городян, які волали до нього про допомогу, не похитнули його рішучості, і він подав сигнал до відступу, взявши з собою в похід охочих його супроводжувати». Частина жителів не захотіли покидати нажите й незабаром пошкодували про це. Увірвавшись у Лондіній, британці винищили усіх жителів, що залишилися. Слідом за Камулодуном і Лондінієм повстанці так само легко захопили ще одне місто, що мало статус муніципія*, - Веруламій. Після цього прокуратор провінції Кат Деціан утік на континент.
____________________
* Муніципій (municipium) - місто, що мало право повного самоврядування. Всі громадяни муніципія мали римське громадянство.
Римський історик Діон Кассій вважав, що тоді було перебито до 80 тисяч римлян. Інший римський історик, Светоній Транквілл, кількості загиблих не наводить, але повідомляє, що після поразки у Британії, «де два міста було розорено й безліч громадян і союзників перебито», Нерон подумував узагалі вивести римські війська з Британії й не здійснив цього лише «через сором здатися заздрісником батьківської слави» (південну й центральну Британію було скорено за імператора Клавдія, який усиновив Нерона). Найповніше описав події тих днів Корнелій Тацит, який писав, що «загинуло до 70 тисяч римських громадян і союзників. Адже повсталі не знали ні взяття в полон, ні продажу в рабство, ні яких-небудь можливих на війні угод, проте квапилися різати, вішати, палити, розпинати, ніби передбачаючи, що їх не мине розплата, і заздалегідь відомщаючи за себе».
Камулодун, Лондіній, Веруламій було захоплено, однак інші римські фортеці трималися. На боці повстанців були правда й розпач, але сила, воєнний досвід і набагато краще озброєння були все-таки на боці римлян…
Підтягнувши чотирнадцятий легіон, трохи вексиллатій (окремих підрозділів) двадцятого легіону й підрозділи допоміжних військ, що були поблизу, Светоній Павлін, зібравши до 10 тисяч осіб і вибравши зручну для себе місцевість «з вузькою тісниною перед нею і з лісом, який прикривав її позаду, попередньо впевнившись у тім, що ворог тільки перед ним на рівнині та що вона цілком відкрита й можна не побоюватися засідок», прийняв рішення дати вирішальний бій. Легіонерів він розставив зімкненими лавами - у центрі важко озброєних, на обох флангах легко озброєних, а на крайніх флангах свого бойового порядку поставив щільні ряди кінноти. Цариця Боудікка також зважилася на бій. Посадивши на свою колісницю поперед себе своїх дочок, вона об’їжджала загони, що вишикувалися за племенами, і закликала воїнів «перемогти або полягти».
Битву почали британці, які розраховували на свою кількісну перевагу, але досвідчені й добре озброєні легіонери, які стояли щільними лавами, стримали їхній натиск, а потім, метнувши всі дротики, стрімко атакували «у бойовому порядку на зразок клина». Римські легіонери були захищені шоломами та панцирами, що повністю прикривали тулуб і плечі. Їхні окуті металом щити були міцними й легкими і дозволяли витримати практично будь-який удар меча або списа. Легіонерів навчали ведення бою багато років, і легіон у наступі нагадував покрите з усіх боків бронею чудовисько, що наїжачилося мечами й списами. Це чудовисько майже не мало уразливих місць, і вражало все навколо. Озброєння ж у давніх британців було різним.
Захопленого у римлян не вистачало. Знатні бритти іноді мали зброю не гіршу, ніж римляни, але таких воїнів було мало, і навіть вони не вміли битися строєм. Прості ж британці зазвичай для захисту мали лише дерев’яний, оббитий чи не оббитий шкірою щит, що розлітався від кількох сильних ударів меча й не завжди витримував сильного удару важким списом. А билися хто списами, хто сокирами, хто палицями - мечі були не в усіх, а деякі не мали навіть залізних наконечників для списів і використовували замість них загострені кілки.
З таким озброєнням британці не змогли витримати удару легіонерів, які перейшли в атаку, тим паче що одночасно з легіонерами на воїнів Боудікки навалилися солдати допоміжних військ і кінноти.
Бритти могли успішно боротися з римлянами один на один. Маючи кількісну перевагу, вони могли перемагати й більші загони римлян, якщо ті не встигали вишикуватися (як це було з Петилієм Церіалом).
Однак стримати із дрюччям добре підготовлений удар правильно вишикуваних римських легіонів було неможливо…
Британці кинулися навтьоки, але їм заважали вози, що захаращу вали проходи. Поразка повстанців була нищівною. «Наші воїни винищ у ва ли супротивника, не щадячи й жінок; до куп людських тіл додавалися ще й трупи простромлених дротиками і списами коней.
Здобута в той день перемога не поступається в блиску та славі знаменитим перемогам давнини. Адже було винищено, як дехто стверджує, трохи менше вісімдесяти тисяч британців, тоді як ми втратили лише близько чотирьохсот убитими й не набагато більше пораненими», - захоплювався Корнелій Тацит.
Долю повстання було вирішено. Зрозумівши, що переможена, Боудікка прийняла отруту, загинувши, але залишившись вільною.
Однак навіть після такого розгрому й смерті Боудікки не всі повсталі змирилися з поразкою. Для придушення повстання римляни були змушені додатково перекинути в Британію з Германії дві тисячі легіонерів, вісім когорт допоміжних військ і тисячу вершників.
Повстанці тепер уже уникали великих боїв, нападаючи лише на дрібні групи римлян, але страждали від голоду - «землі всіх підозрілих або відкрито ворожих народів римське військо піддало спустошенню вогнем і мечем».
Значно краще озброєння, уміння боротися строєм, набагато краще порівняно з британцями знання військової справи й нещадність дозволили римлянам придушити повстання. Утім, після цього бунту римляни змушені були все-таки трохи пом’якшити свій підхід до управління провінцією.
17. Конфлікт прокуратора й намісника. Візит до Британії Полікліта й кілька слів про роль вільновідпущеників у керуванні імперією. Зміна курсу римської політики в Британії - від жорсткості до м’якості. Повстання вщухає
Схоже, навіть деяких римлян вражала жорстокість, яку проявив під час придушення повстання Светоній Павлін. Принаймні присланий прокуратором Британії замість Ката Деціана Юлій Классиціан, «неприязно ставлячись до Светонія, через особисту ворожнечу перешкоджав загальному добру, поширюючи чутки про те, що незабаром має прибути новий легат, що без злості до супротивника й властивої переможцеві зарозумілості милостиво поставиться до тих, хто здався. Водночас він писав до Рима, щоб там не чекали швидкого припинення бойових дій, якщо не буде призначено спадкоємця Светонія, чиї невдачі він пояснював непридатністю, а успіхи - сприянням долі». Корнелій Тацит, як видно з його слів, гадав, що конфлікт між намісником і прокуратором виник тільки внаслідок їхньої взаємної недоброзичливості. Однак імовірніше, що причина полягала саме в різному підході до вирішення проблеми. І цілком можливо, що думка нового прокуратора про те, що повстання затягнеться, якщо римляни не підуть на поступки, була більш виваженою, ніж бажання намісника покінчити з повстанням однією лише силою й жорстокістю. Імператорів Риму, зокрема й Нерона, звісно ж, влаштовувало, якщо намісник і прокуратор провінції не жили у згоді й стежили один за одним - це забезпечувало більшу лояльність і того, й іншого стосовно верховної влади. Одначе цей конфлікт зайшов занадто далеко, і втручання Рима стало необхідним. За Нерона вплив вільновідпущеників на державні справи був значно меншим, аніж за Клавдія, за якого тим фактично було довірено майже самостійно визначати і зовнішню, і внутрішню політику Риму. У перші роки свого правління Нерон більше опирався на стан вершників, з якого були тодішні його фавори ти Луцій Анней Сенека й Афраній Бурр, і жоден вільновідпущеник не мав за Нерона такої влади, яку мали Нарцис, Паллант або Калліст у часи імператора Клавдія. Утім, не варто вважати, що Нерон відчував антипатію до вільновідпущеників, - він лише обмежив їхнє колишнє всесилля. Цілком же відмовитися від використання вільновідпущеників та «імператорських рабів»* у правлінні імперією Нерон не міг, та й не збирався. Серед вільновідпущеників у Нерона також були свої найбільш віддані й довірені особи, яким він надавав іноді величезних повноважень. За словами Корнелія Тацита, «щоб дослідити становище у Британії, туди було відправлено вільновідпущеника Полікліта, на якого Нерон покладав великі надії, розраховуючи, що його вплив зможе не
