перемінити оточення. Випадок з Антистієм Созіаном показав, що принаймні підстави для зміни префекта преторія, який відповідав за безпеку імператора, у Нерона були.
Знаючи, якою повагою користується у римлян Октавія, префект преторія Афраній Бурр, якому Нерон багато чим завдячував, зокрема своїм приходом до влади, завжди висловлювався проти розірвання цього шлюбу. Проти розлучення був і інший найближчий радник Нерона - Луцій Анней Сенека. 62 року Афраній Бурр раптово помирає.
Від чого - було неясно. Деякі стверджували, «що в нього в горлі повільно розросталася пухлина, що утруднювала дихання», але Римом поповзли чутки, що за наказом Нерона «йому під виглядом лікування змастили піднебіння згубною отрутою». Звісно ж, це могла бути й хвороба, але в цей самий час загинув від отруєння родич Сенеки - Анней Серен, той самий Анней Серен, у якого Нерон колись таємно зустрічався з Акте. 62 року Анней Серен обіймав уже посаду начальника римської нічної варти - одну з найважливіших посад римської поліції. Він отруївся на вечірці разом з декількома іншими офіцерами, поївши грибів, які виявилися отруйними. Начебто нещасний випадок, але мимоволі пригадується імператор Клавдій, що теж отруївся грибами…
Коли ж одного року за сумнівних обставин, що схожі на отруєння, один за одним помирають керівники двох найважливіших спецслужб імперії, то тут просто неможливо не задуматися…
Замість Афранія Бурра Нерон призначає на місце префекта преторія вже не одного, а одразу двох - Фенія Руфа, «якого любив простий народ, тому що, відаючи продовольчим постачанням Рима, виявляв безкорисливість», і Гая Софонія Тигелліна, який здобув собі згодом досить похмуру славу. Причому більший вплив на Нерона мав саме Гай Софоній Тигеллін. Розподіл влади префекта преторія між двома людьми забезпечував контроль одного за іншим і свідчив про те, що Нерон став остерігатися змови, чимраз менше довіряючи будь кому.
Усе це, звісно ж, різко послабило позиції практично всесильного до цього Луція Аннея Сенеки. Як писав Корнелій Тацит, «смерть Бурра зломила вплив Сенеки, бо добрі правила, яких вони обидва навчали Нерона, з усуненням одного з них втрачали силу, і він став наближати до себе негідних людей. А ті зводили на Сенеку всілякі звинувачення, кажучи, що він продовжує нарощувати свій величезний, надмірний для приватної особи статок, що домагається прихильності громадян, що красою й розкішшю своїх садів і маєтків перевершує самого принцепса».
Серед придворних, звісно ж, знайшлися й такі, що сповістили про це Сенеку. Сенека чотирнадцять років був при Нероні, зокрема й усі вісім перших років його правління. Він добре знав свого вихованця й, бачачи, що над ним згущуються хмари, зрозумів, що єдине, чим може врятувати своє життя, - це спробувати відкупитися й відійти від справ. Так він і зробив. Після вишуканого славослів’я на адресу Нерона Сенека заявив, що, «досягши на життєвому шляху старості й втративши здатність справлятися навіть із легкими клопотами», не може «більше нести тягар свого багатства», і став просити Нерона повеліти прокураторам розпорядитися його майном, включивши це майно в надбання самого імператора. Для себе ж Сенека просив дозволу піти на спочинок. Нерон дав йому такий дозвіл і відповів досить теплою промовою, перелічивши заслуги Сенеки й виразивши надію, що той йому ще послужить. Сенеці тоді вдалося зберегти життя, але це було падінням - із всемогутнього вельможі він одразу ж перетворився на звичайну людину, вельми заможну, але не більш того.
Після смерті (чи усунення?) 62 року Афранія Бурра й відмови того ж року від своєї посади Луція Аннея Сенеки різко змінилася внутрішня політика Нерона. Нерон почав діяти набагато жорстокіше, ніж раніше. 58 року Нерон, запідозривши в претензіях на владу, заслав у Нарбонську Галлію, у Массилію свого родича Фавста Корнелія Суллу, чоловіка Антонії, старшої дочки імператора Клавдія, зведеної сестри Октавії. 60 року Нерон заслав, але цього разу в Азію, ще одного свого родича - Рубеллія Плавта, рідного правнука імператора Тіберія (сина Юлії, дочки Друза Молодшого). І Корнелію Суллі, і Рубеллію Плавту спершу намагалися інкримінувати зазіхання на владу, але нічого не було доведено. Обох заслали суто заради профілактики. І Фавста Корнелія Суллу, і Рубеллія Плавта, попри підозри в зазіханні на владу, не було ані страчено, ані кинуто у в’язницю - їх лише відправили подалі від Рима у різні провінції, де вони спокійно жили у своїх маєтках до 62 року. 62 року, після відсторонення від влади Сенеки, Нерон віддає наказ розправитися з ними. Усе робилося поспіхом. Чому?…
Софоній Тигеллін поспішав вирізнитися?… Могло бути й так… Утім, могло бути й значно складніше - Римом ходили чутки, що Галлія готова підтримати Суллу, нащадка прославленого полководця*, а Галлію могли підтримати германські легіони. Водночас зі Сходу дійшла звістка, що «не менш схвильовано народи Азії довідалися, що серед них онук прославленого Друза**». Чи була змова? Таких відомостей немає. Проте люди, яких Нерон послав убити Фавста Корнелія Суллу, так квапилися, що дісталися з Рима до Массилії (Марселя) усього за шість днів, що, з огляду на тодішні засоби пересування, було неймовірно швидко. «Перш ніж їхнє прибуття могло викликати тривогу й чутки», посланці Нерона ввірвалися до Сулли, який нічого не підозрював, і відрубали тому голову прямо за обіднім столом. Шлях убивць, посланих до Рубеллія Плавта, був довшим, і того встигли попередити про небезпеку, але він чи то не повірив, чи то не зміг нічого вдіяти. Для розправи з Рубеллієм Плавтом було відряджено маніпул на чолі з центуріоном, якого контролював Пелагон, євнух Нерона.
____________________
* Предок Фавста Корнелія Сулли, знаменитий полководець Луцій Корнелій Сулла в 81-79 рр. до н. е. був у Римі диктатором, розгромивши перед цим своїх супротивників у жорстокій громадянській війні.
** Рубеллій Плавт був онуком полководця Друза Молодшого, сина імператора Тіберія.
Такий підрозділ міг захопити невелику фортецю, але, прибувши на місце, убивці застали Рубеллія Плавта роздягненим і беззбройним, коли той виконував щоденні фізичні вправи. Як і Фавсту Корнелію Суллі, Рубеллію Плавту одразу відтяли голову. Голови обох було доставлено в Рим, але сенат не тільки не обурився безпричинними, здавалося б, убивствами, а й вирішив виключити Суллу й Плавта зі складу сенату, зробивши тим самим, на думку Тацита, «знущання ще більш мерзенним, аніж саме злодіяння». 62 рік був роком грандіозних чисток римської верхівки. Окрім інших, цей рік став фатальним і для Палланта, звільненого зі служби ще 55 року. Він дожив до глибокої старості та продовжував утримувати за собою величезний статок. 62 року Паллант помер. При цьому, попри поважний вік покійного, обставини його смерті викликали недобрі чутки. Помер того року і ще один поважний вільновідпущеник - Дорифор, який висловлювався проти шлюбу Нерона з Поппеєю Сабіною. Більшість римлян вважали, що обох цих сановників, Палланта і Дорифора, було отруєно за наказом Нерона.
До 62 року Афранію Бурру, Луцію Аннею Сенеці й іншим тодішнім радникам Нерона ще вдавалося втримувати його від офіційного розлучення з Октавією, але тепер, перемінивши своє найближче оточення й розправившись із потенційними претендентами на владу, Нерон вирішив позбутися дружини. Поводження Октавії було бездоганним, але її, утім, звинуватили в любовному зв’язку з якимось рабом Евкером, флейтистом з Александрії. За наказом Нерона рабинь Октавії допитував з катуваннями Софоній Тигеллін, який поспішав довести свою відданість. Хоча більшість із рабинь заперечували обвинувачення, декотрі, змучені катуваннями, надали потрібні свідчення. Після цього Нерон, видаливши Октавію з палацу, оголосив, що розлучиться з нею й одружиться з Поппеєю Сабіною.
Спершу Октавії віддали для проживання будинок Афранія Бурра й маєток страченого Рубеллія Плавта, одначе залишати її у спокої Нерон не мав наміру. Незабаром Октавію було заслано подалі від Рима - у Кампанію, де тепер вона вже утримувалася під вартою.
Тримати Октавію в Римі Нерон побоювався, бо її тут любили. Коли Римом пройшов поголос, що Нерон передумав і знову визнав Октавію дружиною, радісна юрба кинулася на Капітолій і, підносячи до богів вдячні молитви, скинула встановлені вже там статуї Поппеї Сабіни, встановивши замість них зображення Октавії й обсипавши їх квітами.
Потім юрба із привітальними вигуками рушила до Палатинського палацу, резиденції принцепса. Зупинити й розігнати батогами прихильників Октавії вдалося, лише підтягнувши до Палатинського палацу додаткові військові загони. Статуї Поппеї Сабіни знову поставили на колишнє місце, але стало цілком очевидно, що жива Октавія надто небезпечна. Оскільки у звинувачення про зв’язок Октавії з рабом ніхто не вірив, Нерон вирішив знайти якусь впливову людину, «яка готова була б зізнатися у злочинному перелюбному зв’язку з Октавією, а також у їхньому обопільному намірі захопити верховну владу». Для цього було обрано командувача Мізенським флотом Анікета - того самого Анікета, якому Нерон раніше доручив убивство своєї
