на неї ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю.
Стас усміхнувся збентежено, сів за кермо і поїхав. Прямо в небо.
Перші годину-дві «тойотою» керували дитячий захват і вільний дух мандрів. Стас повідчиняв вікна, усміхався безтурботно, у голові крутилося єдине слово: життя…
— Життя… — на ті кольори чисті, на дзвінке цвірінчання пташине, повітря з гіркими травами, а не гірко… Солодко. Квіти в бур'янах, курява за автівкою, посеред поля — дерево розлоге, а за ним десь далеко на пагорбі кінь такий маленький, що і масті не розібрати. Життя.
Він не знав, із якого дива послухався поради малого хитруна Климчука їхати прямо і прямо, та й не було у степу прямих шляхів. Вони крутилися зміями, і Стас навмання вибирав той, який продовжував примарну пряму, заглиблювався все далі і далі в чисті кольори, пташине цвірінчання, трав'янисте повітря і тільки коли сонце на обрії пірнуло у віття дерев, схаменувся.
— Дідько… Вечір…
Кольори набрали густоти, ніби води напилися. Птахи поступилися комарам, а від сонця прямо по курсу лишився полум'яний промінь-привіт. «До завтра, чоловіче». Стас психонув, увімкнув дальнє світло і вирішив їхати… прямо. Десь же повинні бути… хай не Платон із Раєю, просто — люди.
Аж і ніч. Чорнота розляглася — все у себе ввібрала: і кольори, і звуки, і Стасів авантюризм, і легковажні надії вже сьогодні побачити дивного бородатого Платона і вагітну Раю. Дезінфікатор напружився: їхав помалу, бо у світлі фар шлях роздивитися можна хіба що на кілька метрів.
— Ні, ну не йолоп?! — лаяв себе роздратовано. — Не ідіот?!
Близько півночі зупинив «тойоту» посеред чорної німоти, вийшов з автівки — грюк дверима щосили. Присів на капот, закурив…
— Доскакався… Скакун!
Озирнувся і раптом вдалині, високо, ніби над землею, побачив вогник. Він блимав, як свічка під вітром, і в першу мить Стас подумав, що то, певно, літак чи якесь НЛО, але вогник не рухався, та й над землею був не так уже й високо, не в небі.
— Може, на пагорбі хтось живе… — зрадів Стас.
До «тойоти». Та — куди! Шлях в один бік в'ється, вогник в інший манить. Стас прихопив сумку і документи, замкнув автівку, попхався по свіжозасіяному озиминою полю в бік непевного і, може, геть негодящого прихистку.
Не в оранжереї ріс. Нормальний хлопчина. І по деревах лазив, і у Дніпро пірнав, і паркани обписував, і на гітарі, і з дівчатами, і пікніки за містом, і спав на голій землі, коли вже перепивав на тих пікніках, а друзі кидали його там, де впав. Усяке було, але по житу, яке тільки в землю кинули, яке ще й не проросло… Ніколи. Одне діло, заскочити у поле скраю, квітів нарвати і вискочити, інше — топтати, топтати, топтати і відчувати себе останнім падлом. «Якось неправильно все це…» — нервувався подумки. А вихід який? Спочатку обережно йшов, малим ліхтариком присвічував, щоб поміж рядків ступати, та в очах пилюка, грудки під ногами — гори, захекався, вимкнув ліхтарик, почимчикував навпростець.
Поле скінчилося несподіваним рівчаком. Дезінфікатор не втримався, завалився. Підхопився, обернувся до вогника — та ось він. Зовсім близько. Угору тре' пхатися. Хвилин за десять стояв перед старою мазанкою, всередині якої тремтіло не яскраве і не тьмяне — м'яке, як стомлена душа, світло.
Ступив крок до мазанки, та з темряви загарчало двійко собак. Він їх не бачив. Не показувалися.
— Гей! Люди… — гукнув Стас несміливо.
Гарчання раптом стихло. Стас наблизився до мазанки, штовхонув двері. Вони й відчинилися. Йому стало моторошно. Дивне місце. Мала мазанка посеред ночі світиться, сама собі — центр усесвіту. Двері відчинені.
Переступив поріг, у голові запаморочилося від духмяних трав. Вони звисали безтурботними віниками зі стіни, утворюючи різнобарвний килимок. «І хлорки не треба, — раптом подумав. — …Чисто». Зиркнув. Підлога нефарбована, на столі, вкритому шматом лляної небіленої тканини, свічка миготить, а на довгій дерев'яній лавці… Рая? Рученята тонкі, коса довга, голівка схилилася до грудей, тож лиця не видно, бо дивиться, очей не зводить із дрібненького немовлятка, пригортає до грудей обережно, бо ж те спить.
— Рая? — Сльози під кадик.
Дівчина підвела голову, обійняла очима. Стас ще більше перелякався. Не Рая…
— Молоко у печі. Попийте і лягайте. Прокидатися скоро… — мовила тихо.
Хто вона? Чому йому ввижається, що ця схожа на Раю дівчина знає про нього геть усе? І про Платона. І про Раю…
— А дитинку… чого не покладеш? Руки зомліють.
— Хай зомліють. Дитинка має відчувати тепло тіла людського. Не можу покласти. Тобі… Тобі передати можу.
Він знітився вкрай.
— Давай… — пробелькотів ошелешено.
Вона кивнула, підвелася з немовлятком на руках. До печі пішла.
— Тут молоко… Попий і лягай. А я дитинку біля тебе покладу. Добре?
— Добре, — прошепотів Дезінфікатор.
Як слухняна дитина, випив молока з глечика, приліг на довгу лавку, і дівчина поклала поряд із ним спляче немовлятко. Стас обережно обійняв його, бо лава вузька — ще впаде, не дай Боже. Заплющив очі для годиться: не міг дивитися на дивну дівчину, стидався чогось. «Не засну, — думав. — Як тут заснеш? Ще маля придушу…» І провалився.
Йому не снилися чорні відьми і жахи. Усмішки. Тисячі усмішок виникали у незбагненому просторі, пливли до Стаса, і він сам, як дурний, усміхався уві сні безтурботно і весело, ніби ці вселенські доброта і милосердя світилися тільки для нього, як дяка і радість за те, що поряд із ним сопіло дрібненьке, — мабуть, тільки народилося, — немовлятко, і Стас не жалів для нього тепла свого стомленого тіла.
Він прокинувся, тому що бік геть зомлів. Обережно озирнувся — нікого! Вийшов на ґанок — і дух перехопило. Сонце сходить, трави в росі, тиша по полях, ярах та пагорбах із туманом змішалася. Посеред двору, всіяного чорнобривцями, стояла дівчина з довгою косою, притуляла до себе немовлятко. Кивнула Стасові.
— Доброго ранку. Як спалося?
— Гарно. Як у дитинстві, — усміхнувся. — Дякую, тільки… Що ж ти така легковажна. Двері посеред ночі відчинені…
— Так чекала на вас…
— На мене?
Дівчина кивнула. Стас насторожився.
— А хто тобі про мене… Платон? Платон тут? І Рая?
Дівчина знову кивнула, підійшла до Стаса — і він сам підставив руки, приймаючи від неї дитинку.
— Тут, тут… — дівчина вже йшла двором за мазанку, а там — вишні, вишні.
Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.
— Зачекай! Куди мене ведеш? — гукнув дівчині. — До босяків цих?.. Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…
Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев'яний хрест.
— Тут Рая… — сказала дівчина. — Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе — дитинка їхня.
Стас ледве встояв. Очима у хрест.
— Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… — уже пошепки.
Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко — і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.
— Оце так розклад, йо… — коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. — А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?
Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.
