- Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?
Я не зрозумів. Чого він вчепився?
- Ви гуляли з нею?
- Гуляли.
- Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?
- Траплялося.
Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.
- Що саме?
- Га?
- Що траплялося?
- А-а… - і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.
Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.
- Це все? - запитав Аполідор.
- Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.
- Та-ак, - мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. - Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.
- Та ну?
- Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.
- Сильніше за ваше?
- Безумовно.
Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.
- Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?
- Як?
- Ну, неприборкане, - Аполідор суворо дивився на мене. - Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?
Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.
- Не без того, - напустив я на себе розумність.
- Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. - Я знизав плечима. Ще б пак. - Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.
Я все не міг второпати, до чого він веде.
- Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… - Аполідор виглядав трохи розгубленим. - Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…
- Ну-ну, - нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись. -…так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.
- Як це провокує?
- Ну, впливає на людей…
- На собак?
- На собак, на все.
- Ага. - Тут я вже почав щось розуміти. - То в метро це теж її рук справа?
- Чому рук?
- Ну, поля.
Аполідор замислився:
- Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… - він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками. - Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?
А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.
- Так. І що робити?
- А що робити - вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.
- Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?
- Звичайно. - розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.
Дідько б його вхопив!
- Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені до-ведеться… - я знову озирнувся на дівчину, - доведеться…
- Доведеться. - Аполідор тільки стенув плечима. - Їй же це подобається.
Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.
Розділ 9 РОЗРИТА МОГИЛА
- Копаєте?
Олексій Михайлович, керівник археологічної експедиції, підвів голову. На краю траншеї стояв дідуган, невеличкий такий, худорлявий, бадьорий, але сивий-сивенний. Звідки тільки взявся серед розпеченого сонцем степу?
- Драстуйте, діду.
- Скарбів шукаєте, чи як?
- Можна вважати, скарбів, - Олексій Михайлович приязно посміхнувся. Він звик до розпитувань і завжди намагався доброзичливо триматися з місцевим населенням. Це іноді приносило користь - від свіжого молока чи городини аж до стародавніх переказів та іншої цінної інформації.
- Нема тут скарбів, - безапеляційно кинув дідуган у відповідь на посмішку. - Нема, і не шукайте.
Це можна було тлумачити як запрошення до розмови, і Олексій Михайлович, обтрушуючи руки, вибрався наверх. Він не мав нічого проти невеличкого відпочинку, тим більше що перша половина дня була вдалою - у північній частині трапили на залишки стіни і прохід під нею, певно, льох. А льохи, як відомо, обіцяють багату здобич.
Старий колючими очима супроводжував археолога.
- Діду, а ви копали тут, чи що? - начальник експедиції зупинився біля свого несподіваного гостя і почав нишком розглядати його.
- Копав… - пхекнув той. - Мені не треба копать, я і так все знаю.
Маленьке дідове обличчя нагадувало печене яблуко, зморшкувате і брунатне, воно визирало з сивої хащі, яку утворювала скуйовджена чуприна, великі вуса та борода. Худорляве тіло було прикрите білою вигорілою сорочиною та невизначеного кольору штанами, а босі ноги набули відтінку глини і зливалися з відваленою породою на краю траншеї.
- А звідки ви все знаєте? Ви тутешній?
Старий кивнув:
- Тутешній. Степ мені батько, сира земля мати, а я їхній син.
З такого вступу Олексій Михайлович зрозумів, що зараз його будуть вчити уму-розуму, але не відчував
