тільки встановити згоду між легатом і прокуратором, а й внести заспокоєння в непокірливі душі варварів. Полікліт не загаявся вирушити в дорогу; на Італію й Галлію він справив враження пишністю й численністю свого супроводу, а перепливши Океан**, вселив страх і в наших воїнів: але вороги, у яких тоді ще панувала ніким не утиснена воля і яким була не відома могутність вільновідпущеників, глузували з нього й дивувалися тому, що полководець і військо, яке завершило таку війну, кориться якимсь рабам».
____________________
* Ще за часів Римської республіки низку адміністративних посад у державі посідали так звані «державні раби», тобто не раби, які належали комусь із римлян, а раби, які належали безпосередньо Римській державі. Державні раби вели протоколи засідань римського сенату, були тюремниками, пожежниками, робітниками, які забезпечували функціонування римських водогонів і каналізації. За часів Римської імперії «державні», або «імператорські» раби дуже часто займали посади дрібних і навіть середніх чиновників у скорених Римом провінціях, підкоряючись намісникові провінції й прокураторові, але доповідаючи про все і своєму «патрону» - імператорові в Рим. Попри те, що формально вони були лише рабами, вплив і можливості «імператорських рабів» були вельми великими. Великими були й можливості їхнього кар’єрного росту - саме з імператорських рабів походили всі імператорські вільновідпущеники.
** Мається на увазі протока Ла-Манш.
Здивування британців зрозуміле - адже у них раби використовувалися лише для найбрудніших і найважчих робіт. Однак у британців не було настільки складного господарства, як у римлян. У римлян були раби й для брудних робіт, і з ними вони поводилися, як зі звичайною худобою, але раби, навчені живопису, ремесел, а особливо мистецтва діловодства й управління, цінувалися, а найуспішнішим із них доручалися найважливіші посади, причому потім вони зазвичай ставали вільновідпущениками. Полікліт піднявся й отримав такі повноваження не дарма, - «вселивши страх воїнам», він, утім, «про все доповів імператорові в пом’якшених висловах; за Светонієм (Светонієм Павліном. - Прим. В. Д.) було залишено управління справами, але оскільки після цього він утратив на березі кілька кораблів із веслярами, що було сприйнято за свідчення продовження війни, йому було наказано здати військо Петронію Турпіліану, який завершив термін свого консульства. Той, не тривожачи ворогів, які, у свою чергу, не тривожили його, перебував у ледарській бездіяльності, якій присвоїв благопристойне найменування миру».
Слід зауважити, що таке рішення Нерона було цілком продуманим.
По-перше, воно дало можливість не надавати Светонію Павліну надмірної пошани за здобуті перемоги, а по-друге, ненависного британцям Светонія Павліна відкликали під пристойним приводом, чим не було принижено почуттів та гідності солдатів, які здобули перемогу, але водночас припинялося поголовне винищування британців, бо це не входило в плани імператора, - своїх поселенців римлянам не вистачало, і скорене населення було вигідніше не винищувати, а експлуатувати. Після цього опір британців став повільно згасати.
18. Нелюба дружина - розрив стає неминучим. Що підштовхнуло Нерона? Хвороба Нерона. Нерон одужує. Меммій Регул помирає. Інтриги довкола трону. Причини «сміливості» Антистія Созіана й римського сенату. Нерон змінює своє оточення. Грандіозна чистка 62 року - мечем і отрутою. Смерть Афранія Бурра. Поява Тигелліна. Сенека втрачає владу. Розлучення і страта Октавії. Поппея Сабіна стає дружиною Нерона
Минуло понад два роки після того, як Нерон розправився з матір’ю, а він усе ще був одруженим з немилою йому Октавією.
Ні, з матір’ю він, звісно ж, розправився не через її протидію новому шлюбові. Якби це було так, він давно вже розлучився б. Тільки 62 року Нерон зважується на це. Що підштовхнуло його, адже шлюб із Октавією ніяк не заважав йому проводити час із Поппеєю Сабіною?
Можливо, те, що він надто кохав Поппею Сабіну й уже не міг терпіти такого двозначного становища, можливо, те, що від Октавії в нього не було дітей, але можливо, що до розірвання шлюбу з Октавією й до нового одруження його підштовхнула ще одна обставина…
Як уже згадувалося, Нерон вирізнявся відмінним здоров’ям, але 61 року він тяжко захворів. Причому, як писав Корнелій Тацит, імператор хворів настільки тяжко, що коли «підлесники з його оточення заходилися казати, мовляв, якщо доля забере його, настане кінець імперії», Нерон у відповідь на їхні голосіння назначив собі спадкоємця, назвавши ім’я Меммія Регула - людини, яка вирізнялася «впливовістю, щиросердною стійкістю й доброю славою, наскільки це можливо при сліпучому сяйві імператорської величі». Нерон, перехворівши, все-таки одужав, а Публій Меммій Регул того року помер. Ні Корнелій Тацит, ні хтось інший із давніх істориків не дорікають Нерону за смерть Меммія Регула. Одначе думка про отруєння зі слів Тацита все-таки напрошується. Чи було це так? Хтозна… Отруєнь навколо Нерона було чимало…
Чи підштовхнув Нерона до розлучення цей випадок, коли, занедужавши, він мав назвати ім’я спадкоємця, а потім був змушений цього спадкоємця позбутися? На це питання не можна відповісти з абсолютною впевненістю, але так могло бути.
До рішучої зміни оточення Нерона міг підштовхнути ще й досить примітний інцидент, що стався на початку 62 року. За словами Корнелія Тацита, претора Антистія Созіана було викрито тоді в тому, що він «писав вірші, у яких ганьбив принцепса, й виголосив їх на велелюдному бенкеті». Дивним було не те, що на Антистія Созіана надійшов донос, а те, що хоча Нероном з цієї нагоди було відновлено дію не застосовуваного ним досі сумнозвісного закону «про образу величі», римський сенат, що завжди плазував перед імператором, раптом відмовився ухвалити смертний вирок Антистію Созіану. Ініціатором цієї відмови був відомий своїм вільнодумством і незалежним судженням сенатор Тразея Пет. Але навряд чи сенатори зважилися відмовити імператорові лише тому, що на них справила враження палка промова Тразея Пета, який засудив дії Антистія Созіана, але закликав не ухвалювати смертного вироку. Тим паче, що Нерон, дізнавшись про вагання сенаторів, звернувся до сенату з листом, де написав, що
Звідки раптом у сенаторів, що раніше запобігали перед Нероном, узялася така сміливість? Пояснення Корнелія Тацита, що їх переконало красномовство й твердість духу Тразея Пета, тут явно не доречні.
Таке пояснення є занадто вже наївним і непереконливим. А ось якщо врахувати, що Антистії були в родинних зв’язках із Рубеллієм Плавтом, нащадком Октавіана Августа, який міг претендувати на імператорський престол, і все це становило частину плану з дестабілізації становища й подальшого усунення Нерона із заміною його Рубеллієм Плавтом, то стає зрозумілою і сміливість самого Антистія Созіана, і незвичайне поводження сенаторів. Рубеллій Плавт був одруженим з дочкою Луція Антистія Ветера, й у родини Антистіїв був прямий інтерес сприяти його приходу до влади. Сенатори ж, напевно, гадали, що Нерон не зможе втриматися при владі, і поспішали завоювати прихильність нових правителів.
Зорієнтувавшись в обстановці, Нерон, розколюючи опозицію, заявив, що не забороняє помірного вироку й, понад те, не забороняє сенаторам навіть цілковито виправдати підсудного. У підсумку Антистій Созіан уник смертного вироку й відбувся лише засланням. За допомогою такого маневру Нерон і ті, хто залишився йому відданим, зберегли контроль над ситуацією, стабілізувавши, а потім і зміцнивши свою владу. Згодом, уже перебуваючи на засланні, Антистій Созіан навіть писав Нерону доноси на інших засланих, тому, безсумнівно, уїдливі вірші на адресу Нерона були зумовлені не його переконанням та сміливістю, не презирством до Нерона, а лише чиїмось замовленням.
Неронові вдалося уникнути раптової відкритої конфронтації із сенатом, але імператор, однаково, було це змовою, чи ні, отримав достатньо підстав засумніватися у вірності свого найближчого оточення. Та хоч там як, 62 рік став переломним у правлінні Нерона.
Проти розлучення Нерона з Октавією виступало практично все його оточення. Тепер він вирішив
