Хлопець знизав плечима.
- Ми коли з танців виходили, він уже лежав. Непритомний. Ну Колька з Миколою взялися його ногами бити, а потім з мене сміятися почали. Що я злякався. Ну я і ударив.
Цей був явно слабший за своїх товаришів. Він розколовся одразу і, здається, говорив правду. Отож картина події складалася повністю.
- За шо же ти його ударив?
- А чого він? То з Леською танцює, то з Наталкою. Кому таке сподобається?
- Підожди. З якою Леською? Твой друг сказав, шо він з Наталкой танцевал.
Хлопець розвів руками. - І з Леською також. Він з двома одразу танцював.
- Как ето, з двома одразу? - Микола Пилипович підняв очі на парторга і наштовхнувся на його важкий промовистий погляд.
- Ну так. Повільні танці по черзі, а швидкі втрьох.
- Втрьох?
- Втрьох? - відлунням прозвучав голос парторга.
Микола Пилипович потрапив у незручну ситуацію. Його напарник, виявляється, танцював з двома дівчатами одночасно і задирався до їхніх кавалерів. Принаймні так це виглядало із свідчень. Молодець!
- Ну а щоб гуляв хто-то возлє танців, может, чужий хто-то, не бачив?
- Ні. Наче не було нікого.
- Не було. Харашо. Ну а чого ж ти за етіх дівчат став человєка бити? Спиш з ними, чи шо?
Хлопчина розгублено обернувся до парторга, а Микола Пилипович раптом стукнув себе по лобі. Він зовсім забув, що одна з цих самих дівчат була парторговою донькою.
В кабінеті запала тиша. І першою її порушив парторг: - Іди. - Він по-батьківському поклав руку хлопцеві на плече.
Той у відповідь шморгнув носом. Коли двері кабінету закрилися, сільський ідеолог недобре зіщулився на майора:
- Хороші у вас в інституті хлопці. І Микола Пилипович не знайшов що сказати, а тільки руками у відповідь розвів.
Поки старший групи займався був допитами, Петро сидів собі на ґанку. Хазяйка, тітка Тетяна, слава Богу, пішла кудись зранку, а тому не заважала своїми розмовами та в’їдливими коментарями. Останнім часом вона взагалі взялася за молодого квартиранта - Петро постійно ловив на собі іронічні погляди, немовби вивчала чи підозрювала щось. Але що? Петро і так, і інак прикидав у голові - ну не було де попалитися. Конспірацію вони не порушували, в хаті ні про що зайве не розмовляли. Речі свої не лишали без нагляду, розуміючи, що хоч чуже майно для селянина святиня, проте жіноча цікавість іноді перемагає. Тобто все було гаразд… Але ж по головці йому все-таки дали, про що й досі нагадувало легке гудіння, особливо коли різко обернутися. І чим більше колеги думали, тим менше усе це ставало схожим на звичайні розбірки через дівчат. Ні, тут усе не так просто. Треба копати глибше.
З такими складними міркуваннями сидів лейтенант на ґанку, коли від хвіртки його покликали:
- Петре!
Він підвівся, затулившись долонею від сонця. На доріжці стояла Леся.
Вона була у короткій кольору стиглої вишні сукні, а розкішне волосся розляглося просто по плечах, і у сонячному світлі навколо нього утворювалося невеличке сяйво, як на іконах малюють.
- Доброго ранку.
Петро замріяно дивився, неначе й справді на ікону. З голови в одну мить випарувалися всі думки.
- Чогось тебе не було видно… - промурмотів він зачаровано.
- Батько не пускає, - зітхнула Леся. - Йому наговорили всякого, так тепер тільки сонце додолу, він мене - додому.
- Хто наговорив? - здивувався Петро.
- Знайшлися… - Дівчина недобре посміхнулася. - Ну та то нічого, вони своє отримали.
- Про що це ти? - не зрозумів хлопець, але вона не стала пояснювати.
Леся взагалі дуже змінилася останнім часом - якщо при першому знайомстві часто ніяковіла, опускала очі, то тепер дивилася сміливо, можна сказати, навіть з викликом дивилася. Якщо спочатку більше мовчала, то тепер сама починала розмову. От що робить з людьми суперництво.
- Погуляємо? - запропонувала вона. - Якщо вже ввечері не можна.
Від неї так і віяло свіжістю, а ще степом, вільним вітром і травами.
Петро озирнувся, немовби перевіряючи, чи не бачить старший колега.
- Погуляємо. - Він зробив крок вперед та простягнув долоню.
Леся поклала в неї свою, і так, взявшись за руки, вони пішли вулицею. Дерева біля паркана елегійно закивали вітами.
Вони йшли за село - не туди, де лежали неприбрані ще лани, вони завертали до Гордіївки, у той бік, де стояв первісний степ, величенький шмат, не зіпсований тракторами чи то з примхи начальства, чи то через кордонні суперечки колгоспів.
- А ти сам звідки родом? - запитала Леся.
- З Херсонщини.
- Там народився?
- Вчився.
- А знаєш, ким я хочу бути? - Дівчина зірвала стеблину і тепер за сільською звичкою крутила її в руках. - Вчителем. От зараз скінчу школу та поїду. Може, й до Києва. Не віриш?
- Чом? Вірю.
- А ніхто не вірить. Кажуть, що з таких, як я, вчителів не буває. А я кажу - то що, що не буває, а от я буду. Правильно?.. Дивися, як у нас гарно, - продовжила вона без будь-якого переходу. - Бачиш? Тільки тут краще роззутись, щоби ноги травою кололо. Ти любиш, коли ноги коле? Бо я люблю.
У наступну мить вона і справді роззулася та пішла босоніж, загрібаючи між пальці брунатну степову травичку. Петрові кросівки поруч з її тендітними ногами виглядали по-варварському.
Вони пішли далеко - кілометрів, мабуть, з п’ять, через балочку. Вже й став лишився далеко позаду, й села не було видно. Тут, у степу, панувало літо у всій красі - трава прилягла, не витримавши тиску сонячних променів, а між стеблин зачаїлися у затінку крихітні барвисті квіточки, наче з вишивки їх дівчата погубили. Небом пробігали хмарки. А повітря ставало дедалі важчим, обіцяючи ще сьогодні зміну погоди. Правильно казав парторг - на жнива у нас завжди дощ. Леся все розмовляла, розмовляла, не зупиняючись.
- Тобі здається, я глупості кажу, так?
- Ні, чому, - заперечив Петро. Він і справді так не вважав, насолоджуючись чистим звуком дівочого голосу і особливо не дослухаючись до їх змісту.
- Знаю, знаю. Бо ви всі вважаєте, що коли людина до школи ходе, то з нею треба про п’ятірки розмовляти.
- Хто «ви»?
- Ви, чоловіки. - І зовсім я так не вважаю.
- А чого тоді мовчиш?
- Тебе слухаю.
Вони деякий час ішли мовчки.
- Мені здається, скоро буде дощ, - сказав Петро.
- А ти на цьому розумієшся? - Леся загрібала траву ногами, набираючись тепла від стомленої чорної землі. - Може, й буде.
- Ти гадюк не боїшся босяка?
- Хай вони мене бояться, - зухвало мовила дівчина. - А в мене був ремінець на годиннику з гадюки. Петько зробив. Вони сірок ловлять, потім шкіру знімають, глиною запихабть, як висохне - дуже гарно. Ти бачив?
Дмухнув вітерець.
- Треба було парасольку взяти, - стурбовано глянув на небо лейтенант.
- А ти хіба з цукру?
