психологічної підготовки, як кадровий оперативник. Тому він загорлав мов несамовитий:
- Ти чого придурюєшся?! Побили людину, треба мати мужність зізнатися. Не бив… Коли хлопці прохали допомогти - згодився, а потім не бив? Здоровило який вимахав, тобою замість трактора орати можна, в міліцію підеш, там швидко з тебе шкуру спустять…
Поки комерційний директор кипів і плювався, згадуючи всі гріхи свого підлеглого, Микола Пилипович акуратно сховав речовий доказ і відвернувся до вікна. На обрії бурмосилися важкі свинцеві хмари, обіцяючи різку зміну погоди. Підозрюваний біля столу знову схилив голову, тепер уже, здається, остаточно, і майор спробував дати знати партнерові, що допит треба закінчувати. Але той зрозумів натяк, тільки коли остаточно викричався. -…А коли три роки тому руку студенту зламав! Люди допомагати приїхали, урожай збирать… - Він зробив паузу, набираючи повітря, і тут, нарешті, помітив німий сигнал київського гостя. Треба зазначити, що парторг не збився і, навіть інтонації не змінивши, в момент закруглив розмову. - Іди геть з моїх очей, і щоб це востаннє!
Хлопець несміливо вибрався з-за столу й попрямував до дверей. Микола Пилипович удавано спокійно спостерігав за ним, але коли мозоляста рука потяглася до ручки, він раптом вистрілив гучно і роздільно:
- А Діда Юхима Бачив?
- Що? - зупинився парубок.
Микола Пилипович безнадійно махнув рукою: - Іди вже.
Двері повільно зачинилися.
Майор гмикнув, проте розбору польотів влаштувати не вдалося, тому що тут-таки заявилися згадані Колька з Віталькою. Вони прибули разом, і довелося одного залишити чекати в маленькому коридорчику з вікном на вулицю. Там не було жодного стільця або навіть лави - візитери проводили час на підвіконні, водячи брудними пальцями по не менш брудному склу.
- Прізвище?
- Причепа. Микола Причепа.
Знову Микола. Щоправда, цей був значно жвавіший за свого попередника, хоч теж працював механізатором.
- Що ж ви так, - почав парторг завчено. - Людина до нас у гості приїхала, а ви…
- А що ми? Він сам битися хотів. Всі бачили.
- Хто хотів битися? - не витримав майор. Така відповідь прозвучала для нього трохи несподівано.
- Ну цей, київський. Вийшов на ґанок і говорить: «Давайте будемо битися». Спитайте кого хочете.
Парторг здивовано озирнувся на Миколу Пилиповича. Той теж трохи очманів від почутого, але жодним рухом цього не показав.
- А чого це він «на ґанок вийшов»?
Хлопець трохи осікся:
- Ми покликали. Та ми ж тільки поговорити, а він одразу битися.
- Про що поговорити?
Цього разу в розмові виникла трохи довша пауза. Підслідний явно щось розмірковував про себе, а тоді, нарешті на щось зважившись, почав:
- Ну я з Наталкою Самійленко… Ну вобщем люблю я її. А він з нею танцює. А вона з ним.
- Ага, і ви за ето його по головє.
Хлопець підскочив зі стільця.
- Це не ми. Він каже, давайте битися, а ми не схотіли. Тоді він пішов танцювати. І все.
- А потом ви підождали, пока танці закончаться, підкралися ззаді і дали йому по головє. - Майор форсував голос. Це повинно було завести емоційного хлопця.
- Ніхто його не чіпав.
- А ето што? - Майор видобув з-під столу на поверхню свого головного козиря.
- Там відбитки пальців, у районі міліція швидко все розшифрує, - радісно додав парторг.
Хлопець, усе ще стоячи, закліпав очима.
- Яких пальців?
Майор взяв хлопцеве обличчя в перехрестя свого лазерного погляду.
- Цьою штукою ти ілі хтось із твоїх дружков вдарили Петра ззаді по головє. А хто з вас це здєлав, покаже експертиза, бо тут остались ваші пальці.
- Якого Петра? - Хлопець знову кліпнув очима.
Він мав жваві реакції, тому за виразом обличчя дуже легко читалася вся гама почуттів, навіяних звинуваченнями, а також появою на сцені знаряддя злочину.
- Той, которого ви побили. Його Петром звать, - з цими словами Микола Пилипович поклав свою важку руку на хлопцеве плече і силою усадовив його на стільця.
Рівно за мить той знову звівся на рівні.
- Не били ми нікого! Ми коли вийшли, він уже лежав. Ми виходили, як музика закінчилася. А він уже лежав під клубом. Я не знаю, хто це його. - І ви, звичайно, лежачого ногами… - включився в розмову парторг.
Хлопець знітився. Він опустив очі та пробубнів під носа:
- Ми його не били.
Парторг зіщулився уїдливо:
- А хто ж це його так відмолотив? Га?
- Я не бачив, - під носа пробурчав парубок, і раптом підняв голову та втупив нахабні очі прямо в обличчя парторга. - Не бачив я!
Тут уже майор підключився зі свого боку:
- А ета Наталка, вона шо тобі жена чи полюбовніца, шо ти за неї людину чуть не убив?
- Люблю я її.
- А она?
В останнє питання майор вклав усю їдь, на яку був здатен, і хлопець зрізався. Він знову опустив очі додолу і замовк.
- Не дає. - Жорстко резюмував майор. Потім трохи помовчав, щоб підкреслити значущість своєї фрази. - І не дасть. Нікагда. Потому шо ти лежачого ногами бйош. Кого на танцях бачив?
- Кого? - не зрозумів хлопець.
- Ну чужих, кого-то, хто на танці не ходить обично.
- Там всі свої були. Хто завжди ходить. - І цей нікого не бачив, - підсумував парторг.
Почувши його, хлопець знову люто ощирився. Певно, мав зуба на сільське начальство.
Микола Пилипович перебрав ініціативу на себе, щоб не збільшувати напругу.
- А діда Юхима бачив?
- На танцях? - вирячився хлопець. Певно, вирішив, що з ним жартують.
- Можеш буть свободний. - Майор авторитетно ляснув долонею по столу. - Слідуючого позови.
Тим часом за вікном чорні хмари окупували все небо до обрію. Вітер рвав листя з дерев, і парторг взявся закривати вікна, щоб раптова злива не завдала шкоди службовому приміщенню.
Наступним до кабінету ввійшов зовсім молодий хлопчина, мабуть, іще школяр. Парторг не встиг впоратися з кватирками, а Микола Пилипович уже видобув на поверхню свого дрючка.
- Твоїх рук дєло?
Парубок вирячився, явно не зрозумівши, про що йдеться. А парторг, вочевидь запереживавши, що починають без нього, навіть не повертаючись на місце, знову завів свою шарманку:
- Що ж ви так? Людина до нас в гості приїхала, а ви…
Микола Пилипович люто зиркнув на партнера, але той нічого не помітив.
- Ти ж до інституту вступати збираєшся. Думаєш, справа в міліції тобі допоможе?
Парубок похнюпився.
- Я його тільки один раз ударив.
- Ага, - зрадів Микола Пилипович і з натяком показав на дрючка, та хлопець заперечливо похитав головою.
- Ні. Ногою.
- А хто його з ног збіл?
