А Нінуха й не думала — у хаті все колотилося.
— Дивись мені, Райко! — зуділа з досвіта. — Завтра пані припхаються. Щоби всміхалася, бо зуби повибиваю.
— Я не хочу їхати, — тихо промовила Рая.
— Мамо, мамо! Хай Рая не іде! — малі обліпили матір. Зиркали, згиналися — боязко, та не відступали. — Мамо, ми не хочемо, щоби Рая їхала…
— Ану геть мені всі! — по спинах. Раю за косу вхопила. До себе смикнула.
— Приб'ю, сволото! Перший раз у житті підфартило, а ти носом крутити надумала?! З дому вижену! Голою по селу підеш, бодай ти була здохла, коли родилася… Хочеш спробувати? А скидай усе! Зараз я тебе голою на морозяку, стерво мале!
У вікно глянула й заклякла — за огорожею чорний мікроавтобус, а біля нього роззирається та сама дивна пані, що тиждень тому завдаток залишила.
Нінуха відпустила доньчину косу, штовхонула до відра.
— Морду вмий! Приїхала твоя наймачка! — До малих крутнулася: — Хто пащу роззявить — приб'ю!
Надвір вискочила, до Іветти пнеться:
— Ой! Ризотто Іветтівно, дорогенька! А ми вас завтра чекали. Рая онде й не підготувалася. Рюкзака свого не склала. А ви раптом… — захвилювалася, оченятка забігали. — А ви, бува, того… не передумали? Бо ми ж поторгуватися можемо. Так? Я не жадна. Можу трохи уступити… Ви ж не передумали? А?
Іветта не відповіла. Обернулася до автівки, жестом запросила Поспєлова вийти. Немолодий сивий адвокат із сумними очима спочатку викинув на сніг два великі пакунки і тільки потім обережно зістрибнув із високого порогу автівки.
— Іветто! Ці пакунки з собою брати? — гукнув.
— Так, Федоре Олександровичу. — Іветта вже йшла до хвіртки. Поряд дзиґою крутилася Нінуха.
— Як ваше здоров'я? — запитала Іветта.
Яке ще здоров'я? Нінуха збентежилася вкрай. Що відбувається? Пані заявилася не сама. Мало того, що діда якогось за собою притягла, та ще й у машині, на яких тільки бандюки місцеві катаються, сидить таке рило, що й здалеку видно — уб'є одним ударом.
— Що відбувається? А? — Хвіртку відчинила, Іветті в очі заглядає.
— Де діти? — запитала Іветта і першою пішла до хати.
Нінуха підозріло насупилася, зірвалася з місця, попереду гостей добігла до хати, заступила двері.
— А що вам до моїх дітей? А? Ви хто тут така? Гроші привезли? Якщо ні, розмови не буде! Іч, що робиться? Ходять по мому двору, як хазяї! Ще й питаннями кидаються! Це я тут питання задаю! Гроші, питаю, привезли?
Іветта кивнула.
— А! — зраділа Нінуха. — Інша річ. — Від дверей трохи відійшла. — А нащо колгосп із собою привезли? Ми б удвох краще розібралися. По-нашому, по-жіночому.
— Як до хати запросите, то все пояснимо, — сказав Поспєлов.
Нінуха напружилася.
— Зараз… Тільки на дітей гляну. Чи готові гостей зустрічати.
— Ні, — Іветта жорстко. — Хочу першою їх побачити.
— А я, може, гроші спершу хочу побачити, а то, крім балачок — ніяких справ!
Поспєлов витяг із внутрішньої кишені куртки конверт, розкрив…
— Проходьте, гості дорогі! — так голосно заверещала Нінуха, що Поспєлов вухо долонею затулив.
«Дітей попереджає», — сумно констатувала Іветта. Повернулася до хазяйки, наказала жорстко:
— Тільки не заважайте мені, бо й копійки не побачите!
Подумки Іветта не раз уявляла собі головну сцену прощання Раї з рідною хатою. Спершу вона віч-на- віч поговорить із дівчиною, додасть аргументів, як побачить сумнів у її очах, Поспєлов тимчасом доб'є Нінуху несподіваними для тої перспективами, потім вони зберуть усю сім'ю разом, щоб діти попрощалися з матір'ю-п'яничкою і врешті покинули жалюгідний прихисток пороку і розпусти. І печалі. Та хіба буде твій порядок там, де тебе нема?
Іветта першою зайшла до холодної — шубку знімати зайве — кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» — пульсувало.
— А вітатися хто буде? Я? — почула за спиною голос Нінухи.
— Добридень… — прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами — ще мить, і розревуться.
Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:
— Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.
— Де?! — витріщив оченята хоробрий Едька.
— Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.
Маленька Яся всміхнулася ще ширше.
— А де Дід Мороз? — запитала.
До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками — важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.
— Ой! — захоплено вигукнув Едька. — Тьотька не збрехала!
Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.
— Думаю, Діду Морозу відпочити треба… — дітям. До Поспєлова обернулася. — Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?
— Ну… Іветто… Як скажеш, — знизав плечима адвокат, не зміг підіграти.
Менші про все забули, навіть маленька Яся з Раїних рук вислизнула, до столу побігла, обліпили його, усміхаються недовірливо, заплакані очі горять. Тільки Рая так і лишилася посеред кімнати. Завмерла, голову опустила. Іветта не пропустила, малих притишує:
— Зараз, зараз… Маю спочатку виконати одне прохання.
Нінуху помітила — стоїть істота
— Присядьте, Ніно, біля Діда Мороза… Він до вас розмову має, — наказала безапеляційно. Проконтролювала безжальним поглядом, щоб Нінуха все чітко виконала, і, коли вагітна врешті вмостилася поруч із Поспєловим, зиркнула на нього зухвало, хмикнула: «І що?!», Іветта врешті підійшла до Раєчки.
Дівчина зіщулилася, завмерла.
— Добрий день… — прошепотіла безпорадно.
Увесь тиждень після несподіваного наскоку чужої пані з фотографією красивого хлопця мільйони сумнівів і думок не рвали Раю на шмаття. Думок було всього дві, але і цим двом удалося виснажити дівчину своєю нескінченною пересваркою.
Одна шепотіла резонно, що все це Раї наснилося і більше ніколи не побачить вона красиву пані, від якої пахне мріями. Пані, певно, просто вихована людина — побачила Раю і не змогла їй у вічі сказати: «Вибач, мале нещастя! Хіба таку можна взяти в ту кімнату, де ліжко білим покрито, а на вікнах рожеві портьєри тріпотять? Це ж просто неможливо!»
«Приїду за тиждень…» Мамчині кавалери перед тим, як зникнути навіки, теж їй кажуть: «Нінко, ну все! У мене справи! За тиждень повернуся…» І що? Хоч один повернувся? А Рая, дурненька, уже й повірила. От маячня. Та кому вона здалася?!
Друга думка на першу тьхукала. Фотку хлопця красивого показувала. А це бачила! Навіщо світлину залишила? Просто так? Е ні! Не просто, але їхати з нею Раї ніяк не можна, бо в сусідній Петрівці й досі пам'ятають, як одна жінка приїжджала і дівчатам петрівським роботу офіціантками обіцяла в ресторані біля моря. Двійко погодилися, матерям по триста доларів завдатку віддали, а потім від них — ні слуху ні духу. І таке страшне баби розказують, як біля магазину перестрінуться. Що одну закопали, бо втекти хотіла, а друга
