— Слухай, іди вже куди йшла! — обурився чоловік. — Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?
— А ти невдячний!
— Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!
— Він мене не «витримує»! Він мене любить! — вигукнула Ліда.
«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, — молилася, підходячи до дверей власної квартири. — Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип'ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».
Відчинила двері й побачила на тумбі в передпокої білосніжне, певно, м'якесеньке, пухнасте іграшкове ведмежа. Оченятка веселі, примружені, язичок червоненький. На шиї шкіряний ошийник, а до ошийника прикріплена листівка. «Лідо! Коли я побачив це диво, то зрозумів — це ти! І я купив тебе таку. Стас».
Ліда підхопила пухнасте диво, обійняла. Господи! Прості ж речі, іграшка — не більше, а хочеться співати, сміятися, займатися сексом навіть там, де пилюку вже тиждень не збирали.
— Любий мій… — пішла до вітальні.
Чоловік спав на дивані. Поряд стояла нерозібрана дорожня сумка, із неї стирчали газети. Стас, певно, читав їх у потязі. Ліда обійняла чоловіка поглядом. Тихесенько поклала пухнасте ведмежа в крісло, хотіла присісти поруч зі Стасом, притулитися до нього всім тілом так гаряче, щоб прокинувся, та наштовхнулася поглядом на газетні заголовки… «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Убита повія? Ліда насторожилася. Десь вона вже читала ці заголовки. У маминому кабінеті. Точно. Обережно дістала газету, розправила і побачила фото білявої шльондри, що восени сиділа на Платоновому ліжку.
— Господи!
Кинула газету на підлогу, ніби й читати про вбиту — злочин. «Мамо, ну навіщо?…» — простогнала подумки. Злякалася. Та що це вона?! Як посміла навіть подумати, що мама причетна. Маячня! Мама правду каже: щось у Ліди з головою недобре. Думки жахливі. До чого тут мама?
Ухопила газету. Яке число? Осінь… За тиждень після бучі у квартирі Вербицьких. І що з того? Логічний фінал! А думки відчайдушні своє: «Ну навіщо дорікала мамі тим одруженням Платоновим? Ти ж завжди була на маминому боці! Мама не помиляється».
— Не помиляється, — прошепотіла збуджено. Обережно поклала газету, озирнулася на біле ведмежа.
«Стасе, Стасе… — подумала спустошено. — Хіба я така біла й пухнаста?»
Кава — зайва. Десять газетних рядків плюс кубло моторошних сумнівів — і дівчина в тонусі. На автоматі залізла під теплий душ і за мить вискочила, наче й не втямила, навіщо їй стільки води. Одягалася тихо, молилася, щоби Стас не прокинувся — не хотіла, щоб він бачив її такою безпорадною, а від того геть некрасивою і фригідною.
Крадькома рушила до передпокою: скоріше до клініки! Там — спокій душевний, упевненість, самостійні відповідальні рішення, повага колег. Вона — Вербицька. Нащо їй думати про пусте? На неї чекають хворі…
Зупинилася. Озирнулася на іграшкове ведмежа. Метушливо вихопила з блокнота чистий рецептурний бланк, написала на звороті: «Я би теж пошукала створіння, що нагадує тебе. Та це неможливо… Ти — єдиний. І я не хочу без тебе жити. Яка приголомшлива правда. Ліда». Поклала бланк ведмежаті в лапки і врешті вислизнула з дому.
Розділ 4
Останній тиждень старого року кожному підготував сюрпризи.
На далекому хутірці Нінуха пропила останні копійки, а потім у пошуках грошей перевернула хату догори дриґом і раптом надибала аж сорок гривень у Раїному шкільному рюкзаку. Розлютилася — звірі милосердніші.
— Так ти, сучко, у матері крадеш?! — викручувала доньці руки, аж суглоби хрумтіли. Нінка ж не дурна по лицю бити, щоби синці повискакували! Вона ту малу сволоту й без синців провчить.
— Не чіпай Раю, мамо… — ревіли малі.
— Це не я! Не я! — кричала Рая.
— А хто?
— Може, та пані мені в рюкзак вкинула! — відчайдушно вигукнула Рая. Стрільнула оком на підвіконня — там, у щілині під вікном, ще дві двадцятки сховані. Як мамка і їх знайде, не відбрешеться.
Нінуха згадала про Іветту, відпустила доньчину руку.
— Каші малим навари… — Побігла з двадцяткою до генделика Сугоянів.
Малі обліпили скривджену сестру.
— Райко, скажи… Не буде нам тепер дарунків на Новий рік? Не буде?
— От ви дурні, — скривилася від болю. — Як же без дарунків? — Скоса на підвіконня. — До мене Дід Мороз учора вночі приходив. Мішок свій показував: тут, каже, подарунки для Миколки, Андрійка, Едьки та Ясі. Он як!
— А чому я не бачив Діда Мороза? — насупився Едька.
— Бо ти спав!
Стас Скакун весь останній тиждень року не вилізав з Інтернету. Його пробила ідея відсвяткувати цей Новий рік особливо й незабутньо, і, щоб не напружувати власних мізків, Дезінфікатор вирішив ознайомитися з тим, як незвично влаштовують собі свята інші люди. І натрапив на цікаву пропозицію свінґерів. Такий собі Олесь П. та його дружина Ганна запрошували свінґерів-однодумців провести три дні у приватному заміському готелі біля озера.
«Це фантастика! — писала Ганна П. на власному сайті. — Коли ми з Олесем поїхали до цього готелю, щоби домовитися про оренду й самим пересвідчитися, що він підходить для нашої компанії, ми мало не померли від захвату. Готель новий, двоповерховий, побудований із сосни. Запахи зводять із розуму й збуджують. Десять шикарних двомісних номерів із неймовірними ліжками. У кожному номері — душ і туалет. Це ж саме те, що нам треба, люди! Та якщо ви думаєте, що це всі принади, ви помиляєтеся. На першому поверсі — простора вітальня з каміном. По підлозі розкидані ведмежі шкури, тож 'відкриті' свінґери натішаться на них, будьте певні. Поряд із вітальнею невеличкий кінозал. Ви ніколи не займалися сексом у кінозалі? Я сказала Олесю, що кінозал мій! Він оцінив, але засмутився, бо мріяв почати саме з кінозалу. Та я заспокоїла його — у нас цілих три дні. Усі встигнуть! Усюди! І в кінозалі, і у вітальні, і у спальнях. А ще є лазня, басейн… Люди! Це круто! Навкруги засніжений ліс, озеро в кризі. Особисто мені сподобалася ще й кухня, і те, що обслуга живе в окремому будиночку і в готель — ні ногою. Уявляєте? я вже хочу…»
Далі естафету перехоплював Олесь П., сухо повідомляв, що на сьогоднішній день вони вже орендували диво-готель і святкуватимуть із ранку тридцять першого грудня до вечора другого січня, тож можуть запросити ще три подружні пари, бо, враховуючи їх самих, сім пар із десяти можливих уже забронювали місця у свінґерському раю і виклали за це по вісімсот баксів з особи.
Дідько! Стас загорівся — із котушок! Миттєво зв'язався з Олесем П., за годину зустрівся з тим — тридцяти нема, а башка лиса, свінґер, блін! — у ресторані на набережній, віддав тисячу шістсот баксів і забронював для них із Лідою номер із вікнами на озеро.
— Свінґерський досвід маєте? — поцікавився Олесь П.
— Достатній! — збрехав збуджений Стас.
— Ідея така. Три контакти з новими партнершами щодня. Чи ви віддаєте перевагу партнерам?
— У вас погано з арифметикою, — зісковзнув Стас зі слизької теми.
— Не розумію?
— Жінок десять, а мені — тільки дев'ять за три дні?
— Ну, не будете ж ви займатися сексом із власною дружиною? — знизав плечима свінґер.
