клубах. Вона почала вимахувати ногами, згинаючи їх у колінах.
Петро закляк на місці, несила навіть поворухнутися.
- Будемо чекати, так?
- Так, - відказав хлопець хрипко й прокашлявся.
- Ти застудився? - занепокоїлася дівчина та перевернулася на бік.
Тепер вона дивилася Петрові просто в очі. Він мимоволі ковтнув слину, не маючи сили відірватися від запаморочливого видовища, і заперечно похитав головою. І справді, можна було замилуватись цим граційним звірятком, вишуканими плавними рухами, грою тіла, тим більше що, крім клаптика сіна біля грудей, ніщо не заважало зору. Леся видихнула, і м’яким животом прокотилася легка хвилька, розчинившись внизу, у кучерявому волоссі. Вона, здається, геть не помічала зради збоку трави, що більш не згоджувалася прикривати її тіла. Петро сидів наче зачарований.
- Ой! - грайливо скрикнула Леся і підхопилася. - Колеться!
Тепер вона стояла перед хлопцем, дивлячись просто йому в очі і потрошку відпускала сіно, що притискала була до грудей. Спочатку одна травинка впала, наче в урвище, до її ніг, потім друга, третя, четверта торкнулася круглого живота, пестячи його, прокотилася ногами, п’ята зачепилася, повисіла якусь мить і впала, підхоплена сьомою та восьмою… Травинки одна за одною злітали долу, а очі в дівчини розгоралися, як два вогники. За хвилину злетіла остання. Леся опустила руку, відкриваючи неналиті ще груди з рожевими цяточками на верхівках. Потім пальцем торкнулася одної з них, не зводячи очей з кавалера.
- Тут колеться, - сказала вона. - Давай я біля тебе ляжу.
Одяг став Петрові тісним. Він посунувся на сіні, хоча місця було скільки завгодно. Леся зробила два кроки вперед, не криючись від чоловічого погляду, потім лягла на сіно горілиць і присунулась до Петра. Цієї миті він остаточно втратив контроль над собою, рефлекторно подався їй назустріч і відчув, як тепла шкіра обпалила йому бік.
- У тебе мокрі джинси, - дбайливо сказала дівчина.
Рука його знайша її руку… І в цю мить повітря над сараєм розкололося навпіл з неймовірним скреготом. Потім пролунав удар - здалося, що здригнулася земля. Дівчина вхопилася за Петра.
- Ой!
- Горимо, - сказав він, миттєво приходячи до тями. Гучний звук, схожий на постріл, збудив зовсім інші рефлекси.
- Що? - не зрозуміла вона.
- Блискавка, - сказав Петро, втягуючи носом повітря. - Здається, щось загорілося.
Вона підвела голову.
- Ой! - і тут же зірвалася з місця.
Блискавка, певно, влучила якраз у сарай, і в кутку, там де лежала дівоча сукня, зайнялося сіно. Леся заверещала і кинулася рятувати одежу, але полум’я наче чорти роздували. Сіно горіло з тріском, з жаром, не підпускаючи близько. Тепер підхопився вже й Петро. Дівчина в розпачі притискала руки до грудей. Хлопець оцінив ситуацію, набрав у груди повітря та сміливо пірнув у полум’я. За мить він виринув звідти із здобиччю - вишневою сукнею в руках. Її вже встигло прохопити вогнем в кількох місцях, але полум’я вдалося збити об дошки сараю. Дівчина зовсім розгубилася. Вона стояла гола та безпорадна і дивилася на пожежу, наче не розуміючи.
- Оце все, - сказав Петро трохи винувато, витираючи припалене обличчя. - Решти не дістати, - і простягнув одежину дівчині.
Та мовчки взяла, не розуміючи, що з нею робити.
- Тікати треба, - сказав Петро, - щоб самим не згоріти. І, схопивши дівчину за руку, вистрибнув під дощ.
Сарай запалав умить, неначе гасом облитий. Деякий час Леся продовжувала дивитись на полум’я, не можучи отямитись, потім стала натягувати одежу, добре попсовану вогнем. Колись нова вишнева сукня зараз виглядала брудною ганчіркою і навіть не закривала дівочих персів. Леся безпорадно оглянула себе і прикрилася рукою. На очах у неї бриніли сльози.
Петро, що у військових ситуаціях орієнтувався значно краще, ніж у мирних, спробував заспокоїти її:
- Нічого. Якось дійдемо. Зараз на вулиці нікого нема, а ні - то городами.
Дівчина засопіла і раптом заплакала, заридала вголос, сльози її змішувались з дощем і капали на мокру сукню.
- Нічого-нічого, - Петро по-батьківському обійняв її за плечі, і вони рушили мокрим степом в напрямку села, де вже, мабуть, помітили пожежу та зазбиралися гасити. Над полем бешкетувала літня злива.
- А сьогодні відьми сіно попалили. Разом із сараєм.
Біля хвіртки Тетяна розмовляла з сусідкою, сухорлявою говіркою тіткою, зовні схожою на стару подзьобану життям курку. Голос її також нагадував квоктання, а рвучкі раптові повороти голови та звичка періодично обтрушувати обома руками сукню робили цю схожість просто анекдотичною.
- Яке сіно? Що ти говориш?
- Та на вигоні ж. Тільки попіл лишився.
Тетяна похитала головою:
- Бреши більше. Відьми. То, мабуть, курив хтось або блискавка.
Але сусідка гнула своє:
- Яка там блискавка! А що загасити ніяк не могли, то що?
- Було кому гасити, на вигоні.
- А от і було. Дощ ішов. І баби горщик кисляка навколо обнесли. Якби блискавка, загасло б.
Від цих слів Тетяна скривилася:
- Миколаївно, ти завжди збрешеш, так збрешеш! Коли це дощ сіно міг загасити? А як з кисляком бігати, то краще б водою залили.
- А де ж там вода?
- Ото ж воно і є, сама не знаєш, що говориш. Правда, Петре? - Хазяйка розвернулася до мокрого квартиранта, що вулицею наближався до подвір’я.
Той у відповідь ввічливо кивнув, вітаючись з обома жінками.
- Добрий день.
- Добрий. - Куряча голова сусідки розвернулася до хлопця, а потім так само швидко зайняла попередню позицію.
- От же ж якраз спеціаліст з Києва, ми його спитаємо. - Тетяна хитро зазирнула в обличчя квартирантові. - Миколаївна говорить, що відьми сарай на вигоні підпалили. Хочеш подивитися?
Хлопець гречно обігнув сусідку і, прочинивши хвіртку, протиснувся між парканом і жінками на подвір’я:
- Та я ж не пожежник.
Дощ уже закінчився, і гаряча земля жадібно всотувала небесну вологу у свої спраглі глибини. Люди повиходили з хат, щоб насолодитися раптовою прохолодою, а дерева підступно струшували їм на плечі заблукалі краплі води. Та Петро вже міг не боятися того раптового душу. Мокрішого лейтенанта, напевне, на цей момент не було у всій Україні. Його сорочка наскрізь просякла водою, і вже давно спрямовувала її надлишки прямою дорогою у джинси. Важка тканина штанів стала ще важчою і нагадувала брезент. Ну а кросівки лишали калюжі на післядощовій землі, а значить, були мокрішими навіть за неї.
Голосно чвакаючи на кожному кроці, Петро попрямував через подвір’я до хати і, зійшовши на ґанок, з помітною насолодою скинув важке взуття. Джинси рясними краплями креслили за хлопцем шлях.
Хвилин за десять лейтенант знову з’явився на подвір’ї, тепер уже в футболці, легкій літній куртці і спортивних штанях, акуратно зачесавши набік мокре волосся. Свій постраждалий одяг він ніс на витягнутій руці.
- Тітко Таню, а де це можна повішати?
Хазяйка якраз прямувала до літньої кухні:
- Ну що ти весь час «тітка». Невже я така стара? - Вона взяла з хлопцевих рук мокру одежину. - Давай я сама. А тобі зігрітися треба, дивись яке мокре. Ще застудишся. Іди на кухню, я тебе чаєм напою.
