— Заплющуй очі і витягуй подарунок!
— Там тільки один мій?
Стас засміявся. Вивалив усе з мішка просто на Ліду. Спостерігав, як вона роздивляється пакуночки, згорточки, смішних іграшкових звіряток, нюхає парфуми.
— Що, Лідо? Як у дитинстві?
Вона завмерла, зашарілася.
— Ні, — прошепотіла. — А давай… щось Платоновій Раї подаруємо. От хоч би й… парфуми.
— А що, як у неї алергія?
— Алергія у вагітних, а їй… не зашкодить!
Стас обійняв дружину.
— Подаруємо. Ти розкажи, як день пройшов? Як хворий?
— Завтра ще до нього поїду…
— Я з тобою.
— Ні! Зайве.
Стас напружився, зазирнув дружині в очі.
— Лідо, — сказав жорстко. — Між нами повинна бути тільки правда. Інакше — кранти! Що ти від мене приховуєш?
Ліда смикнулася і раптом прошепотіла:
— Я не люблю порно, Стасику…
Восьмого березня Стас наполіг, і Ліда так нікуди й не поїхала. Гайнули по рідні — вітати. Ліда дивувалася — навіщо? Могли б і телефоном. Та ні! Спочатку до Стасової матері, потім по сестрах-братах. Стас усміхався, обціловував родичів, Ліда видушувала привітну усмішку, ловила себе на думці: їй байдуже до них. Сором'язливо опускала очі: а що, коли Стас здогадається? До квартири Вербицьких тільки надвечір приїхали.
— Якраз на вечерю встигли! — зраділа Ангеліна.
Стас умить обвішав її шаликами.
— Цей вам, добра пані, на повсякдень, а цей на свята, а цей до церкви…
— Оце догодив! Оце догодив! — сяяла нянька. — А я — з порожніми руками.
— Годуйте! Годуйте, і будете прощені, — сміявся Стас.
До вітальні посунув.
— Іветто Андріївно! Зі святом! Можна, я вас мамою називатиму?
Ліда як стояла біля дверей, мало не впала.
— Хіба ви не маєте власної матері, молодий чоловіче? — спокійно відказала Іветта.
Сиділа на своєму троні. Не зрушила. Не всміхнулася. А Стасові — по цимбалах! Пішов до трону, нахилився і поцілував ненависну тещу в щоку.
— Зі святом… мамо!
Ліда перелякалася. Ох, мама зараз… Та Іветта закам'яніла, ніби зятів поцілунок висмоктав із неї сили чи, навпаки, став приводом для глибоких роздумів. Стас спантеличено зиркнув на закляклу тещу, поклав їй на коліна квіти, як на могильну плиту, дістав із кишені коштовний футляр. Покрутив у руці.
— «Лоцці»!
— Що ще за «лоцці»? — встряла цікава нянька.
— Італійська фірма. Круті окуляри від сонця, — поклав на стіл перед Іветтою. — Це вам, Іветто Андріївно.
Іветта всміхнулася збентежено:
— Ви жартуєте…Станіславе? Я вже Лідочці казала…
— Мама не дивиться на сонце, — пробурмотіла Ліда.
— І дарма! Будемо виправляти! — вигукнув Стас.
Іветта з подивом глянула на зятя, повільно простягнула до окулярів руку.
— Спробуємо, — прошепотіла.
Дотяглася до окулярів… Пряма спина зігнулася горбом, за мить Іветта зробилася такою старою і немічною, що Ліда перелякалася. Та до вітальні зайшов Платон, Іветта розігнулася і знову стала залізною. «Господи, мамо… Я боюся за тебе», — затремтіла Ліда.
— Після вечері маю поговорити з тобою, Лідочко, — почула Іветтин голос.
— Добре, мамо… — відповіла, озирнулася. «А лялька де?»
Рая стояла у дверях Платонової кімнати, ніяково всміхалася Стасові — а він вже й малу встиг одарити.
— Це тобі. Раю, така собі скринька для жіночих штучок. А це — жіноча штучка. Сережки. Не дарувати ж скриньку порожньою. А це від Ліди — парфуми.
Ліда бачила: хутірська взяла парфуми з огидою, почервоніла. «А ти думала, легко Платона любити?» — недобре подумала Ліда. Озирнулася до столу:
— їсти хочеться…
Ще не було у квартирі Вербицьких такої веселої вечері. А все Стас. Так розходився — не зупинити. І торохтів, і торохтів, жартував, тости підіймав — за жінок, за жінок, за матерів!
— Ви ж за кермом, Станіславе! — Іветті хотілося говорити про що завгодно, аби подалі від слизьких тем.
— Залишимо машину тут. Додому пішки підемо. Так, Лідо?
— Так…
— Платоне! Ти нас провести не хочеш? — закинув вудку Стас.
— Не хочу, — спокійно відповів Платон. — Тут усе, що мені потрібно. Я. Рая.
— І мама з Ангеліною. І ми до тебе приїжджаємо, — підхопила Ліда, бо їй здалося, мама не потрапила в перелік потрібного для Платона.
Платон подивився на Стаса:
— А тепер ми йдемо до мене.
— Веди! — кивнув Стас, і вони посунули до Платонової кімнати.
Нянька заходилася зі столу збирати, Рая взялася їй допомагати. Іветта важко встала з крісла.
— Ходімо, Лідочко. Розкажеш, як день пройшов…
У татовому кабінеті — святилище. Тут Ліда ніколи брехати не наважувалася. Іветта стала біля вікна, очі в сніг набридлий.
— Кажи, Лідочко…
— Так непросто… усе… — збрехала непевно.
Насправді — просто. Надто легко і просто. Це ж так і вбити можна… За згодою сторін. Або без згоди.
Сьомого березня вона попросила у Стаса «тойоту» і поїхала у Бровари, де у міській лікарні працював її однокурсник Коцюба. Ліда і в інституті його ім'я весь час забувала, бо повелося — Коцюба та й Коцюба, а тепер геть забула, навіть не намагалася згадати. Вони домовилися зустрітися біля великого розважального центру, тож об одинадцятій рівно Ліда вже виглядала Коцюбу. Намагалася уявити, яким той став: чотири роки не бачилися. В інституті худий як жердина, невисокий Коцюба прославився тим, що зміг на спір переїсти Ваню Бугая — велетня, силача, важкоатлета і страшенного любителя попоїсти. Тоді весь курс у гуртожитку зібрався спостерігати за тим, як худий Коцюба методично з'їдає пельмень за пельменем, іронічно зиркає на обляпаного сметаною Бугая, жує — знову вкидає до рота пельмень. Коли перед Бугаєм поставили третю миску з пельменями, він здивовано подивився на Коцюбу, на миску, що стояла перед Коцюбою…
— Куди воно тобі лізе? — спитав кволо. Замахнувся. Хряпнув розкритою долонею по мисці — пельмені тікати! І повідомив зібрання: — Ненавиджу… пельмені!
Ліда згадала доброзичливу фізію Вані Бугая. Усміхнулася.
— Лідо? Це ти?
Озирнулася і… розсміялася.
— Привіт, Коцюбо!
Ну аж нітрохи не змінився. Так само худий і невисокий. Завів окуляри, лисину і золотий перстень. А взуття дешеве. Значить, бідує.
