— У місті часу не гайте… Тут їх нема.
Стас знизав плечима, задумався:
— А дівчина куди могла піти?
Іветта раптом так рвучко підхопилася, що Стас аж відсахнувся. «Ого! Енерджайзер! Друге дихання?»
— Ви на машині? — Іветта вже йшла до дверей і — молода, молода! — на ходу хапала сумку, весільну фотографію Платона і Раї, що їх таки зняв штатний фотограф загсу. — їдьмо!
Скільки їхали — мовчали, хоч Стасові так і кортіло запитати тещу, чи сказала вона Ліді про гроші. За три години вже під'їжджали до хутірця поблизу Петрівки.
— Тепер куди?
— До крайньої хати, — Іветта подалася вперед, намагалася роздивитися околиці хутірця. Ухопила Стаса за руку. — Стасику. Ми залишимо машину тут. Далі підемо пішки.
— Добре, — Стас вирішив не сперечатися. Теща видалася йому вкрай знесиленою, а він же… «Крім жінок і дітей!»
Залишили «тойоту» метрів за п'ятдесят від хутірця, побрьохали розбитим ґрунтовим шляхом. Та що ближче підходили, то з більшою тривогою Дезінфікатор поглядав на тещу. Хоч би на ногах утрималася!
Іветта забула про пряму спину. Зігнулася гаком, місила мокрий сніг, а коли до крайньої хати лишалося метрів двадцять і вже добре було видно чорні обгорілі стіни покинутого злиденного помешкання, зупинилася, наче сили вмить випарувалися, безпорадно опустила голову:
— Його тут немає… Тут нікого немає…
Стас мало що зрозумів. Насупився. Кивнув на обгорілу хату:
— Рая тут жила?
Іветта мовчки кивнула. Застигла. Стас нервово потягся за цигарками, закурив, пішов до дядька, що колупався біля паркана сусідньої, цілком добротної хати.
— Доброго дня, хазяїне.
— Добрий, добрий… — Дядько витер об штани грубі руки, глянув на приїжджого. — Заблукали?
— Та ні. Спитати хочу. Он у тій хаті… Пожежа була чи що?
— Була. Навіть у газетах писали. Нінка… Хазяйка… Вчаділа, падло!
Стас недобре на дядька зиркнув.
— Що ж це ви так… про загиблу?
— А як про таких казати?! На Різдво наклюкалася, як та зюзя, спати завалилася і — капут! І сама вчаділа, і дитинку загубила, бо вагітна була. — Дядько підозріло насупився:' — І що вам до того?
— Так… дочку її шукаємо. Раю. Не з'являлася?
— Та звідки їй тут взятися? Люди кажуть, Нінчині малі у якомусь дитбудинку, а Райка в турецькі повії подалася. Як перед самим Новим роком здиміла, так її ніхто і не бачив.
Стас ішов до Іветти, і здалеку вона раптом нагадала Дезінфікатору його власну маму в той день, коли багато років назад старший брат до крові побився з сусідським фраєром, бо той своїм джипом задавив цуценя. Приїхала міліція, брата скрутили, потягли до «бобика», а малий Стас біг слідом і кричав, щоби брата відпустили, та раптом побачив маму. Вона саме поверталася з магазину — у руках повні сумки. Здалеку помітила біду та, замість того, щоби рвонути до міліціонерів, раптом зупинилася, сумки впустила і, як оце зараз Іветта, стала стовпом, наче, ступи вона хоч крок — смерть!
Стас підійшов до тещі, ніяково зітхнув:
— Може, ще кудись треба поїхати?
…До Києва поверталися вже поночі. Іветта зціпила руки, опустила голову і все дивилася на закам'янілі пальці, ніби не було у світі нічого важливішого за них. Стас скоса зиркав на тещу, думав про те, що, можливо, він був надто категоричним щодо неї і що Платон таки скотиняка, бо як надумав тікати, то хоча б записку матері залишив, щоб не побивалася. Нічого, нічого! Хай тільки з'явиться! Стас йому пояснить популярно правду життя.
Платон і Рая щезли. Наче вітром аж до зірок понесло. Іветта підняла найвпливовіших знайомих — по всіх усюдах утікачів шукала міліція і трійко приватних детективів. Ангеліна щодня тинялася Подолом. Стас запропонував дати оголошення в пресу і надрукувати фотографію молодят, та Іветта не погодилася.
— Це налякає їх, Стасику, — пояснила тьмяно. А час біг. Тиждень, другий… Кілька разів Іветта їздила до трупарні на впізнання невідомих небіжчиків, та, Бог милував, там не було ані Платона, ані Раї. Одного пізнього вечора з міліції зателефонували: знайшли! Іветта вискочила з дому, як той Платон — боса! Та в міліції помилилися — то знову були не вони…
А час біг. Місяць, другий… Бджоли травень принесли. Коли вечір нагадував, що минув ще один безнадійний день, Ангеліна накривала у вітальні стіл для чаювання. І все як колись: порцеляна, справжній індійський чай, коричневий цукор і домашнє печиво з тими самими помаранчевими усмішками. Стас сідав до столу поруч з Іветтою так, щоб не заступати їй двері Платонової кімнати. Ну не сидіти ж їй одній! Дзенькав ложкою: цукор колотив.
— Іветто Андріївно, до мене завтра постачальник з Одеси приїжджає. Я дам йому фотку? Добре?
— Добре, Стасику, — шепотіла Іветта. Не відводила погляду від дверей синової кімнати.
Про Ліду не говорили. Наче уклали мовчазний договір: не згадувати, не розпитувати, не лаяти. Та варто було Стасові вийти за поріг моторошної від горя професорської оселі, він діставав мобільний.
— Лідо… Я під'їду? Хотів про Платона тобі розповісти… — починав зухвало, щоб вона не розчула, як він хвилюється.
— Вибач, Стасе, я зараз дуже зайнята…. — І короткі гудки.
— Ну не сука?! — бісився Дезінфікатор.
Геть нічого не розумів. Спочатку вирішив: маячня! Повернеться, бо любить! Потиняється по чужих кутках, охолоне і приповзе: «Стасику! Не покидай!» А він нічого й не покидав! Квартиру не покинув, речі Лідині, що вона їх тут більшість залишила, стереже. Брата її, до речі, шукає з ранку до вечора, тож Ліда краще не думала б, що Іветта його купила! У матері б запитала! В очі її подивилася: може, хоч тоді схаменулася б, зараза! Чи вона теж божевільна? І не зустрітися, не поговорити. У клініці вічно народу повно. Від Зоряни з'їхала. Орендує квартиру десь у центрі. А де? Тільки й лишилося — мобільний і Зоряна.
Стас кілька разів зустрічався з Олегом і Зоряною, усе намагався розпитати про Ліду, та Зоряна й сама мало що розуміла.
— Вона розмовляє зі мною тільки про справи, — сама дивувалася. — Варто просто запитати: «Як ви, пані Лідо?», вона відповідає: «Все чудово!» і йде геть.
— Може, у неї хтось з'явився? — припустив Олег.
— Ні, — запротестувала Зоряна. — Працює фанатично. За трьох. І… рівна. Така рівна стала. Ніби на одній ноті.
— Шнітке… — буркнув Дезінфікатор.
— На одній ноті з життя зникає музика, — сумно всміхнулася Зоряна.
Але одного разу Стасові ввірвався терпець. Кобенитися геть перехотілося. Та нехай! Він сам піде до неї! Дочекається біля клініки і таки з'ясує, що трапилося. Час минув. Може, заспокоїлася і пояснить нарешті… Та, перш ніж іти до Ліди, Стас за звичкою забіг до Іветти. І сам не розумів, що саме знову і знову штовхало його до колись ненависної тещі. До втечі Платона і Раї вже звик — чого собі брехати, не надто напружувався щодо пошуків. Виправдань не бракувало: а може, їм там десь далеко — краще… Та варто було переступити поріг професорської оселі і лише зазирнути у скляні Іветтині очі, як серце шаленіло. Стас нервував, намагався бути переконливим:
— Ми їх знайдемо, Іветто Андріївно! А ви сьогодні… як?
Того дня Стас теж зайшов до вітальні, зніяковілим поглядом ковзнув по тещі: як суха гілка у вазі, у тому кріслі.
— Іветто Андріївно… Ви як?
Поряд з'явилася змарніла Ангеліна, захитала головою, наче казала: «Ой Стасику, нащо ті дурні питання?! Сам бачиш! Не стало Іветти — тінь Іветтина вітальнею вештається, як ноги тримають. З дому не виходить». — «А робота?» — спитав Стас очима. — «Яка робота?! Одна в неї тепер робота — синочка дочекатися».
— Крісло допоможи пересунути, — прошепотіла нянька. — До вікна.
