для сезонних найманців. Авторитет - усі розписувалися у відомості про пенсію хрестиком, а кума як махнуть вензелями, - королева…

- Яка чумка, яке отравлєніє гербіцидами?! - зі знанням справи перебила вона нестримну повненьку сусідку Цвіркуншу, що саме розказувала про своїх курей (також дохнуть, ніби мухи, тільки не разом, а поодинці). - Гербіцидів у нас не бачили з времьон павловської грошової реформи. Пташиний грип - ось! До циган треба їхати, вошей купити та по три штуки - кожній курці. Помните, як ми колись від жовтухи спасалися? І не слухайте того заїжджого п’яничку-ветерінара - бреше, усі вони брешуть. Божа кара прийшла на наші грішні голови!

Бабусі принишкли вдруге і, знаючи дещо войовничий характер побожної Морозихи та її зв’язки з новомиргородськими штундами, врешті звели все до класичного: “Що поробиш - якось воно буде”.

- Приїде сьогодні моя Тамара, - підвела риску кума Марія. - Вона ж на охматдета в Черкасах вчилася, може знає шо до чого…

Зморшкуваті очі старенької Марії ні з того ні з сього затяглися сухим туманом, а з нього тоненькою цівкою, як із горловини самогонного апарату, потекли самотні сльози. Згорблена кума, ніби мала дитина, заходилася шмаркати носом, хаотично облизувати посинілі губи беззубого підборіддя, силоміць стримуючи хвилю душевного болю.

Усі знали, чому плаче Марія. Мало того, що намучилася у війну “острахбахтєром” у Германії, - он до сих пір на погану погоду руки від побоїв крутить. Дочки від покійного чоловіка Тамара та Галина як поїхали десь на заробітки - так і не вертаються. Двох діточок бабі на утримання прислали - п’ятирічного Гіві й семирічну Анжелу, - ото й уся радість. Пізніший син Марії - байстрюк Юрко - тут у радгоспі телятником на фермі. Його синочка Артура також доглядає баба. Після Чорнобиля, куди непутящого Юрка призвали “партизаном” на ліквідацію аварії, геть спився, з першою дружиною, молдованкою, розвівся, у другій сім’ї, уже із сезонною білорускою - також колотнеча. “А больне ж від атому - єлі ходить…”. Тиждень тому вкрав у матері “возмєщеніє”, з таким трудом отримане нею за німецьку неволю. Вчора під вечір знову приходив до переляканої Марії, “требував цілу трилітрову банку самогонки”.

- Каже: треба - і все, - безутішна кума Марія вже не стримувалася, мов безсила риба, хапаючи повітря. - А я ж знаю навіщо треба - щоб зі своїми дружками знову напитися до нестями, а потім ганяти всю ніч бідну Ядвігу. Горе мені, горе… Кажу йому: побійся Бога, я ж на смерть собі приберегла!

А щоб ти уже очі тою водкою залив, а щоб тебе уже той атом розірвав! Так він як загарчить, схопив мене за барки - нову кофту, дивіться, порвав, - ледве втекла городами…

- А ви, кумо, зачиняйтесь у хаті на замок, - дала пораду мудра Морозиха. - Хоча, канешно, замок - воно до сраки, у мене он наші бомжі всю консервацію забрали, та все-таки…

- А мою Лиску, ви ж знаєте, маловищани уночі вивели із сараю та й зарізали у посадці…

Останнє смиренне покоління жінок, що вміло терпіти та старіти.

- Давайте, кумоньки, краще заспіваємо, - порушила неловку тишу мати Антона. І першою затягла високим, густим, трохи застудженим голосом, від якого мурашки по тілу побігли:

Посадила огірочки Близько над водою,

Поливала огірочки Дрібною сльозою…

Пісня не пішла. Застрягла у горлі, мов лопнула струна. Ой, горечко… Антон, слава Богу, приїхав, а як там ще двійко її синів? Минулоріч, саме отак перед жнивами, усі троє покинули свої сім’ї! Не встигла оговтатися після нещасливого отелу корови, а тут вони - Володя, Петро, Антон. Біда одна не ходить. У кожного - по двоє онучок, на кого ж їх, бідних, зоставили! Невістки - гарні, працьовиті, мали квартири, машини, роботу, - живи собі як у Бога за пазухою! Ні, сивина в чубі, а їм усе щось не так!

Про Тетянине горе тоді також знав увесь хутір.

Прийшли сусідки, ще раз побідкалися переважно про своїх “непутящих”. “Люди ж он якось живуть мирно - може й твої за розум візьмуться”.

Чуло її серце… Сонний горобець декілька ночей стукав у вікно. Було вийде за хвіртку - а вона раз і сама зачинилася! У комині як загуде ні з того ні з сього! І її родимка: налилася, ниє під хусткою на голові…

Треба їхати. Скоро вісімдесят, ноги, як колодки, поки розходиш - сонце піднімається. А ще гостинців дві величезних торби. До Войновки, де зупиняється новомиргородський автобус, - три кілометри пішки. А далі - автовокзали, а то й залізничні станції - сини розлетілися бозна-куди.

Дякувати сусідкам, надоумили - де, що і як, хоча вона й сама “у курсі дєла”. Скільки разів ще з живим Омеляном навідувались до онуків. Старий усе бормотав: оце тобі - шестеро, і ні одного хлопця, пропала фамілія! А Тетяна не могла надякувати Богові: дівчатка - це ж перші помічниці, ніжні, зрозумілі, солодкі квіточки!

Ну, нічого, сусідки за хазяйством наглянуть, а дорога - якось доберуся. Головне ґав не ловити - щоб гроші бува не вкрало (цілу пенсію взяла із собою!). Читати, щоправда, не вміє, та язик і до Києва доведе. А ще треба зайти до діда Німенка, кажуть, він на прощу до Лаври ходить…

Старший жив аж в обласному центрі. Ще на кустанайській цілині, а пізніше - ліквідатором у Чорнобилі заробив добрі гроші, “виплатив” тут, недалечко від автовокзалу, трикімнатну кооперативну квартиру. Міла, його дружина, мила, чорнява розумниця працювала вихователькою в дитячому садку, головне - до дому близько. А Володя все на своїх залізяках - шоферує на міжміських автобусах. Казала йому - скільки можна, ти ж на чорнобильській пенсії, кидай ті далекі рейси!

Звичайно, лишньої копійки не буває. Та Міла вже якось шептала: є хтось у нього, мамо, є, і саме в тих рейсах. Батько любив погуляти, і вони туди ж?

- Ну, дурне, я йому ось покажу! - беззаперечно взяла сторону невістки свекруха, коли аж надвечір присіли на кухні. - Така образована роботяща жінка, з ранку до ночі не присяде - і обіжати! Дивлюся на тебе, доцю, й не нарадуюся: і наварено, і прибрано чистенько скрізь. А що то за розквітчані подушки - сама вишивала? Коври ж які гарні на стінах, парове отоплєніє, книжок повен сервант, новий телевізор. Слава, Богові, дівчатка вже повиходили заміж, живі-здорові. І вся ти така - аж світишся…

- Та де я там, мамо, свічуся - он всі очі ночами виплакала, - жалілася повненька, також у літах, невістка. - І не за тим, що на старості років злигався з тою курвою з автопарку, - який з нього ухажор, десь пропав - і все!

- Ой, горечко, як це пропав? - застогнала Тетяна.

- А отак, мамо: поїхав недавно за льготною путівкою на море - і з кінцями. Останній раз дзвонив з Одеського порту, каже: надоїло валятися на березі, проскочу я’ка з хлопцями в Турцію, куплю новий акумулятор до “Жигулів”. Бачте, ішов набережною, а тут знайомі з корабля руками махають - давай, мовляв, з нами. Він і не встояв…

- От уже ж, волоцюга, його вічно по світах носило…

- Його, мамо, не по світах, а в ліжко саме до тої кондукторші затягло. Не треба нас дурити: “помахали з корабля” - у нього навіть закордонного паспорта немає!

- А може, все-таки контрабандістом прорвався - бідне, голодне, заробляє на чужині копійку для сім’ї…

- Я вже не знаю, що й думати, кого слухати, - змахнула сльозу Міла. - Це мені одна знайома з дитсадка сказала. Побожилася, що нібито на власні очі бачила на днях Володю - тут, у місті. Я порилася в його речах - так, про всяк випадок, і ще й фотографію її знайшла! - залилася сльозами бідна невісточка. - Он, дивіться, яка краля!

Поговорили-поплакали, та чим вона, старенька, може ще зарадити? Міла - на роботу, а Тетяна зібралася - і поковиляла на автовокзал.

Підійшов якийсь рейсовий автобус - із нього виходить “кондукторша”, вся худа, зухвало нафарбована, у хімічних завивках, і… такому ж - як на тій фотографії, платті.

- Ах, ти ж гадино, зміюко підколодна, - Тетяна з усього маху, де й сили взялися, опустила свого “парашута” на голову зухвалої кондукторші. - Я тобі зараз покажу, як чужих чоловіків зманювати! Дорогу до Володі забудеш! Люди!

- Бабушка, ви шо! - зойкнула піймана на гарячому кондукторша, з останнього ухиляючись від ударів нестримної баби. - Какой Володя, я знати його не знаю, і вообще, ми з другого города…

Міла потім розповідала, що її Володя об’я - вився буквально того ж таки дня, голодний, спрацьований і трохи переляканий. Моряк далекого плавання прямо з порогу запитав:

- А де ж мати, її сьогодні на автовокзалі бачили…

Вы читаете Волоцюги
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×