— Підемо до нас?
— Проведіть мене до готелю.
— Тут два кроки.
— А в мене лише два запитання. Батько казав вам про приїзд Романа Стецишина?
— Так. Він ще місяць тому одержав листа з Канади. Взагалі вони не листувалися, може, писали раз на п'ять років, батько чомусь не дуже полюбляв дядька Романа…
— А Олена Михайлівна?
— Не знаю. Хоча… В її кімнаті висіло фото…
— Бачив, — ствердив Шугалій. — Не вистачає одного знімка.
— Фотографія тітоньки з дядьком Романом. Давня, коли були ще зовсім молодими.
— Звичайно, адже не бачилися тридцять років. Чому Олена Михайлівна зняла фото?
— Мені незручно питати.
— Розумію. Не казала, що відбулося між ними й Стецишиним?
— Вважаєте, батько тому й сів за листа до вас? Мені теж здається… Питав у тітки, каже, нічого не чула й нічого не знає. Та й справді, що могло статися?
— І все ж щось сталося, — роздумливо мовив Шугалій. — А з Чепаком ви знайомі?
— Хто ж його не знає? Батьків помічник і товариш.
— Товариш?
— Батько поважав його. Северин Пилипович з дружиною часто заходили до нас.
Вони підійшли до готелю.
— До завтра, — поплескав Шугалій Олексу по плечі, — бувай здоровий, хлопче, — перейшов на «ти», — завтра десь ранком я зайду до вас. А тепер — спати, притомився я трохи, й спати хочеться.
Певно, сказав неправду, бо ще читав, а потім лежав у ліжку з розкритими очима, поки сон усе ж не зморив його.
Будинок ветлікарні стояв за високим дерев'яним парканом на краю містечка. Шугалій одразу впізнав Чепака, хоча на фотографії, яку показали капітанові в районному відділі держбезпеки, той був значно молодший. А може, це білий халат надавав Чепакові якоїсь лікарської суворості й старив його, бо ветфельдшер рухався жваво й очі блищали зовсім по-молодечому.
І все ж Чепакові було вже за п'ятдесят. Зранку Шугалій познайомився з його біографією — власне, знайомитися було ні з чим. Народився Чепак в Озерську, батько працював на місцевому тартаку, мати посудомийницею в ресторані. На тартак незадовго до війни поступив і Северин. На початку сорок третього року гітлерівці спалили тартак, кілька робітників було заарештовано, а дев'ять чоловіків, у тому числі й Северин Чепак, подалися в ліси, де й склали кістяк невеличкого партизанського загону, що діяв у районі Озерська та Любеня.
Влітку сорок третього року карателі разом із загоном курінного Стецишина, скориставшись даними, одержаними від зрадника, підісланого бандерівцями до партизанів, розгромили загін, притиснувши його до чорних боліт. Зрадника так і не знайшли. Лише трьом партизанам пощастило врятуватися, в тому числі й Северину Чепаку — він якраз був посланий на зв'язок з підпільниками до Любеня — райцентру кілометрів за сімдесят від Озерська.
Прочитавши це, Шугалій зупинився. Чепак був у Любені, коли карателі з бандерівцями громили загін. Чи випадково? А тепер син курінного Стецишина приїжджає з Канади до Озерська…
Але при чому тут Завгородній? Адже під час війни Андрій Михайлович перебував у Львові…
Далі вся біографія Чепака вкладалася в один абзац. По війні закінчив ветеринарне училище і ось уже мало не тридцять років працює в озерській ветлікарні. І працює непогано — всі ним задоволені.
… Чепак саме робив укол собаці, якого тримала огрядна жінка в нечищених черевиках. Пес пручався, жінка не могла втримати його, і фельдшер обернувся до Шугалія.
— Допоможіть! — не попросив, а наказав, і капітан притримав пса за задні ноги.
Чепак зробив укол і звернувся до Шугалія:
— Чим можу служити?
— Маю приватну справу, Северине Пилиповичу, і хотів би побалакати віч-на-віч.
— Там вас влаштує? — тицьнув Чепак пальцем на лавку під яблунею. — Я тільки шприц занесу. — Він повернувся одразу й сів впівоберта до Шугалія, поклавши на коліна великі руки з набряклими синіми венами. Капітан показав йому посвідчення. Чепак вивчив його уважно, Шугалію видалося, що аж занадто уважно, віддав і знову поклав руки на коліна — дивився у вічі капітанові й нічим не виказував свого хвилювання.
— Мені доручено з'ясувати обставини смерті ветлікаря Завгороднього, — почав Шугалій, не відводячи погляду, — і я хотів би дізнатися, для чого ви завітали до Андрія Михайловича вісімнадцятого серпня вранці о п'ятій годині?
— Чекайте, коли ж це було — вісімнадцятого? Зрештою, яке це має значення? Останнім часом вранці я взагалі не заходив до Завгородніх.
— Це було в день смерті Андрія Михайловича.
— Ось воно що! — зіниці Чепака звузилися, й високе чисте чоло взялося зморшками. — А я думаю, чого це держбезпека мене турбує! Гадаєте, вбили Андрія Михайловича?
— Давайте домовимося, Северине Пилиповичу, запитуватиму я.
— Ваше право, товаришу, ваше право…
— Отже, вранці вісімнадцятого?..
— О п'ятій ранку був ще вдома. Десь на початку шостої пішов на Світле озеро.
— Хто це може підтвердити?
— Дружина ще спала, — роздумливо мовив Чепак, — а живемо ми біля озера. Через городи стежкою просто до берега. Може, хтось і бачив, треба попитати сусідів.
Шугалій ледь помітно всміхнувся.
— А де ви були напередодні між третьою й четвертою годинами дня?
Чепак потер чоло, й воно знову розгладилося.
— У суботу тобто? О другій ми обідали, потім відпочивав. Вихідний був у нас, — пояснив, — ми по суботах працюємо, та Андрій Михайлович вихідний зробив. На свята працювали, то відгулювали.
— Дружина була дома?
— Пообідали разом, потім вона по магазинах пішла.
— Коли повернулася?
— А хто ж його зна? У неї треба попитати — гадаю, десь близько п'ятої.
— І від третьої до четвертої години ніхто до вас не заходив?
— Спав я, може, хтось і стукав.
— Із Стецишиним не бачилися?
Капітан побачив, як заворушилася шкіра на чолі Чепака — але очей не одвів і нічим більше не виказав свого хвилювання.
— Яким Стецишиним? У нас в Озерську були одні тільки Стецишини, але загули… Давно загули, десь в Америці, кажуть.
— Коли повернулися в неділю з риболовлі? — Шугалій навмисно міняв запитання, щоб не дати Чепакові можливості зосередитися.
— Увечері. Вітер погнав хвилю, яка ж риболовля в бурю?
— З ким рибалили?
Краєчком ока капітан побачив, як стріпнулися пальці Чепака. Стріпнулися й знову завмерли.
— Сам. На човні ходив до острова.
— Спіймали щось?
— Та клювало. Кілька щук, лящі, окунці. Ну, краснопери.
— Юшку варили?
— Кого тут юшкою здивуєш?
— Ваша правда, — погодився Шугалій. — А хто біля острова ще ловив?
— Не бачив я нікого. Очерети там, в очеретах стояв, а поруч — нікого.
