матері. Анікет, звісно ж, погодився й у присутності наближених імператора повідомив усе, що йому звеліли. Найдивнішим було те, що Нерон зберіг Анікету життя після такого зізнання, - його заслали на острів Сардинію, «де він безбідно жив і помер природною смертю».
Маючи у своєму розпорядженні зізнання Анікета, Нерон заявив в особливому указі, що
Деталі вбивства зображено Тацитом, мабуть, не зі слів очевидців, а за записаними кимось чутками, що ходили Римом. Те, що Поппеї Сабіні привезли для показу голову Октавії, теж може бути лише чутками - не надто логічно спершу різати дівчині вени, потім прискорювати її смерть жаром у лазні, а потім все-таки відрубувати їй голову. Однак те, що Октавію було вбито, і що саме такі чутки поширилися тоді Римом, - цілковита правда, як і те, що після страти Октавії римські сенатори, аби догодити Нерону, виділили храмам дари. Октавії було тоді лише двадцять років…
Того самого 62 року, через дванадцять днів після розлучення з Октавією, Нерон одружився, нарешті, з Поппеєю Сабіною. Ця жінка вирізнялася при дворі своєю вродою й розділяла пристрасть Нерона до розкоші Сходу та його прихильність до еллінізму. Щоб догодити своїй обраниці, Нерон починає будівництво нового, небаченого за красою палацу, що одержав назву «Золотий палац». Утім, чи був Нерон так вже безтямно закоханим у Поппею Сабіну? Він, безсумнівно, кохав її, але аж ніяк не настільки, щоб убити заради неї власну матір. Октавії, яка прожила з Нероном вісім років, він так і не надав титулу Августи, однак і Поппея Сабіна отримала цей титул лише після того, як 63 року народила йому дочку, про що докладніше буде розказано трохи далі.
19. Нова війна на Сході. Парфія та Рим змагаються за Вірменію. Корбулон домовляється з парфянами, але Нерон не затверджує договорів. Переможні реляції Цезенія Пета і його поразка під Рандеєю
62 рік був знаменним не тільки майже повною зміною найближчого оточення імператора Нерона, розправою його з потенційними суперниками, розлученням з Октавією та одруженням із Поппеєю Сабіною, а й новим загостренням відносин Риму з Парфією. 62 року війна на Сході, з якою, здавалося, було покінчено спалахнула з новою силою. Її причиною стали дії нового вірменського царя - Тиграна П’ятого. Змушений віддати значну частину колишньої вірменської території римським союзникам - царям Іберії, Понту, Каппадокії й Коммагени, які допомогли йому домогтися престолу, Тигран вирішив компенсувати ці втрати, захопивши землі Адіабени - сусіднього з Вірменією залежного від Парфії царства. Спершу йому вдалося завдати поразки адіабенцям і захопити значну територію, але цар Адіабени Монобаз звернувся за допомогою до Парфії, і парфянський цар Вологез, який встиг до того часу придушити заколот у Гірканії, вирішив надати йому таку допомогу, а заодно й знову поборотися за Вірменію. Вологез оголосив царем Вірменії свого брата Тирідата, увінчавши його голову діадемою. Для того щоб Тирідат міг вигнати Тиграна, йому надали потужний кінний загін царської гвардії на чолі з досвідченим полководцем Монезом. В якості допоміжних сил діяли війська Адіабени. Адіабенці й парфяни перейшли в наступ. Незабаром на чолі величезної армії у Вірменію вторгся й сам Вологез Перший.
Дізнавшись про вторгнення парфян, командувач римських сил на Сході Доміцій Корбулон відправив на допомогу царю Тиграну два легіони на чолі з їхніми легатами, але дав тим таємну вказівку «уникати квапливості». Корбулон надавав перевагу дипломатії над бойовими діями, і для цього були серйозні підстави. Низька народжуваність у римлян не дозволяла їм швидко відшкодовувати втрати. Тому досвідчений римський полководець, звісно ж, намагався мінімізувати втрати.
Розуміючи, що ця війна може не обмежитися однією лише Вірменією, Корбулон надіслав у Рим депешу, в якій просив Нерона призначити для захисту Вірменії окремого полководця, тому що вторгнення Вологеза загрожувало не тільки Вірменії, а й Сирії, яку Корбулон і збирався захищати насамперед.
Переслідуваний парфянами й адіабенцями Тигран П’ятий був змушений відступити із захоплених земель і переховуватися у своїй столиці Тигранокерті. Це була міцна фортеця з високими стінами, з одного боку вздовж них протікала річка, а з іншого було викопано глибокий рів. Маючи достатній гарнізон і великі запаси провіанту, Тигранокерта могла витримати тривалу облогу. Штурм адіабенців було легко відбито, але на допомогу підходила набагато численніша й боєздатніша парфянська армія. Вірний своїй тактиці поєднання військових і дипломатичних зусиль, Корбулон розпочав перемовини з царем Вологезом, який підійшов уже майже до самої Тигранокерти.
Командувач відправив до нього свого центуріона Касперія. Війна була взагалі невигідна ані Риму, ані Парфії, але обидві сторони зобов’язані були зберегти гідність, а тому будь-яке невиважене слово могло зірвати перемовини. Корбулон знайшов переконливі й водночас не образливі для парфян аргументи. «У Вологеза було давнє й неухильне правило уникати збройного зіткнення з римлянами, - переконував парфянського царя Корбулон, - та й стан справ складався не на його користь: облога марна, Тигран забезпечений воїнами й провіантом, спроби взяти місто приступом відбито, у Вірменію спрямовано легіони, інші, які стоять на кордонах Сирії, готові вторгнутися в його царство; до того ж сарана, що з’явилася в незліченній кількості, винищила всю траву й листя, і його кіннота знесиліла й небоєздатна…»
Вологеза переконало, звісно ж, не тільки красномовство посланця Корбулона - у той час на Схід за наказом Нерона (жодне переміщення якогось легіону не могло відбуватися без наказу імператора) терміново перекидали війська: із провінції Паннонії було скеровано ХV Аполлонівський легіон, із провінції Мезия - IV Скіфський і V Македонський легіони. Поява біля кордонів Парфії трьох нових римських легіонів змусила парфян остудити свій запал, задуматися й уважніше дослухатися до аргументів посланця Корбулона. Цар Вологез наказав зняти облогу Тигранокерти й відкликав із Вірменії свої війська, а в Рим направив своїх послів, щоб домогтися передачі Вірменії Тирідату й закріплення миру. Корбулон також пішов на поступки - римські гарнізони теж покинули Вірменію.
За словами Корнелія Тацита, угода, досягнута між Корбулоном і Вологезом, оцінювалася сучасниками дуже неоднозначно. Багато хто тоді звеличував цю угоду як успіх римської дипломатії, «пояснюючи її переляком царя й погрозами Корбулона; інші, навпаки, підозрювали таємну угоду, за якою після припинення воєнних дій по обидва боки й відходу Вологеза Тигран також мав покинути Вірменію». (Так потім і сталося.) Ті, хто підозрював таємну угоду, резонно запитували: «Чому римське військо виведено з Тигранокерти? Чому залишено те, що воно захищало під час війни? Чи йому зручніше зимувати десь у Каппадокії в нашвидкуруч складених хижах, аніж у головному місті царства, яке воно щойно відстояло?» Дехто навіть стверджував, що «війну перервано, мабуть, заради того, щоб Вологез боровся з ким завгодно, але тільки не з Корбулоном, і щоб Корбулон не піддавався небезпеці втратити славу, яку він здобував для себе впродовж стількох років».
Корбулона звинувачували ще й у тому, що він зажадав призначити для захисту Вірменії окремого полководця. Другого воєначальника все-таки було призначено. Для того щоб очолити римські війська, перед якими й стояло завдання захищати Вірменію на заході, прибув Цезеній Пет, після чого всі римські війська, що стояли на Сході, було поділено між ним і Корбулоном. У підпорядкування Цезенію Пету відійшли четвертий, п’ятий і дванадцятий легіони, а також допоміжні війська залежних від Риму Понтійського й Каппадокійського царств.
У розпорядженні Корбулона залишилися третій, шостий і десятий легіони, а також допоміжні війська, що перебували в Сирії.
