кричатиме ж, кричатиме: «Ах ти ж, засранко мала! Знову всцялася, була б ти подохла!» А потім скрутить те мокре простирадло… І по сраці Ліду! По сраці! Добре, якщо одразу ж до спальні увійде вихователька Лариса Дмитрівна, суворо зиркне на тьотю Віру: «Ведіть дітей умиватися, Віро!» І сама Ліду з підвіконня зніме. І, перш ніж устигне поставити тремтячу голу дівчинку на підлогу, Ліда притулиться до неї, щоб потім цілий день згадувати: а Лариса Дмитрівна тепла… Як мама!
У сиротинці з пелюшок Ліда не пам'ятала точно, коли в її житті з'явилося слово «мама». Весь час за етапом: з одних рук — на другі, із других — на треті… І хвала, якщо там зупинка, а то й — далі, далі… «Як звати?! Дєвочка! Ти знаєш, як тебе звати?» — «Ліда Вербицька…» — «Записуйте! Лідія Вербицька! Прізвище в сиротинці дали?» — «Ні…» — «Ні?.. А хто тобі його дав?» — «Мама…» — «І де твоя мама?!» — «Не знаю…»
Мала Ліда Вербицька не знала, де її мама, але точно знала: вона є. Бо нікому з Лідиної групи цукерок не передавали, а Ліді — щомісяця. Тьотя Віра виймала з кишені два обліплені хлібними крихтами льодяники, кидала на стіл і гукала: «Вербицька! Тобі передача…» — «Від мами?» — питала мала Ліда. «А від кого ж!» — придуркувато вишкірялася тьотя Віра і йшла до службової кімнати, куди сиротам зась, і там розбирала добротний пакунок, де було не менш як кіло тих цукерок, олівці, альбом для малювання, охайна дитяча білизна і ще багато чого. Так щомісяця санітарка Віра перла додому пакунки з акуратним надписом на білому папірці «Для Лідії Вербицької».
Сироти не любили Ліду, бо в неї десь була мама. Потай від вихователів били кулачками під дих, щоб цукерки віддала, а Ліда запихала у рот відразу обидві, щоб нікому не дісталися. Бо від мами… Та час ішов, а Лідина мама все не з'являлася, і, коли Ліда вже навчилася писати і читати, вона перестала боротися за цукерки, що справно надходили у сиротинець. Байдуже дивилася, як однолітки хапають їх зі стола, опускала очі додолу і безпорадно стискала кулачки. «А може, то й не від мами зовсім, — намагалася хоч якось розрадити себе. — Може, я тут аж кінця школи буду, а потім мене виженуть… Як інших».
У дев'яносто першому, коли Ліді Вербицькій виповнилося дев'ять років, світ перевернувся.
Липи цвіли. Лізли в ніс із відчинених вікон. Ліда з Леською Авдєєвою саме мили підлогу у великій, як казарма, спальні, коли туди увірвався рудий проноза Котька Кучер, про якого всі знали: от за ним мама точно ніколи не приїде, бо як Котька був ще малим, його батьки загинули в катастрофі, а Котька вижив і став круглим сиротою. Так його і дражнили — Круглий. Не любили. Котька мав те, чого не мали всі інші — фотокартку мами і тата.
Котька влетів до спальні, як вітер, послизнувся на мокрій підлозі, впав — аж до ліжка на сраці проїхав, витріщивши очі, і прокричав із підлоги:
— Лідко! За тобою мама приїхала!
Ліда теж витріщила очі, смикнулася, наче її зараз мокрим простирадлом по спині, зіщулилася. Очі — на двері. Зараз ті двері — хлобись! А на порозі… мама?
За Лідиною спиною реготала Аська Авдєєва.
— Ну ти, Круглий, геть дурний! Хто її забере? Вона ж он і досі всцикається! Таких не беруть… А як і беруть, то за тиждень повертають. Кому вона всралася?
Ліда дрібно-дрібно закліпала, упала на ліжко, вчепилася поглядом за двері. «Уб'ю ту кляту Аську! Уб'ю!» — билося.
Двері відчинилися, і до спальні увійшла вихователька Лариса Дмитрівна.
— Лідо! Ходімо зі мною, — сказала спокійно. І на Котьку уваги не звернула, хоч той саме крутив товстій Авдєєвій дулі.
…У кабінеті директора сиротинця Івана Гнатовича Педана, що його поза очі Пердуном звали, але поважали і побоювалися, сиділа мила жінка років тридцяти з хвилястим розпущеним волоссям до плечей. Ліда відразу звернула увагу саме на русяве пишне волосся і дивилася тільки на нього, як дурна. Лариса Дмитрівна підштовхнула Ліду до жінки, сказала їй:
— Я залишу вас…
— Так… — мила жінка легко підхопилася, пішла до Ліди. — Привіт…
Ліда завмерла і прошепотіла:
— Ви моя мама?
— Ні, дорогенька, ні… — мила жінка всміхнулася привітно, обійняла Ліду. — Зараз я тобі все поясню…
Ліда кивнула головою, мовляв, добре, та перед очима вже стояла зла Аська Авдєєва, бризкала на Ліду слиною: «Та кому ти всралася, Лідко! Ти всцикаєшся й досі!»
Мила жінка посадовила Ліду на шкіряний диван, що він по краю весь мідними гвіздками був утиканий, присіла поруч.
— Чекаєш на них? — спитала обережно.
Ліда закам'яніла. От розуміла — треба кричати: «Так! Чекаю! — Та щелепи самі собою зціпилися. — Тільки би мені тут не розревітися. Бо тих, хто весь час реве, теж не беруть!»
— Вони зуміли вирватися до тебе, — сказала мила жінка, і Ліда забула про все: про страхи, Аську Авдєєву, сльози, що ВЗЯЛИСЯ звідкись, біль у щелепах, про пальці, що аж заніміли в кулачках.
— У мене і тато є? — прошепотіла насторожено і вперше подивилася милій жінці в очі. Із тих очей до дівчинки — тільки добро. Такі очі не брешуть.
— Звичайно, дорогенька, — усміхнулася жінка.
— А де вони?
— Уже мчать до тебе.
— А де вони були?..
Мила жінка обійняла дівчинку. Заговорила тихо і сумно, ніби переповідала правдиву гірку казку, яку прочитала тільки-но, і так вона її вразила, що аж серце розболілося.
— Твої батьки — лікарі, Лідочко. Коли ти народилася, їх відправили в далеке відрядження. В Африку. Дітей туди брати не можна було. Там війна. І страшні хвороби. Твої відважні батьки лікували в Африці людей, рятували їхні життя. Твої мама і тато сподівалися, що пробудуть у далекому краї рік, не більше, та повернення додому все відкладалося, а вони… Вони так страждали без тебе, Лідочко. І написати тобі звідти не могли. І приїхати. Тільки передавали через знайомих передачі для своєї донечки і мріяли скоріше повернутися додому. Кілька разів вони писали своєму начальству листи з проханням дозволити їм повернутися, та — марно. І тоді… Тоді твоя мама пішла на хитрість. Вони з твоїм татом вирішили, що народять ще одну дитину. Бо з дітьми в далекій небезпечній Африці спеціалістів не залишають. Їх терміново відправляють додому. — Жінка замовкла, насторожено глянула на дівчинку. — Так вони і зробили…
Ліда зачаровано слухала тиху оповідь. Поворушитися боялася. Так он які в неї батьки. Мама… І тато є.
— А вони… уже приїхали? — прошепотіла напружено.
— Тато тут… У сусідньому кабінеті…
— А мама?
— А мама з маленьким братиком Платоном із нетерпінням чекають на тебе вдома… Твоя мама дуже виснажена пологами. Вона поки не може багато ходити. Їй потрібен відпочинок. Та вона не шкодує. Адже вона зробила це заради тебе, дорогенька.
Щоб урешті забрати тебе у сім'ю. Ти потім… не забудь про це. — Мила жінка замовкла, прискіпливо подивилася на закляклу дівчинку. — Ти мене чуєш, дорогенька?
Лідочка чула і не чула. Одне розуміла: у неї є мама. Саме — мама. Тато — теж велике щастя, але мама… важливіша, потрібніше…
— Ти мене чуєш, дорогенька? — повторила мила жінка.
Ліда кивнула… Жінка погладила дівчинку по чорних довгих косах, взяла за зап'ясток так ніжно, що кулачок сам собою розтиснувся.
— Ходімо, дорогенька… Тепер я познайомлю тебе з татом…
Ліда слухняно підвелася, та йти не змогла. Стояла біля шкіряного дивана директора Пердуна, тремтіла і з жахом усвідомлювала — зараз вона впісяється. Упісяється знагла, і ця мила жінка гидливо зморщить носик, затулить його двома пальчиками, вигукне: «Фі! Та вона впісюється!»
Та жінка обережно поклала долоні на Лідині плечики, повернула дівчинку на диван.
— Сиди, дорогенька… Зараз я повернуся.
