою:
— А ти непогано влаштувався, Андрію, я навіть і уявити не міг, що так гарно. Може, став комуністом?
Андрій Михайлович зареготав весело.
— Сміття у тебе в голові, Романе, — возом не вивезеш. Невже ти справді думаєш, що в нас добре живуть самі лише комуністи?
— Ти завжди вмів догоджати. Пам'ятаєш, навіть фізик, як його, Книш, то й він ставив тобі повний бал. А я, як не крутився…
— Фізику треба було вчити! — повчально підняв догори вказівного пальця Андрій Михайлович. Вони зиркнули один на одного й засміялися весело — від згадки про часи, коли найбільшою прикрістю був схоплений у суворого фізика поганий бал, і від задоволення, що нарешті спіткалися через стільки років і не дуже постаріли і що, дай боже, в кожного попереду ще років двадцять, а то й тридцять, звісно, менше, ніж
