— Чуєш! Я так здивувався, коли ти зателефонувала…
— Як живеш. Коцюбо?
— Ой, та як живу… Практикую…
Вони любили це слово зі студентської лави. «Практикую». У цьому відчувався пафос професії і та-а-кі перспективи!..
— …Сьогодні свиню сусідам колов. У мене ж дім. Приватний сектор. Курочка там, кізочка… Молочко. Заїдеш?
— Я у справі.
— Що за справа? На зустріч підеш?
— Яку зустріч? — не зрозуміла Ліда.
— А ти не знаєш? «Наші» за тиждень зустрічаються в інституті. Усі будуть. Усі. Навіть Ваня Бугай приїде з Москви.
— Ваня в Москві?
— Лідо, цур тобі! Ти що — нічого про «наших» не знаєш? Ваня в Москві, Фрідман, ясна річ, в Ізраїлі, а Котовцева Лєнка — у Штатах.
— О котрій? Де? Обов'язково буду! — Така хвиля.
Як узялися згадувати — про час забули. Коли Лідині ступні примерзли до підошви чобітків, вона глянула на годинник і раптом сказала:
— Чуєш, Коцюбо. Треба одній дівчині аборт зробити.
— Зробимо, — кивнув Коцюба.
— Ну… Не ти ж, я сподіваюся?
— Чому ні? Булгаков же зміг? І я зможу, — повторив Іветтине.
— Вона може не погодитися…
— Ну… Не робитимемо.
— Ні! Ти не зрозумів. Вона точно не буде згодна, але треба зробити.
Коцюба зняв окуляри, прискіпливо глянув на Ліду, задумався.
— Ну… Зробимо.
— Як?
— За гроші, Лідо, — відповів Коцюба.
Домовилися просто: восьмого березня Ліда знову заїде до однокурсника. Привезе йому завдаток, за день до операції попередить телефонним дзвінком, щоб наступного дня терапевт Коцюба підготував необхідне приміщення, анестетики й інструментарій.
— І був би катастрофічно тверезим! — додав сам собі завдання.
Ліда їхала назад, до Києва, напружувала очі, щоби бачити шлях, бо наглі сльози збивали різкість на туман. Урешті-решт зупинила автівку на околиці столиці й просиділа години зо дві, приходячи до тями. Вона й не думала домовлятися про аборт для Раї. Вона поїхала, щоб знати, як потім брехати Іветті. Бо — апріорі — не міг ніхто з нормальних лікарів погодитися робити аборт без згоди пацієнтки. Вони ж клялися не зашкодити…
— То в чому складність? — запитала Іветта.
Ліда глянула на втомлену матір, — на тлі засніженого вікна вона здавалася тоненькою сухою гілкою, — раптом розхвилювалася, як дитина:
— Мамо, прости мене, але я… Я думаю, може, не варто цього робити. Може, народження дитини поверне Платона до нормального життя. Ти розумієш… Я спостерігала за ним у загсі. Чому ти ніколи не розпитувала мене про те, як він там поводився? Пристойно, мамо. Цілком пристойно й адекватно, якщо не зважати на його босі ноги. І дитина…
Іветта відійшла від вікна, зупинилася біля скляної шафки з інструментами покійного чоловіка.
— Ти домовилася, Лідочко? — запитала безбарвно.
Ліда втратила запал, спустошено глянула на матір.
— Так… Тобто — не зовсім. Теоретично. Тобто… Це можливо, але треба трохи часу… Я думаю, за тиждень мені дадуть остаточну відповідь. Тобто я поїду… І сподіваюся, що мені дадуть остаточну відповідь.
— Тобто… за тиждень ти матимеш, можливо негативну остаточну відповідь?
— Не знаю…
— Я візьмуся за це сама.
— Не треба! — підхопилася, пішла до матері. — Я все зроблю, мамо.
— Ти лікар, Лідочко. Ти — Вербицька. Ти повинна усвідомлювати: ми маємо зробити Раєчці аборт не пізніше, ніж за тиждень. Ми не можемо зашкодити дівчині, до якої так прив'язався наш Платон.
Ліда кивнула на автоматі — раптом мало не зомліла: у склі медичної шафки відбилися джинсики й смішний светрик із Міккі Маусом. Ліда озирнулася: у дверях кабінету стояла Платонова лялька. Професорська донька смикнулася, подалася до хутірської. Кілька кроків лише. Зупинилася за метр.
— Рая? Раю… Ти давно тут?
Іветта звела брови і теж озирнулася.
— Раєчка? — не розгубилася й на мить. — Проходь. Скажи… Ти все чула?
І що питати? Чула! Зблідла до снігу, учепилася рученятами у светрик. Очі додолу.
— Раєчко…
— Ангеліна послала… запитати… який десерт…
— Десерт?.. Щось не до солодкого. Гірко. Так гірко. Іди до нас, Раєчко. Ти вчасно прийшла. Ми з Лідочкою тут саме про Платона говорили… Радилися. Уже й не знали, як тобі сказати, а тут ти… У нас, Раєчко, надзвичайна ситуація склалася.
— Яка? — прошепотіло дівча зацьковано.
— Складна. Платон… Він говорив із Лідочкою… Уяви тільки собі! Мені — ні слова. Тобі — ні слова, а сестрі признався, що… не хоче зараз дитини.
— Не хоче?
— Боїться, що розлюбиш його… Що дитина забере всю твою увагу. Для Платона це такий стрес. Ми з Лідочкою так переживаємо за його здоров'я. Дев'ять місяців… Майже рік Платона мучитимуть сумніви. Тобі від цього серце не крається?
Рая звела очі й подивилася Іветті просто в серце.
— Ви мені аборт зробите? — запитала напружено.
У кабінеті навіть тиша перелякалася. Ліда проковтнула страх і завмерла. На хутірську не дивилася — не могла. І на маму не могла. Ніби сама у всьому цьому винна, — пальці в кулачки, спідлоба кудись убік — на книжкові полиці.
Іветта провела пальцем по склу шафки, ніби вибирала скальпель, яким зараз же почне колупатися в синовій ляльці. Знову пішла до вікна, а коли обернулася від нього до Раї, то виходило, що здалеку вона роздивляється і хутірську, і власну доньку, бо стояли вони майже поруч. Та й на вигляд однакові — пригнічені, розгублені, безпорадні. Ліда зловила себе на думці, що хоче ступити крок убік, до Раї, бо якщо вже і стояти поряд на суді Іветтиному, то хоч би плече відчувати…
— Аборт?…Вирішувати тобі, Раєчко, — почула мамин голос.
— Мені?
— Якщо Платон тобі дорогий… Якщо заради нього… Його любові… ти готова на жертви…
Ліда слухала-жахалася: так це ж про неї! Про неї. І вона дитинку стратила через Стаса. Не через Платона — дарма брата обмовляє. Уже час признатися хоча б самій собі. Через єдиного, коханого мужчину, бо хотіла догодити йому в усьому, бігла до нього, аж котилася, про дитину й не думала, аби Стас не поїхав. І зберегла-таки його. Зберегла. Так, так… Отут їй і місце. Поруч із хутірською. Рая теж погодиться. На страту. Вона до Платона приліпилася — не відірвати. Ліда в очах її читала: «Нікому не віддам!» Погодиться… Поплаче день-два, а там…
— А це… боляче? — почула голос хутірської.
Жахнулася — ох і швидка!
На Раю зиркнула: «Що? Уже й готова? Е-ех ти… Підлото мала…»
— Ні! Зовсім не боляче! Маленький укольчик — і все. — Іветта ожила. Заговорила бадьоро, пішла від
