одним, сьогоднішнім, днем, не думаючи про те, що буде завтра…
14. Події на сході імперії. Боротьба за Вірменію. Призначення Доміція Корбулона головнокомандувачем римських сил на Сході та його успіхи
На Сході ситуація була трохи іншою. Парфія давно вже мріяла про приєднання до своїх володінь Вірменії. 51 року царем Парфії став порівняно молодий, діяльний та енергійний Вологез Перший (який правив Парфією від 51 до 79 року). 52 року він раптово вдерся у Вірменію і змусив місцевого царя Радаміста, іберійця за походженням, утекти. Брак припасів і втручання Риму, що загрожував Парфії війною, змусили тоді Вологеза відступити, але, повернувшись назад до Вірменії, Радаміст, «ще лютіший, аніж колись, оскільки цього разу дивився на її мешканців як на зрадників», викликав загальне невдоволення. Коли імператор Клавдій помер, а його місце посів 17-літній Нерон, парфянський цар Вологез Перший вирішив, що слушний момент настав, і надав допомогу вірменам, які повстали проти Радаміста. Наприкінці 54 року дружнього римлянам вірменського царя Радаміста було вигнано.
Цар Парфії сподівався на юний вік і недосвідченість нового імператора, однак не врахував, що в молодого римського імператора були досить досвідчені радники. За порадами Афранія Бурра й Луція Аннея Сенеки, а може, й прислухавшись до своєї матері Агріпини Молодшої, яка тоді ще перебувала в пошані, Нерон призначив командувачем римських військ на Сході досвідченого полководця Доміція Корбулона, який встиг прославитися за Клавдія своїми рішучими і вправними діями в Германії. Прибувши на місце, Корбулон і тут діяв рішуче - у найближчих провінціях було терміново набрано молодь для поповнення легіонів. На допомогу Доміцію Корбулону за наказом Нерона додано було також армії місцевих залежних від Риму царів - іудейського царя Агріппи Другого, його брата Арістобула, який мав невеликі володіння, але якому для підняття бойового духу було заздалегідь подаровано Малу Вірменію й царський титул, царя Понту Полемона Другого, царя Коммагени Антіоха й правителя Емеси Согема. Согемові в якості заохочення було надано невелику прикордонну область Софену й царський титул. Нагороди й земельні наділи було обіцяно й усім іншим царям, втягненим у війну, - імператор залучав союзників не тільки страхом покарання, а й «пряником».
Такої демонстрації сили тоді виявилося достатньо. У Парфії в цей час раптово почалася міжусобиця. Царя Вологеза спробував скинути його власний син Вардан, і Вологез був змушений піти з Вірменії (відмовлятися від Вірменії він не збирався, але вирішив зачекати).
Хоча бойових дій і не було, римські підлесники не забарилися привітати Нерона з перемогою. Як писав Корнелій Тацит, «у сенаті значення цих подій було суттєво перебільшено тими, хто пропонував призначити вдячні молебні, й щоб у дні цих молебнів принцепс носив одіяння тріумфатора, щоб він вступив у Рим з малим тріумфом, щоб у храмі Марса Месника йому було встановлено статую таких самих розмірів, як і самого Марса…», щоправда, кажучи про це, Тацит трохи виправдує сенаторів тим, що «у всьому цьому були не тільки звичні лестощі: всіх радувало, що на чолі війська, призначеного для втримання Вірменії, Нерон поставив Доміція Корбулона, і здавалося, що відтепер для обдарованих людей відкриваються широкі можливості».
Чому ж Нерон пішов на те, щоб наділити Корбулона якнайширшими повноваженнями? Адже раніше він намагався стримувати будь-яку активність своїх намісників?
Певною мірою надання Доміцію Корбулону особливих повноважень було для імператора кроком вимушеним - цього вимагала ситуація, що склалася на Сході. Утім, було б неправильно гадати, що імператор і його радники, ухвалюючи це рішення, цілком поклалися на вірність Доміція Корбулона. Ні, вони покладалися не тільки на це.
По-перше, у всіх східних провінціях Риму військ було значно менше, ніж на заході імперії. По-друге, внаслідок географічних особливостей раптово перекинути війська зі східних провінцій у Рим було вкрай важко. Для цього був потрібен флот, а флот підкорявся не Доміцію Корбулону, а імператорові. А понад те, римським намісником у провінції Сирія, де залишалися два легіони, став авторитетний і досвідчений у політиці Уммій Квадрат, «щоб Корбулон - ставний, красномовний і, крім досвідченості й проникливості, наділений також здатністю вражати своїм зовнішнім блиском, - якщо з’явиться в Сирію приймати своє військо, не привернув загальної уваги». У такий спосіб ризик того, що Корбулон, скориставшись обставинами, спробує поборотися за владу, зводився нанівець. І Корбулон, і Уммій Квадрат, дізнавшись про відхід парфян з Вірменії, «послали до Вологеза своїх людей з умовляннями надати перевагу миру перед війною й, видавши заручників, виявити римському народу, за прикладом попередніх царів, належну повагу». Така практика була не новою й була вигідною не тільки римлянам, тому заперечень не було, «і Вологез - чи щоб безперешкодно вести підготовку до війни, чи щоб видалити тих, у кому підозрював можливих суперників, - віддає в заручники найвизначніших із Аршакідів*».
____________________
* Аршакіди - династія, що правила Парфією впродовж усього періоду існування цієї держави. Із роду Аршакідів походив і сам цар Вологез.
Першим встиг висунути ці вимоги посланець Уммія Квадрата центуріон Інстей, якому й віддали заручників. Однак, як писав Корнелій Тацит, дізнавшись про це, Корбулон наказав своєму префектові Аррієві Вару «негайно вирушити в дорогу й відібрати в Інстея заручників.
Через це у префекта з центуріоном виникли палкі суперечки, і, щоб не затягувати їх на потіху чужоземцям, вони дозволяють вирішити цю справу самим заручникам і царським послам, що їх супроводжували, і ті надали перевагу овіяному ще свіжою славою Корбулону, який чимось прихиляв до себе навіть ворогів. Звідси - розлад між обома полководцями: Уммій скаржився, що в нього віднято плоди його старань, тоді як Корбулон, заперечуючи йому, стверджував, що цар погодився видати заручників лише після того, як його, Корбулона, поставили на чолі війська, що й перемінило його самовпевненість на страх. Нерон, щоб заспокоїти ворогів, повелів оприлюднити, що на відзначення здобутих Квадратом і Корбулоном успіхів до імператорських фасцій додається лаврова гілка».
Звісно ж, цар Парфії - величезної держави, що займала територію нинішнього Ірану, Іраку, частини Азербайджану, Пакистану, Афганістану й Туркменії, - навряд чи злякався призначення римським командувачем Корбулона, хоча й узяв це до уваги. Просто царю Вологезу, як правильно зазначив Тацит, було вигідно під пристойним приводом відправити у Рим своїх родичів-суперників. Царі Парфії іноді чинили так і раніше. Судячи з цих рядків Тацита, Нерона явно влаштовувало суперництво двох його полководців - нікого з них, попри конфлікт між ними, не було відкликано.
Отже, війна Риму з Парфією, що назріла вже 55 року так і не розпочалася. Володіння обох держав залишилися такими як і раніше.
Хиткий мир тривав аж до 58 року, але, покінчивши із внутрішніми безладами, Вологез Перший на початку 58 року знову вдерся до Вірменії, прагнучи утвердити на престолі Вірменії свого брата Тирідата. Стало зрозуміло, що війни не уникнути. До того ж, за словами Тацита,
Залишмо на совісті Корнелія Тацита ту непохвальну характеристику, яку він дав вірменам, - як римлянин він не міг бачити цих подій інакше, але з його слів видно, що у вірменів були дуже серйозні й цілком зрозумілі причини підтримувати в тій війні саме парфян, а не римлян. Тому не дивно, що Вологез і Тирідат зуміли привернути на свій бік більшу частину вірменської знаті, хоча деякі вірменські вельможі все-таки вирішили стати на бік Риму.
