престижу. Розуміючи це, Тирідат намагався зробити все, аби, не поступившись римлянам своїми землями і уникнувши війни, дати їм можливість зберегти цей престиж. Оскільки обидві сторони прагнули миру, рішення знайшли - «зрештою погодилися на те, що Тирідат покладе свою царську корону до підніжжя статуї Цезаря (імператора Нерона. - Прим. В. Д.) і отримає її назад не інакше як з рук самого Нерона». При прощанні Тирідат і Корбулон обмінялися поцілунками, а «за кілька днів обидва війська у всьому своєму блиску були вишикувані одне проти одного - з одного боку кіннота, розставлена загонами з вітчизняними відзнаками, з іншого боку - шеренги легіонів із сяючими орлами, значками й зображеннями богів, як у храмі. Посередині було споруджено трибунал з курульним кріслом на ньому й статуєю Нерона на кріслі. Після заклання, згідно зі звичаєм, жертовних тварин до нього наблизився Тирідат і поклав до його ніг зняту з голови діадему, що вселило в душі присутніх хвилювання, яке посилювалося тим, що в них перед очима все ще стояли картини винищення римських військ і облоги, якої вони зазнали…» Тепер же виходило так, що Тирідат мав вирушити до Риму в ролі прохача, і хоча питання було заздалегідь вирішеним, престиж Риму було відновлено. На честь досягнення угоди Корбулон дав бенкет. Сторони домовилися, що Тирідат затримається на якийсь час у Вірменії, щоб вирішити там свої справи, а потім уже вирушить до Рима. Але щоб у римлян не виникло сумнівів, Тирідат залишав їм кількох знатних заручників.
Таке розв’язання конфлікту з Парфією Нерона влаштовувало й було ним затверджено. Можливо, що такий варіант укладення миру було обговорено заздалегідь ще під час візиту парфянських послів у Рим. Рандейський мирний договір 63 року загалом влаштовував і Рим, і Парфію, на кілька десятиліть забезпечивши спокій уздовж усього римсько-парфянського кордону.
До радісного повідомлення про швидке й почесне завершення війни з Парфією в середині 63 року додалося й ще одне надзвичайно радісне для Нерона повідомлення - Поппея Сабіна народила йому дочку Клавдію. Те, що Нерон назвав дитину на честь свого названого батька, імператора Клавдія, рідну дочку якого, свою дружину, він за рік до цього наказав стратити, виглядало блюзнірством. Однак римляни намагалися не пам’ятати того, що було їм неприємно. Дорікнути принцепсові ніхто не посмів, сам же він, вочевидь, вважав, що цим підкреслює наступність влади. Нерон радів, а разом із ним і весь Рим.
Поппеї Сабіні було надано титул Августи. Такого ж титулу Нерон удостоїв і свою дочку. Сенат молив богів узяти на себе піклування про материнство Поппеї. Було вирішено «спорудити храм Плідності й заснувати змагання за зразком священних ігор на згадку про актійську перемогу, а також помістити на троні Юпітера Капітолійського золоті статуї обох Фортун і дати циркові вистави на честь роду Юліїв у Бовіллах, Клавдіїв і Доміціїв у Анції».
Але радість тривала недовго - за чотири місяці дитина померла.
Тепер уже сенатори всіма силами прагнули виразити свою безмірну скорботу. Сенат у повному складі вирушив в Анцій (курортне містечко на узбережжі Тірренського моря за 45 км на південь від Рима), де перебували тоді Нерон і Поппея, щоб висловити їм своє співчуття.
21. Римські розваги. Нерон лестить вершникам. Державні турботи. Ліквідація царства Понт. Нерон виходить на сцену. Чи випадково завалилися театральні трибуни? Загибель Децима Юнія Сілана Торквата
Побиваючись за дочкою, Нерон намагався забутися, влаштовуючи ігри і театральні вистави. Того року влаштовані ним гладіаторські ігри не тільки не поступалися за пишнотою попереднім, «але при цьому ще більша кількість знатних жінок і сенаторів заплямували себе виходом на арену». Саме тоді на римській арені вперше з’явилися, окрім гладіаторів-чоловіків, і гладіатори-жінки. Далеко не всі виходи на арену закінчувалися смертю або важкими травмами гладіаторів, а чималі гонорари й прихильність принцепса багатьох штовхали на те, щоб показати себе у справі, яка раніше вважалася негідною.
Юрба вимагала видовищ, і ці видовища їй давали, а для того, щоб забезпечити прихильність до себе насамперед найвпливовішої частини населення, Нерон наказав надати найкращі місця в перших рядах вершникам*. Раніше, за законом Росція, для сенаторів у театрі або амфітеатрі відводилися перші чотирнадцять рядів, інші ж займали всі, хто хотів. Тепер же найкращими місцями разом із сенаторами було забезпечено й вершників.
____________________
* Вершницький стан отримав колись свою назву від того, що до нього в давнину входили ті римські громадяни, які у разі війни служили в римській кінноті. Одначе ще за часів Римської республіки приналежність до цього стану перетворилася на привілей. Далеко не всі з тих воїнів, хто служив у римських кіннотах, удостоювалися честі ввійти до цього стану, і далеко не всі вершники служили в армії. Основним заняттям вершників стали торгівля й лихварство. Їхній правовий статус був незрівнянно вищим, аніж у звичайного римського громадянина, хоча й трохи поступався статусу сенаторського стану, але значення вершників в управлінні країною й у господарському житті Риму було величезним - саме з вершників призначалися на посади всі чиновники середньої ланки. І саме тому у важкий для нього момент Нерон намагався підлестити римським вершникам, щоб мати змогу покластися на них у подальшому.
Втрата дитини не змусила Нерона повністю забути і про державні справи. 63 року він дарував латинське право жителям Приморських Альп - колишнього Альпійського царства*, за рік до цього приєднаного до володінь Риму. Того ж року було підготовлено, як уже згадувалося, успішну грошову реформу, а понад те, зробивши певні висновки щодо ходу східної воєнної кампанії, Нерон, задля зміцнення римського впливу на Сході, вирішив скасувати й приєднати до Риму царство Понт.
Понтійський цар Полемон Другий (повне ім’я якого було Марк Антоній Полемон) походив з роду Полемонідів, які отримали владу над Понтом з волі тріумвіра Марка Антонія. Нащадки Марка Антонія також підтримували Полемонідів. Полемон Другий 37 року з дозволу імператора Калігули став правителем Понту. Крім того, за Калігули 38 року Полемон Другий став також верховним жерцем-правителем невеликого малоазійського міста-держави Ольба, а також правителем традиційно належної його роду частини Кілікії (Кілікії Трахеї). 41 року імператор Клавдій дарував Полемону Другому, який мав раніше лише ранг династа**, титул царя. Проте, коли Полемон Другий 48 року спробував оженитися на Береніці, дочці царя Іудеї Ірода Агріппи, і навіть прийняв для цього іудаїзм, римляни наполягли на розірванні цього шлюбу, побоюючись створення антиримської коаліції. Імператор Нерон спершу прихильно ставився до Полемона Другого - 60 року, після того, як війська Полемона Другого взяли участь у поході римського полководця Доміція Корбулона у Вірменію, Понт навіть одержав солідну частину розшматованої тоді Вірменії.
____________________
* Альпійське царство займало невелику, але стратегічно надзвичайно важливу гірську місцевість, і контролювало гірські проходи, які вели з Італії до Галлії (на стику кордонів сучасної Франції й Італії). Місцеві царі були завжди покірними Риму й за рахунок цього їм доволі довго вдавалося зберігати деяку самостійність.
** Династ - правитель, який мав право передавати свою владу у спадок, але не мав титулу царя.
Однак існування такого формально незалежного анклаву усередині римських володінь було все-таки анахронізмом. Тому після того, як 62 року цар Коттіс (Cottius), який правив Альпійським царством, помер, Нерон вирішив не шукати йому спадкоємця, а приєднати це царство до Риму, зробивши його провінцією.
За іменем її останнього царя цю провінцію зазвичай називали Коттійські Альпи (Alpes Cottiae), але іноді за місцем розташування її могли називати також Приморські Альпи.
Одначе, коли Полемон Другий 61 року встановив занадто вже теплі стосунки із Согемом, правителем Емеси й Софени*, взяв собі за дружину його дочку Юлію Мамею і прийняв титул «великий цар», Нерон та його радники визнали таке посилення Понтійського царства занадто небезпечним. Поки тривав конфлікт між Парфією й Римом за Вірменію, Полемона Другого не зачіпали, хоча й перестали залучати його війська до походів проти парфян (в останньому поході Корбулона понтійські війська участі не брали). Коли ж угоди з Парфією було досягнуто, долю Понту було вирішено. Користуючись тим, що парфяни, які намагалися
