Але лейтенант залишився серед двору, чекаючи поки хазяйка дасть раду промоклим речам.
- Щось в кишені у тебе. Може, потрібне?
Петро знизав плечима:
- Та нічого там нема.
Тонкі жіночі пальці спритно залізли до маленької кишеньки, що, знаєте, невідомо навіщо буває у джинсах біля самого пояса.
- Пришите щось. Одірвати можна?
- Давайте, - знизав плечима хлопець. Він твердо пам’ятав вміст своїх кишень, нічого підозрілого там бути не могло.
Тетяна перекусила нитку, якою зсередини був пришитий жмутик білої матерії, витягла з кишеньки знахідку і здивовано підняла брови:
- Ти ба!
- А що там?
На жіночій долоні красувалася невелика пір’їна разом зі жмутиком ганчірки, щільно обмотаним нитками згори. Петро розгублено знизав плечима, а Тетяна чомусь замислилася і незадоволено похитала головою.
- Ну добре. Ходім чай пити.
Поки чайник грівся на веселому газовому полум’ї, Тетяна взялася досліджувати свою знахідку. Взявши ножа, вона акуратно підпорола нитки.
- Не твоє?
В ганчірці був замотаний жмутик волосся й кілька зерняток маку.
- Ні, - лейтенант кліпнув очима.
Тетяна прикусила губу, замислившись. Потім стурбовано зазирнула хлопцеві в обличчя.
- А більше нічого такого ти не знаходив?
- Чого?
- Ну, такого чогось, не твого. Що невідомо звідки взялося.
Петро знизав плечима. Він не дуже розумів, про що йдеться. Але Тетяна, здається, була не на жарт стурбована.
- А подивися. Поки я чаю наллю, перемацай одяг.
Лейтенант з недовірою гмикнув, проте все-таки пробігся професійним рухом по складках своєї легкої курточки і майже одразу наткнувся на щось тверде внизу за підкладкою.
- Стій! - Тетяна уважно спостерігала за хлопцем. - Дай я сама.
Вона зняла з лейтенантових плечей одежину й поклала перед собою на столі. Невеликий розтин з боку підкладки дозволив видобути на поверхню ще дивовижніший предмет - невелику жіночу каблучку, з дешевим блакитним камінчиком. Хазяйка промурмотіла щось під носа, а Петро зовсім розгубився:
- А це що таке?
- Я ж тебе попереджала, не жартуй з нашими дівчатами.
Петро міг заприсягтися, що, коли виїздив з Києва, нічого подібного в куртці не було. Та й звідки воно могло взятися - річ зовсім нова.
- На каблучку - то, певно, наговорено.
- Що наговорено? - вилупився лейтенант.
- Та щось уже наговорено. - Тетяна задумливо покрутила персня у руках.
А Петро теж взявся розглядати першу знахідку. - І на цеє теж… як його… наговорено?
- Руками краще не чіпати. Ти чай пий, бо застудишся.
Хазяйка підсунула до Петра чашку свіжозавареного чаю, а сама взяла газету й акуратно склала на ній всі предмети - окремо каблучку, а напроти неї пір’їнку, жмут чорнявого волосся та мак. Виглядав цей натюрморт досить безглуздо, але Тетяна явно мала про нього свою думку.
- Пір’їна - то трошки інше, хоча теж закляття… Міцно за тебе взялися!
- Яке закляття? - не зрозумів лейтенант.
- Не знаю. Чи на урок, чи на присуху.
Квартирант сидів, як по голові вдарений.
- Урок?
- Ну, наврочив хтось. Може, спортити тебе… - Тетяна раптом хитро посміхнулася. - Хоча навряд чи спортити.
- Що це ви мені розказуєте? - Петра обурила хазяйчина посмішка. Кому сподобається, коли з нього кепкують. - Що за урок? Що за присуха?
- Присуха. Це таки присуха.
- Яка присуха?
Жінка підняла веселі очі.
- Звичайна. Коли дівка хоче, щоб ти на неї заглядав, то робить присуху і тебе присушує, щоб ти без неї їсти не міг, пити не міг, щоб сохнув, значить, від любові, як тая билина в степу.
- Яка дівка?
Хазяйка знову засміялася.
- Це вже тобі видніше яка.
Петро недовірливо обдивився видобуті з одягу предмети. Нічого зловісного в них не було, звичайний непотріб. Це навіть на увагу не заслуговувало, якщо не враховувати того, звідки вони з’явилися. - І ви у це вірите?
- Роблять люди. - Знизала плечима хазяйка, а потім раптом стрепенулася. - Так ти ж начебто спеціаліст у цих справах. Чого ж питаєш? Чи у вашому інституті не знають, як українські дівчата присуху наводять?
Петро кисло посміхнувся. Майор попереджав, що їхня хазяйка - великий аматор фольклору, а тому варто було приготуватися до найгіршого.
- Знають, звичайно. Просто це не в моєму секторі. - Він бовкнув перше, що спало на думку.
- Ну тоді слухай. - Жінка посунулася на стільці, всідаючись зручніше. - Дівка, коли хоче хлопця присушити, готує зілля, наговорює на нього, і треба щоби той це з’їв або випив. А в зілля дівчина обов’язково кладе щось своє. Ну від себе. Наприклад, плює чи, коли тісто робить, туди свій піт замішує.
- Піт? - гидливо скривився Петро.
- А що ти думав? Любов, це штука, серйозна. - Тетяна іронічно підморгнула лейтенантові. - Але обов’язково треба, щоби хлопець це з’їв. Тому у нас дівчата так добре печуть. - Вона ще раз підморгнула, а Петро зашарівся.
- А якщо не з’їв, можна зробити таке, щоби хлопець із собою носив. Дівчата теж кладуть туди щось від себе, скажімо, волосся чи нігті. Ховають у хлопця в одязі. Він носить і потрохи до дівчини присихає. Зрозуміло?
Лейтенант почухав потилицю.
- Схоже.
- Ну це всі знають. Навіть у Києві. - Хазяйка хитро підморгнула, і Петро відчув себе зовсім не в своїй тарілці. - А я можу тобі таке розповісти, що сміливо в дисертацію. Це навіть мало хто з бабів знає, не те що у вас в інституті. Будеш головним спеціалістом. - З цими словами Тетяна відсунула стільця і полізла десь далеко нагору в куток, вочевидь розшукуючи для свого гостя безцінний фольклорний матеріал. - А ти поки бери папір та записуй.
Зрозумівши, куди хилиться розмова, Петро намилився тікати. Проте в очікуванні слушної миті поки повернувся до чаю.
Хазяйка вже спускалася на підлогу зі своїми знахідками. Вона тримала в руках глиняного глечика. З полив’яних глибин виглядали чомусь білі кістки.
- Собаці? - посміхнувся лейтенант.
Хазяйка у відповідь, поманила пальцем і сама урочисто схилилася над горщиком.
- Дивись, - сказала вона загадково. - Це кажан, його мурашки з’їли.
Кістки в глечику були дрібні, наче й справді з якоїсь маленької тварини. За мить жінка видобула з глечика невеличку білу кісточку та простягнула Петрові.
- Оце, бачиш, грабельки.
