Ось тут слід зауважити, що таємна угода між парфянами й Корбулоном, безсумнівно, була, але Корбулона не варто звинувачувати у боягузтві. Будь-який військовий, поглянувши на карту, підтвердить, що в тих умовах поділ римських військ на два угруповання значно поліпшував керування ними. Що ж до відходу з Вірменії, то Корбулон, мабуть, уважав, що втримання цієї країни спричинить невиправдано великі втрати. Але остаточне рішення про це міг ухвалити тільки імператор, і саме тому угоду зберігали в таємниці, а до Риму вирушили парфянські посли.
Нерон відмовився затвердити угоду - зі столиці ситуація виглядала не настільки небезпечною, як стверджував Корбулон.
Після того як його посли повернулися з Рима ні із чим, Вологез Перший вторгся у Вірменію, й більшість вірменських міст перейшли на його бік. Цезеній Пет із двома легіонами, четвертим і дванадцятим, також вступив у Вірменію й рушив назустріч парфянам. Недооцінюючи ступінь небезпеки, Цезеній Пет зі зневагою озивався про по передні дії Корбулона. Йому здавалося, що він легко зможе перетворити Вірменію на чергову римську провінцію, і Цезеній Пет хвалькувато заявляв, що тепер уже «переможені отримають від нього обкладання даниною, закони й замість тіні царя - римське панування». Упевненість Цезенія Пета зросла після того, як йому вдалося захопити, просуваючись до Тигранокерти, кілька невеликих вірменських фортець. Одначе захоплені ним місцевості було незручно втримувати, до того ж через неправильне зберігання захоплений у вірменів провіант зіпсувався, і Цезеній Пет змушений був на зиму відвести свої війська назад до кордонів Понта й Каппадокії.
Корбулон також рушив зі своїми військами в наступ, але робив усе ґрунтовно. Уздовж кордону поставили посилені сторожові пости, потім зі скріплених колодами кораблів побудували міст через Євфрат.
Парфяни намагалися перешкоджати цьому будівництву, але їх відігнали вогнем катапульт і баліст, «якими метали камені та списи на відстань, що набагато перевищувала дальність польоту ворожої метальної зброї». Побудувавши міст, Корбулон спершу переправив і розмістив на всіх околишніх висотах когорти союзників, а потім, забезпечивши надійне прикриття, переправив на інший берег Євфрату свої основні сили й улаштувався там в укріпленому таборі. Далі він не пішов, але після цього парфяни відмовилися від своїх планів вторгнення в Сирію й зосередили всі зусилля на війні у Вірменії.
Тим часом Цезеній Пет не тільки не вжив яких-небудь запобіжних заходів, а й повідомив у Рим, що війну закінчено, і навіть відіслав один зі своїх легіонів на зиму в сусіднє союзне Риму Понтійське царство, а багатьом воїнам залишених легіонів надав відпустку. Однак, попри переможні реляції Цезенія Пета, до закінчення війни було ще далеко.
Цар Вологез, певно, був добре поінформований про становище римлян і, не зважаючи на зиму, рушив із великими силами на ослаблене угруповання Цезенія Пета. Римська розвідка також не дрімала.
Цезенію Пету доповіли про це вчасно. Становище Цезенія Пета не було безнадійним, і він міг би стримати парфян, захищаючись від них в укріпленому таборі, але, як писав Корнелій Тацит, «спонукуваний у загрозливих обставинах обізнаними у військовій справі людьми, він одразу, щоб не гадали, що йому не обійтися без чужих вказівок, приймав рішення всупереч їхнім порадам, і притому найгірші. Так і цього разу він виступив із зимового табору, повторюючи, що для боротьби з ворогом йому дано не рови й вали, а людей та зброю, і повів легіони так, ніби збирався вступити у битву з парфянами. Одначе, втративши центуріона й декількох воїнів, висланих уперед для з’ясування чисельності супротивника, він у страху перед ним відступив». Стало зрозуміло, що сили парфян значно більші, ніж очікувалося. Пет почав відступ. Вологез почав його переслідувати, але обережно. Щоб перешкодити парфянам пройти гори Тавра, Пет залишив три тисячі добірних піхотинців обороняти найближчий із перевалів, іншу частину армії, ядро якої становила паннонська кіннота, відвів на рівнину до Рандеї, де було побудовано укріплений табір. Свою дружину й сина він відіслав у фортецю Арсомасата, відрядивши туди для їхнього захисту когорту союзників. Отже і без того не надто великі сили Цезенія Пета виявилися роз’єднаними, але він усе ще сподівався впоратися з парфянами самотужки. Лише на превелику силу його переконали надіслати повідомлення про вторгнення Корбулона.
Вологез без особливих зусиль зім’яв виставлений Петом заслін.
Захисники перевалу не змогли чинити йому гідного опору - «і тільки центуріон Тарквіній Кресцент насмілився захищати вежу, яку займав із гарнізоном: здійснюючи часті вилазки, він винищував варварів, що підступали до неї на близьку відстань, поки його не закидали з усіх боків палаючими головешками». Уцілілі захисники перевалу втікали хто куди, причому «поранені повернулися в табір і зі страху всіляко перебільшували доблесть царя, відвагу й численність народів, що складали його військо, знаходячи довірливих слухачів серед тих, хто був охоплений таким же страхом».
Прорвавшись через перевал, парфяно-вірменська армія взяла в облогу римський табір біля Рандеї (неподалік міста Харберд у вілаєті Тунджелі в Туреччині). Тепер уже не сподіваючись на перемогу, Цезеній Пет послав до Корбулона гінців із проханням про допомогу, а з Вологезом, який оточив його табір, розпочав переговори. Пет просив царя про зустріч, але той, щоб підкреслити різницю в їхньому становищі, доручив перемовини начальникові кінноти Вазаку.
Перемовини тривали два дні. Коли на другий день до них долучився адіабенський цар Монобаз, союзник парфян, домовитися нарешті вдалося. За умовами угоди римляни полишали Вірменію, передаючи парфянам усі фортеці й усі свої запаси. Цар Вологез знову відправив послів до Нерона, але Цезеній Пет за присутності парфянських вельмож заприсягся перед значками легіонів, що жоден римлянин не вступить на землю Вірменії, доки посли не повернуться з Рима з відповіддю.
Римляни також погодилися побудувати для парфян міст, але задля дотримання престижу вважалося, що вони зводили цей міст для себе.
Парфяни дозволили Цезенію Пету безперешкодно вивести війська, одначе для парфян це було перемогою, а для римлян - поразкою.
Корнелій Тацит, якому, як римлянинові, було прикро повідомляти про ці події, писав, що союзники парфян - вірмени - «ввійшли у фортецю перш ніж римське військо виступило з неї, стояли вздовж доріг, якими воно проходило, і, помітивши колись захоплених нами рабів або в’ючних тварин, упізнавали їх як своїх і забирали з собою; вони також відбирали в наших одяг, відбирали в них зброю, і залякані воїни поступались їм, щоб не давати приводу до збройної сутички». Попри дану парфянами обіцянку, Цезеній Пет боявся засідок і поспішав піти. За один день його військо подолало відстань у 40 тисяч кроків, покидаючи на шляху навіть поранених. Поголос іще перебільшив завдані римлянам приниження, й ходили чутки, що римську армію, крім усього, змусили пройти під ярмом, хоча цар Вологез, саме навпаки, намагаючись не побільшувати ганьби римлян, навіть не став дивитися на їхній відхід, «задовольнивши свою гордість, він бажав, щоб рознісся поголос про його поміркованість». Парфяни через війну також зазнавали великих труднощів, і Вологез намагався не робити нічого, що могло б перешкодити якнайшвидшому укладенню миру.
Відступаючи, армія Цезенія Пета невдовзі вийшла до військ Доміція Корбулона, що саме йшли їй на допомогу. Зазвичай зустріч римських армій відзначалася урочистим парадом, але тепер Корбулон утримався від того, щоб вишикувати свої війська «в усій красі, у блискотінні значків і зброї, щоб різниця у вигляді не стала докором прибулим». Настрій римлян був пригніченим - «засмучені маніпули, які співчували долі товаришів, не могли стримати сліз; плач ледь дозволив обом військам обмінятися звичайним вітанням. Відійшли назад змагання в доблесті, домагання слави - те, що хвилює щасливих людей; над усім узяв гору жаль, і особливо серед нижчих за становищем».
Безславна для римлян воєнна кампанія 62 року боляче вдарила по престижу Цезенія Пета, престиж же Корбулона не тільки не постраждав, а, навпаки, ще більше виріс. Корбулон із жалем заявляв, що тільки поспішність Пета з укладенням миру не дозволила прийти йому на допомогу і завершити похід розгромом парфян, затиснувши їх у кліщі із двох боків. Складно сказати, чи вдалося б Цезенію Пету протриматися до підходу військ Корбулона та чи вдалося б Доміцію Корбулону потім розгромити парфян, але з огляду на укладене Цезенієм Петом перемир’я воєнні дії вирішено було припинити. Після зустрічі армії Пета й Корбулона знову розділилися - Пет відвів свої війська на зимівлю в Каппадокію, а Корбулон - у Сирію, причому й під час відводу військ Корбулон виявив себе неабияким дипломатом.
Коли Вологез надіслав вимогу знищити римські укріплення на лівому березі Євфрату, Корбулон зажадав, щоб парфянські війська було виведено з Вірменії, й відійшов на правий берег лише тоді, коли парфяни виконали це. У підсумку кордони Риму й Парфії не змінилися, але Вірменію став контролювати вже не римський ставленик Тигран П’ятий, а поки ще не визнаний римлянами офіційно царем парфянський царевич Тирідат.
