матір убив. А саме, падло, алібі собі забезпечувало. Сиділо у школі на уроці та з пацаном SMSками обмінювалося. Хочеш почитати? Ні? А я тобі прочитаю. «Любий… Як справи?», «Ок! Вона у ванній», «Супер! Лечу! Ти мене хочеш?», «Скоріше, диван я вже розстелив»… І трахалися! Чуєш? Трахалися, а у ванній мертва мати лежала! То куди нам бігти, скажи? Сучок рвати чи твоїх утікачів шукати?!
Стас зітхнув від моторошних згадок. Глянув на сонце. Платонові, певно, теж сонце в очі. І хіба погано? Одна біда — Іветта з котушок. Хоч би дівка підказала: «Напиши матері кілька слів. Мовляв, живий- здоровий…»
Стас заплющив очі. Спробував уявити, який тепер Платон, і чомусь побачив його на вітру: сильні руки, довге волосся тріпотить, груди голі. Про Раю згадав. «Цікаво, коли їй народжувати…» — подумав байдуже і незчувся, як заснув.
…Коли замість сонця у вікна засвітили ліхтарі, він розплющив очі, потягнувся солодко — оце дав! — озирнувся… На порозі Платонової кімнати стояла Ліда. У черевиках, легкому жакеті, із сумкою в руці. Тільки-но повернулася?
— Поговорімо? — ніяково видушив Стас.
— За годину, — повідомила вона ввічливо. — Режим. Зараз маю дати мамі ліки, потім вечеря, ванна…
— Допомогти?
— Ні. Дякую.
Стас вибрався з теплого крісла, подумав: це навіть добре, що «за годину». Він зосередиться і знайде ті слова, які впадуть у Лідине серце і поведуть до нього.
Кімнатою одкровень, примирення чи остаточного розриву стала кухня. Стас курив біля вікна. Ліда зайшла з порожньою тарілкою, кинула її в мийку, втомлено опустилася на стілець біля стола. Стас озирнувся і сів навпроти.
— У тебе нема бороди… — констатувала Ліда.
— Набридло виділятися…
— Дивно.
— Нормально. Порозумнішав… Захотілося заховатися в юрбі звичайних людей, бо я і є звичайний. Я не бігаю до матері щодня, якщо знаю, що в неї все гаразд. А коли їй стає зле — не ховаюся по закутках. Ми… Скакуни… Ми — звичайні. Нас горе докупи збирає… І взагалі, всі нормальні люди — звичайні, а ті, що вважають себе надзвичайними, просто пихаті хворі потвори.
— Вибач. Я — Вербицька.
— Та ти що? І коли це до тебе дійшло?
— Не так давно, як хотілося б.
— То поясни. Вербицька… — вона не для Скакуна?
Ліда опустила голову, сумно всміхнулася.
— Навпаки. Ти б ніколи не одружився, якби мама…
— Маячня! Іди негайно до своєї мами і запитай!
— Мама зараз погодиться і з тим, що Ангеліна — королева.
— А не скажи. У всьому, що не стосується Платона, вона цілком при тямі.
— Я роблю все можливе.
— І щока не горить?
— Я не ображаюся.
— А я й не вибачаюся!
— Тоді… навіщо ти тут?
Стас остовпів. Розмова пішла геть не так, як хотілося. І кого звинувачувати — сам завівся з півоберта.
— У справі, — кинув зло. — Квартира наша… Твоя… Якщо ти не збираєшся туди повертатися…
— Квартира твоя, — наїжачилася.
— З яких це?
— Я так вирішила… — Як із плеча панського. — Ми, Вербицькі… Платимо за рахунками. Завжди. Я тут житиму. Квартира… Бери. За чотири роки…
— Майже п'ять!
— За майже п'ять років… які тобі довелося жити зі мною.
— Подавися, Лідо Вербицька! Мені від тебе нічого не треба! — підхопився. Стілець на підлогу — хрясь! Як дав по ньому ногою, той аж до вікна відлетів. Дверима — грюк!
Ліда схлипнула, затулила лице долонями.
— Не можу… Не можу більше…
Двері знову з грюкотом розчахнулися. Тремтячий від люті Стас кинув на стіл ключі від двокімнатних апартаментів, ухопив Ліду за плечі, та так смикнув до себе, що й із-під Ліди стілець упав. Тримав дружину за плечі, дивився в очі.
— Ніколи… Ніколи я не одружився б із тобою через гроші. Погано ти мене знаєш, Лідо Вербицька!
— Вибач, — забелькотіла. — Мама… Я подумала — вона могла так зробити…
Стас вишкірився недобре.
— У мене сусідка є… Натка. Тричі заміжня була. І що це має означати? Мінімум три версії: стерво, перебірлива, нещасна. А кому судити? Нам із тобою?
— До чого це?
— Були гроші. Та я відразу сказав — мені цього не треба. А Іветта однаково притягла. Мінімум три версії… Твоя яка? Я на тобі через гроші оженився? А моя така: дають — бери. Чому не брати? Тільки ми тут із тобою до чого?! Я їх десь закопав і на шльондр витрачав? У дім усе. У сім'ю, а сім'я… Блін, як же ти мене дістала!
— Вибач…
— А далі? Далі що? У тебе були питання — я відповів. А тепер я питаю: із тобою що? Якого біса ти сиділа тоді в тій довбаній шубі з валізою? Якого біса ти посеред ночі вискочила з дому? Де ти вешталася, Лідо?! Я хочу зрозуміти. Ти у змозі сказати правду? Що з тобою?
— Нічого! — знітилася. — Відпусти…
Відштовхнув. Вишкірився:
— Назавжди?
— Мені… мені треба подумати.
— Невже розлюбила?!
— Що ти, Стасе!
Він усміхнуся подумки: не розлюбила. Чого ж тоді…
— Ходімо додому, Лідо, — попросив. — Я скучив…
Вона почервоніла, відвела погляд.
— Ні, ні… Я не можу. Я більше не розриватимусь. Моє місце тут. Із мамою. До її останнього дня. До того ж… У мене плани… Навчатися. Знову… Маю стати хірургом. Як тато. Тому ти подумай… Може, тобі й не потрібна така я?
Стас сіпнувся, ухопив зі столу ключі від двокімнатних апартаментів, підніс до Лідиного обличчя.
— Бачиш? Я йду додому. До нас додому. Я чекатиму тебе… недовго. Якщо ти повернешся, а мене вже не буде — то вже й не шукай. Зрозуміло?
— Зрозуміло… — прошепотіла спустошено.
Кинула збентежений погляд на настінний календар. «Двадцять дев'яте травня, — зафіксувала. — А недовго — це скільки?»
— Дякую, Стасе.
— За що?!
— За те, що підтримав маму… поки мене не було поряд.
Стас посміхнувся криво, хотів був кинути щось їдуче: «Та Бога ради!» чи «Ти не дякуй, а плати, якщо ти все грішми міряєш», та замість цього раптом із гіркотою запитав:
— Чому ти геть не хвилюєшся за Платона, Лідо?
Ліда знала, чому вперто намагається забути про брата. Думка про те, що вона — остання справжня
