— Здається, мені потрібен обсидіан! — зашепотіла поспішно. «Обсидіан! Стас усвідомить: порноігрища вбивають моє серце. Невже я більше не збуджую чоловіка? Невже більше не бажана? Невже йому потрібен акомпанент немолодих, некрасивих, вульгарних, до кінчиків сосків розбещених тіток, згідних злягатися з усім, що більше за середній палець руки?» — Обсидіан! — повторила упевнено. — А краще і раухтопаз, і обсидіан.
Дівчина-консультант заперечливо захитала головою.
— Ні, ні… Не варто поєднувати! Магія каменів від того не посилиться, а от послабшати може. Краще купіть камінь для себе.
Ліда розгубилася, знітилася.
— Для себе? Я… вас не розумію.
Дівчина-консультант дістала з вітрини сережки — непрозорі камені глибокого синього кольору в оправі з білого золота.
— Лазурит, — сказала упевнено. — Амулет відвертості та справжніх почуттів. Допомагає втілювати в життя плани й проекти, якщо ті ґрунтуються на щирості. Йоги використовують лазурит для очищення аури від негативного впливу. Лазурит допомагає боротися з тривожними думками. І вам допоможе… подарувати обсидіан зі щирим сподіванням. Цей лазурит — особливо магічний. Він із лазуритових копалень у Бадахшані. Найдревніших копалень…
Ліда розгубилася ще більше: ніби дівчина прочитала кожну з її тривожних, розпачливих думок.
— Добре… — пробурмотіла безпорадно. — І… лазурит. — Згадала про маму.
— А жіночі сережки з обсидіаном є?
— Так, — відповіла дівчина.
Ліда повкидала до оксамитової торбинки прикраси, раптом заметушилася, дістала сережки з лазуритом.
— Допоможете мені вдіти їх просто зараз? — попросила дівчину.
І чому після цього діаманти — кращі друзі дівчат? Синій лазурит із чорним обсидіаном зі щирістю найближчих друзів диктували Ліді свою біблію. Упевненість розправила плечі — вище тільки небо. Захищена! Поправила лазуритові сережки у вухах, вийшла з торговельного центру, озирнулася — наче вперше побачила і відразу полюбила передсвяткову вуличну метушню, стурбованих людей із ялинками й апельсинами, нескінченний потік автівок, обліплені яскравими вогнями дерева, вітрини, навіть звичайні кіоски, музику з підземних переходів і відчайдушне цвірінчання горобців біля забутого кимось бутерброда на лавці. Сніг на щоках, десь уже смажать гусей і ріжуть овочі, заправляють салати і ставлять на холод шампанське вино. Новий рік! Завтра! Вона прикриє мочки глибоко-синім лазуритом, підкріпить його силу своїм щирим бажанням і обережно надіне на Стасову руку каблучку з магічним обсидіаном. Поряд з обручкою.
Думки кружляли, ноги несли. Ні, ні! Вона не зіпсує особливий подарунок банальним врученням із побажаннями успіхів і любові. Рівно о дванадцятій, тієї єдиної миті, коли час поблажливо зупиняється, дозволяючи загадати безліч бажань на цілий рік наперед, Ліда впаде на коліна і поцілує Стасову руку. Бо він має знати, має врешті усвідомити і повірити: вона його рабиня. І зайве перевіряти це болем під хтивий вереск брутальних тіток. Він обов'язково все зрозуміє. В очах її прочитає, а вона обома руками притисне до серця Стасову руку і надіне на його палець біле золото з обсидіаном.
Усміхнулася збуджено — і як же витримати до завтра?! От ніколи вона в таких справах терпіння не мала: тільки-но подарунок потрапляв до рук, тієї ж миті хотілося побачити радість в очах людини, якій він призначався.
Навіть на татків ювілей осоромилася. Купила чудову імпортну машинку для стрижки пишних таткових вусів, сховала її у кухонній шафці, ніби академік тільки те і робив, що тинявся по дому і шукав сховані подарунки, напередодні поклялася собі, що нізащо не признається таткові, хоч академік і не питав, про вусоголільне диво, та варто було Петру Григоровичу повернутися додому і попросити доньку зробити йому чаю, як Ліда вхопила татка за руку, потягла на кухню, відчинила шафку і радісно повідомила:
— Татусю… Я тебе люблю… І твої очі! І бороду. І вуса…
— Доню, ти часом не перебирала дитячих книжок? — розсміявся академік. — Бо я відчуваю себе хворою бабусею з «Червоної Шапочки»…
— А твої вуса я люблю особливо! — радісно вигукнула, вихопила з шафки коробку з машинкою. — І тому поздоровляю тебе з завтрашнім ювілеєм і дарую твоїм вусам…
Наступного дня всі домашні вітали академіка, а Ліда стояла в кутку і журилася. От знову вона все зробила недоладно. Петро Григорович обцілував Іветту, Платона, Ангеліну, підійшов до Ліди, запитав лукаво:
— Як тобі мої вуса, доню?
— Прекрасні вуса. — Тільки тепер Ліда роздивилася, що таткові вуса акуратно підстрижені.
— Добре, що ти подарувала машинку заздалегідь, доню. З такими вусами ювіляру не соромно вітання приймати та гостей зустрічати…
Гості! Згадала, аж зупинилася посеред вулиць Вони ж зі Стасом запросили на новорічну ніч Стасового друга Олега і Лідину колегу Зоряну. І як же Ліда при чужих людях падатиме на коліна і цілуватиме Стасову руку, щоб угамувати підсвідомі грішні наміри чоловіка ліками під назвою «обсидіан»?
Ухопила мобільний.
— Стас? Стасику, де ти?
Стас саме їхав за Лідою до клініки.
— Ні, коханий, ні. Я сьогодні звільнилася раніше. Купувала всім подарунки. Я вже на Європейській площі.
«Тойота» зупинилася біля Українського дому за десять хвилин. Ліда збуджено глянула на веселого чоловіка, не втрималася:
— Я підготувала тобі надзвичайний сюрприз, та я зможу… Зможу не промовити й слова! Ну, Стасе! Затули мені рота!
Стас усміхнувся, затулив Лідині вуста поцілунком. Відірвався, глянув їй у вічі:
— Я теж підготував тобі надзвичайний сюрприз. І не проси! Дізнаєшся тільки завтра.
— Добре. — Збудження розтануло. — Тільки… Річ у тому, що мій сюрприз… Є проблема.
— Мій сюрприз теж вимагає деяких змін у наших попередніх планах. Гості…
— Так! Гості! Мій сюрприз теж не передбачає запрошення Олега, — заспішила. Дивувалася. «Що це? Що за диво? Ніби мріють про одне й те саме».
— Не тільки Олега. Твоя Зоряна теж, виходить, зайва.
— Так! Господи, так! — потяглася до нього. — Я люблю тебе.
— Що робитимемо?
— Ти вже запросив Олега?
Стас скривився з прикрістю:
— Здається, заради нашої компанії він відмовився від гоцалки в нічному клубі.
— Зоряна теж зраділа запрошенню… — засмутилася Ліда. — Ну що за біда?! Як несправедливо.
— Спокійно. Ми викрутимося. А якщо… Ні!
— Я знаю! Ми накриємо стіл, проведемо з ними вечір, а перед дванадцятою… Може, зняти номер у готелі?
— Я вже…
Ліда вразилася.
— Ти диво, Стасе! Я обожнюю тебе. Так і зробимо?
— Ні, кохана. Готель за містом, і ми повинні бути там завтра зранку.
Ліда розсміялася, обхопила чоловіка за шию.
— Ось ти і розкрив свій сюрприз, Стасе!
— І не сподівайся! Про сюрприз я не сказав ні слова. — Задумався… Брови насупив. — А може… скажемо, що ти серйозно захворіла…
— Давай, — так безтурботно вигукнула Ліда, що Стасу стало ніяково. «Ну фігня ж! Навіщо я так? Кажуть, намовиш на себе — справді захворієш…»
Винувато провів рукою по густому Лідиному волоссю, відкинув прядку.
— О! — здивувався. — У тебе нові сережки. Камінь красивий… Синій, як твої очі. А я купив тобі
