— А сьогодні… яке? — спитала розгублено.
— П'ятнадцяте березня, Лідо! — почула бас Вані Бугая.
…Додому Ліда Вербицька повернулася опівночі.
— Де ти була?! — Стас розлютився не на жарт. Цілий вечір наярював на мобільний дружини, та вона не відповідала.
— Зустріч… Я зустрічалася з однокурсниками. Я ж казала тобі… — Ліда відповідала насилу — тьмяна, очі божевільні.
— Що з тобою?
— Не знаю, Стасику. Потім… Усе потім…
— Коли? — Дезінфікатор любив конкретику.
— Завтра…
Розділ 8
Шістнадцятого березня о сьомій ранку Ангеліна заварила міцну каву для Іветти, наколотила домашнього сиру зі сметаною — кальцій! — розклала білосніжну серветку — бітте! Іветта заковтнула каву, ледве торкнулася до «кальцію», наказала викликати таксі.
— Ви сьогодні надовго? — поцікавилася нянька.
— Сьогодні операційний день, — відповіла. Віддала розпорядження: — Платона з Раєчкою не буди. Хай посплять… Раєчці треба розслабитися й відпочити перед операцією. А Лідочці зателефонуй о дев'ятій. Нагадай: після обіду чекаю на неї у своєму кабінеті. Хай поквапиться.
— Підгоню, не хвилюйтеся.
Ангеліна прибрала зі стола, прилипла до вікна. Сніг… От дурна погода. Половина березня — коту під хвіст. І сипле, і сипле перед очима білим, наче інших кольорів геть нема. Уявила, якби сніг раптом став зеленим. Або жовтим чи червоним. Пхикнула дурним думкам: мабуть, очі б не витримали — посліпли. Хай уже білим буде. Побачила таксі під під'їздом, хазяйку, що по-старечому непевно сунула до нього. «Здає Іветта…», — подумала. Перехрестилася на ікону Богородиці.
— Матір Божа, вже бережи Іветту. Дай їй сил… сина доглядати…
Пішла до Платонової кімнати. Обережно прочинила двері: «Ага, сплять, блаженні. Голі сплять. А гріхом від них не віє. Світлом чудесним. А мої вони янголи? Тоді їм дитинка точно не потрібна. Зайва вона їм. Правильно Іветта вирішила. Янголи… Бач, як туляться одне до одного… Наче небезпека навколо них кільцем. А хіба не так? Скніють у тій кімнаті, не жаліються. Їм би надвір. У люди. — Ангеліна була вже підняла праву руку, щоб покласти хреста і за блаженних помолитися, та раптом її осяяла нагла думка, у руку вчепилася, і такою несподіваною була, що Ангеліна заклякла на місці. — А я ж так само, як Платосик із Раюнею живу, — жахнулася. — Так само. Хіба де буваю? Ніде. По продукти та до церкви. Оце і всі мої люди. Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди — з необхідності, а то все — у чотирьох стінах. Нога й не пам'ятає, коли землі торкалася».
Нянька таки донесла руку до лоба, поклала хрест.
— Бережи нас усіх, Боже… — Пішла на кухню.
День мав спокійним бути. Іветта до вечора не з'явиться. Платосик не дає проводу для тривоги: як дівчина з'явилася, геть іншим став. Сплять… Хай сплять. І Ангеліна собі перепочине. Нянька вже намірилася була замкнутися у своїй кімнатці та кімарнути годину-другу, аж — телефон.
— Кому не спиться? — забурчала. — Слухаю!
— Ангеліно! За десять хвилин чекаю тебе біля Іллінської церкви! — почула глухий, наче чужий, голос Ліди.
— Лідусю? — здивувалася. — А ти…
— За десять хвилин щоби була, Ангеліно! — наказала Ліда і поклала слухавку.
— Ой! Ой! «Щоби була!» На тобі — друга Іветта! — засмутилася нянька, та в голосі професорської доньки лунали такі незвичні нотки, що Ангеліна миттю вдяглася, накинула на плечі новий шалик, що його Стас їй на Восьме березня подарував, ще раз зазирнула до кімнати Платона — сплять! — і пішла до Іллінської церкви.
— Що там у неї? — все буркала собі під носа.
Ліда стояла на розі навпроти храму — не рухалася. Сніг віяв, вітерець благенький, люду — нікого, тільки пси бродячі в купах сміття порпаються та кидаються на автівки.
— Лідусю? Що за ґвалт із самого ранку, дитино? — нянька підійшла, насторожено зиркнула.
Ліда пропекла її очима.
— Ходімо до церкви. — І першою пішла.
— Та ти ще й не прокинулася, сердешна, — залопотіла нянька. Бігла за Лідою вслід, обурювалася: — Та хто тобі в таку рань церкву відчинить?
Ліда вже стояла біля брами. Озирнулася.
— Бог! — сказала і пішла до дверей.
— Ти чого? Чого? Що сталося? — Нянька геть нічого не розуміла, та не відставала. Озиралася зачудовано. Ну дива! І двері відчинені, і старенька служка церковна вже при ділі: вигорілі свічки з підсвічників виймає, у торбинку складає.
— Лідусю… Та хоч скажи…
Ліда стала біля ікони Божої Матері:
— Кайся, нянько. Бо така грішна…
— Що?! Ти чого це?.. Нема на мені гріха, а який був — давно замолений.
Ліда всміхнулася гірко — скибку від серця відрізала:
— І в храмі брехатимеш?
— Ніколи не брехала.
— Матінкою Божою заприсягнися.
—
Ліда подалася до няньки хижо.
— Де мама з татом у вісімдесят п'ятому були? Коли мені лише три роки стало?
Нянька завмерла, зі страхом зиркнула на Матір Божу, на Ліду скоса. Язик відсох. Ліда опустила голову, стиснула долоні в кулачки.
— Кажи, Ангеліно… Однаково докопаюся. Тепер — не зупинюся.
— Та звідки… — ляпнула перелякана нянька.
— Вчора у професора Ларіонова вдома була. Він викладав у нас в інституті. Світлину дав. Вісімдесят п'ятий рік… Москва…
Мама з татом… — говорила-стогнала. Додала брехні до правди: — Розповів багато чого… Аж занадто багато…
— І хіба за все те страхіття на мені гріх? Хіба на мені? — заплакала Ангеліна.
Було в Ліди дві таємниці.
Одну — про неймовірного брата Платона — раз і назавжди заборонила розповідати стороннім людям мати. Другу — сама Ліда намагалася забути так ретельно, щоб і не згадувати, хоч би й захотілося.
Та хіба забудеш власне дитинство? Обідрані стіни сиротинця, алюмінієві виделки з покрученими зубчиками, товсту і дужу Аську Авдєєву, яка з'їдала свою гречку і половину Лідиної. І темний коридор, де ніколи не горіла лампочка. Щоночі маленька Ліда Вербицька долала страшну темряву, щоб дістатися до туалету і там сиділа доти, доки остання крапля сечі не витече, бо як не попісяти й заснути, то присниться страшне і простирадло точно стане мокрим, а тоді зранку її висмикне з ліжка груба рука санітарки тьоті Віри, здере труси, поставить голою на холодне підвіконня зі шматками облізлої фарби, що впиваються в ступні. І
