- А ти, часом, не пив учора?
- Ні, ну трохи випив, але ж не до такої міри…
Врешті-решт ми вирішили, що треба перевіритись. Тобто потинятися біля контори та послідкувати. Я, значить, буду тинятися, а Колька слідкувати, чи нема хвоста. Розумно.
По обіді я старанно виконував наш план, тобто тинявся біля контори, а Колька спостерігав, сидячи на лаві у скверику, а потім у кафе, а потім на дитячому майданчику, але все було настільки спокійно, що спокійніше навіть уявити важко. Після трьох годин таких вправ ми з Колькою зібрали нараду під дитячим грибочком і вирішили, що все це фігня, проте обережним бути не завадить.
- Запам’ятовуй людей, яких стрінеш, - вчив мене Колька. - От як одну й ту саму морду двічі побачив, зразу вуха сторч. А як уже тричі, тоді сам розумієш.
До контори ми більше не пішли, та й що туди ходити, все одно роботи нема. А замість того випили по сто грамів та розбіглися у різні боки.
Отак, поки те-се, й вечір настав, і знову на вулицях зробилося темно, хоч в око стрель. Я вирішив не випробувати долю і подався додому, старанно вдивляючись у всіх зустрічних та пропускаючи вперед задніх. Так, звичайно, повільніше виходить, зате з гарантією. От, наприклад, край дороги стоїть дядько, знайома постать, десь я його бачив, треба уважніше придивитись…
- Ви Сергій?
Від несподіванки я аж зупинився на місці. Дядько звертався до мене, безперечно до мене, бо мене кличуть саме Сергієм. Він навіть крок ступив назустріч. Чесно кажучи, це не порадувало, ба навіть більше, я почав озиратися на всі боки, очікуючи на продовження несподіванок, але поки що вони не продовжувались.
- Ви Сергій?
Я кивнув, не припиняючи озиратися.
Дядько підійшов впритул до мене, подивився згори-вниз. Він був височенький на зріст.
- Що вам? - нетерпляче спитав я.
- Я батько Марічки…
Якої там, к хрінам, Марічки… зачекайте, але ж у неї не було батька!
Я витріщився на свого співрозмовника, проте він, здається, витлумачив мій погляд по-своєму.
- Си-инку! - раптом заволав він та кинувся мене обіймати своїми довгими руками.
Господи, цього тільки бракувало!
Я відбивався наскільки вистачало сил і такту, але все одно був міцно обійнятий, слава Богу, хоч не поцілований.
- Як вона? - стурбовано спитав мене новоспечений батько, коли я нарешті випручався із його міцних лап.
- Нормально.
- А де… живете?
Це вже небезпечне запитання. Я вдав, що не почув його.
- Треба випити, - запропонував я і, не чекаючи згоди, пішов у провулок, до дверей найближчої кав’ярні.
Він, напевно, не чекав такого обороту, тому трохи забарився, але за мить я почув ззаду його кроки.
- Чов-чов, - а потім знову, - чов-чов.
Я немов обличчям на стіну налетів. Обернувся і вкляк.
Матінко! Та це ж і є мій вчорашній мугир. Щоправда напередодні він здавався значно більшим, але то, мабуть, з переляку. Ну точно. Оце такі самі плечі, спина, човгає. Я і зараз відчув мороз поза шкірою, проте швидко опанував себе. Все виявилось значно простіше, не треба грати у шпигунів.
Чорт забирай, хто ж міг подумати, що в цієї клятої Марічки виявиться батько - вона ж, падлюга, казала, що сирота.
Кав’ярня війнула в обличчя вологим та гарячим тютюновим духом. У кутку під горою брудних склянок вгадувався незайнятий столик, саме місце для “родинних” розборок. Я мовчки вказав своєму супутникові на нього, а сам взяв горілки та пару бутербродів на закуску.
Що ж йому казати? Звичайні наші “вона сама винна”, “вона знала, на що йшла”, “перед людьми ославимо” не канають. Тут історія складніша. Господи, де ж узявся цей батько на мою голову?
- За зустріч! - підняв келих я і, не цокаючись, вихилив.
Він дивився на мене, не мигаючи і не торкаючись келиха.
- Ви не будете пити? Ну тоді я з вашої ласки… - друга пішла краще, я навіть зміг привести думки до ладу і вирішив поки що триматися далі від конкретики.
Млява офіціантка прибрала порожній посуд, і бутерброда я вже дожував у цілком пристойних умовах.
- А Марічка, начебто, казала, що сирота, га?
Він кивнув, немовби згоджуючись. Взагалі дивний це був чоловік, зараз у більш-менш освітленому залі кав’ярні я роздивився його уважно. По-перше, обличчя. Ніби сокирою вирубане з суцільної деревини, воно було червоного, просто бурякового кольору, і очі теж червоні, кров’ю налиті. Ліву щоку від скроні аж до підборіддя перетинав грубезний шрам, ще червоніший за решту шкіри, якщо це взагалі можливо. По-друге, руки. Мозолясті, як у всіх селян, теж червоні, з нігтями, що ними, напевно, можна було чистити луску з риби без ножа. Просто страх якийсь, а не руки. По-третє, взагалі. Особливо враховуючи вчорашні емоції. Тьху ти.
Споглядання новоспеченого “родича” давало так мало насолоди, що я повернувся до шинквасу і взяв ще дві чарки, причому одну вихилив просто стоячи, а вже з другою повернувся до столика.
- То Марічка казала, що сирота, га?
Він довго-довго набирав у груди повітря, але сказати так нічого і не сказав. Збирався з силами.
- Ви що, покинули родину?
- Ні, - нарешті вимовив він.
- А чого ж?
- Я був варнак… - він знову загус на півслові.
У моїй голові виникли давні асоціації. Бабуся покійна завжди лаялась варнаком, коли хто нашкодить.
- В смислі, злодій? - уточнив я.
Він кивнув.
Моя рука мимоволі простяглася до четвертої чарки. Він до всього ще й злодій. Хоча на блатного не схожий, скоріш на Кармалюка. Але ж Марічка, Марічка яка сука! Власного батька зреклася. Гребує. Ну то й що, що він злодій, - батько все ж таки. Оце так Марічка! Правильно я її здав, просто серце підказало.
- Я в колгоспі… - раптом вичавив з себе мій співрозмовник, чесно кажучи, у нього взагалі щось не дуже виходило розмов-ляти. - В колгоспі… бригада… як коли сусіди щось лишать… голова посилав… сіялку там чи трактор… то ми вночі… варнаками називав… нас.
Я стрепенувся. В якому колгоспі? Про що це він? Навіть у моїй підпитій голові це белькотіння ніяк не в’язалося із злодійством.
- Ви що, крали у сусідніх колгоспів техніку?
Він кивнув.
Еге. Він же, виходить, просто механізатор і виглядає відповідно. От у чім справа. Теж мені, злодій знайшовся. Хоча… розкрадання соціалістичної власності в ті роки… Цікаво, куди вони її дівали? Певно, на запчастини. Із запчастинами тоді були проблеми.
- Ми трактор тоді… весна… - знову вибухнув мій співроз-мовник із властивим йому красномовством. - Лід підтанув… вони за нами… через річку…
Просто бойовик якийсь виходе. Випита горілка позитивно вплинула на мою нервову систему, і я відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи, як “родич” добирає потрібні слова.
- Ну? -… провалилися… один врятувався… - І як вам це вдалося? - щиро поцікавився я.
- Не я… кум… мене потім… через місяць…
Ну що ж, кум врятувався, і то добре. Зачекайте…
Коли до мене нарешті дійшов зміст сказаного, я від подиву відкинувся на стільці ще більше, і тут-таки
