Під куполом

— Гадаю, ми мусимо, — сказала Норрі. Вона перекинула ногу через раму і випрямилася.

— Правильно, — кивнув Джо й осідлав свою веломашину.

— Господи, — промурмотів Бенні. — Маю чергову заморочку, і знову ти мене в неї втягнув.

— Га?

— Не зважай, катай, мій сердечний братику, катай.

На протилежному боці мосту вони побачили, що ноги зламані у всіх оленів. Одне з теляток-річняків мало також розколотий череп, мабуть, коли падало, вдарилось об великий валун, що в нормальний час ховався під поверхнею води.

— Перевір лічильник, — сказав Джо.

Норрі ввімкнула апарат. Стрілка затанцювала, лиш трішечки не сягаючи +75.

14

Піт Рендолф докопався в одній з шухляд столу Дюка Перкінса до старого касетного магнітофона, видобув його на світ і перевірив: батарейки виявилися все ще придатними. Коли зайшов Джуніор, Рендолф натиснув ЗАПИС і поклав маленький «Sony» на кут столу так, щоб юнак міг його бачити.

Недавній напад мігрені вщух, залишивши по собі лише тупе мурмотіння у лівій скроні, тож Джуніор почувався доволі спокійно; вони з батьком це вже репетирували, і Джуніор знав, що йому казати.

— Там усе буде ладком, — пообіцяв Великий Джим. — Чиста формальність.

Так воно й вийшло.

— Як ти знайшов тіла, синку? — запитав з-за столу Рендолф, погойдуючись у своєму обертовому кріслі. Усі особисті речі Перкінса він прибрав, поклавши до шафи в іншому кутку кімнати. А тепер, коли померла Бренда, він гадав, що може їх узагалі викинути на смітник. Кому потрібні особисті речі покійника, якщо він не має близьких родичів?

— Ну, — почав Джуніор. — Я повертався з патрулювання на шосе 117. Усе, що творилося у супермаркеті, я пропустив…

— Тобі пощастило, — зазначив Рендолф. — Там було натуральне лайно з кров'ю, вибач мені мою франкську. Кави?

— Ні, дякую, сер. Я схильний до мігреней, а кава їх ще більше підсилює.

— Таки-так, це погана звичка. Не така, як сигарети, але теж погана. А ти знаєш, що я теж курив, поки не став спасенним?

— Ні, сер, я про це не знав. — Джуніор мав надію, що цей ідіот врешті припинить своє дурне базікання, дозволивши йому розповісти заготовлену історію і скоріше забратися звідси геть.

— Йо, мене хрестив Лестер Коґґінс, — Рендолф притиснув руки до грудей, розвівши долоні віялами. — Повне занурення у Престіл. Ото тоді ж, тамечки, я й віддав своє серце Ісусу. Я не такий вже й ревний ходок до церкви, як декотрі, не такий вірний я парафіянин, звісно, як твій батько, але преподобний Коґґінс був добрим чоловіком. — Рендолф похитав головою. — У Дейла Барбари багато чого на совісті. Я завше це підозрював.

— Так, сер.

— І на багато питань він мусить відповісти. Я видав йому порцію сльозогінного газу, але це тільки аванс перед тим, що він отримає пізніше. Отже, ти повертався з патрулювання і?…

— І згадав, що хтось мені казав, ніби бачив машину Ейнджі в їхньому гаражі. Ну, знаєте, у гаражі Маккейнів.

— Хто тобі це казав?

— Френк? — Джуніор почухав собі скроню. — Гадаю, це був Френк.

— Продовжуй.

— Ну, отже, я зазирнув у вікно гаража й побачив, що її машина таки дійсно стояла там. Я пішов до передніх дверей, подзвонив, але ніхто не відповів. Тоді я обійшов дім, пішов до задніх дверей, бо мене це стривожило. Там висів якийсь такий… запах.

Рендолф співчутливо кивнув.

— Грубо кажучи, ти просто довірився своєму нюху. Гарна поліцейська робота, синку.

Джуніор уважно втупився в Рендолфа, гадаючи, чи це був жарт, чи якась хитра пастка, але в очах шефа не ховалося нічого, окрім чесного захвату. Джуніор зрозумів, що його батько примудрився знайти собі помічника (перше слово, що спало йому на думку, було спільник), ще тупішого за Енді Сендерса. А він же вважав це неможливим.

— Продовжуй і закінчуй. Я розумію, тобі це болить. Нам усім це болить.

— Так, сер. Саме так, як ви кажете. Задні двері були незамкнені, і я пішов по нюху прямо до комори. Я очам своїм не повірив, коли побачив, що там знайшлося.

— Тоді ж ти побачив і ті жетони?

— Так. Ні. Типу того. Я побачив, що в Ейнджі щось затиснуте в руці… на ланцюжку… але не зрозумів, що воно, а мені не хотілося нічого там торкатися. — Джуніор скромно опустив очі. — Я розумію, я усього лиш новобранець…

— Добра думка, — підхопив Рендолф. — Розумна думка. Сам знаєш, за звичайних обставин у нас тут зараз була б у повному складі команда криміналістів з офісу генерального прокурора штату — вони б по усіх статтях притиснули Барбару до стінки — але зараз надзвичайні обставини. Отже, я гадаю, ми з'ясували вже достатньо. Він таки дурень, що забув про свої жетони.

— Я подзвонив по своєму мобільному батькові. Розсудивши з усіх тих балачок по радіо, що ви мусите бути дуже зайнятим на той час…

— Зайнятим? — підкотив під лоба очі Рендолф. — Синку, ти й половини усього не знаєш. Ти правильно зробив, що подзвонив батькові. Він же практично теж служить у нашому відділку.

— Тато миттю взяв двох офіцерів — Фреда Дентона і Джекі Веттінгтон, — і вони приїхали до будинку Маккейнів. Коли вже Фредді фотографував місце злочину, до нас приєдналася також Лінда Еверет. Потім з'явилися зі своїм похоронним екіпажем Стюарт Бові та його брат. Тато вирішив, що так буде краще, бо у шпиталі така гарячка після того бунту в супермаркеті і все таке.

Рендолф кивнув.

— Дуже правильно. Живим допомагай, мертвих ховай. Хто саме знайшов жетони?

— Джекі. Вона олівцем розігнула пальці Ейнджі, й жетони просто випали на долівку. Фредді все сфотографував.

— На суді це допоможе, — промовив Рендолф. — Котрий ми проведемо самі, якщо цей Купол не пощезне. Ми запросто можемо Це зробити. Знаєш, як сказано в Біблії: з вірою ми гори можемо посунути. О котрій годині ти знайшов трупи, синку?

— Близько полудня. — «Після того, як востаннє попрощався з моїми подружками».

— І одразу ж подзвонив батькові?

— Не одразу. — Джуніор подарував Рендолфу ніяковий погляд. — Спершу я вийшов на вулицю і поблював. Вони там були такі, такі жахливо побиті. Я зроду не бачив нічого подібного. — Він важко зітхнув, не забувши додати в голос трішки тремтіння. Магнітофон навряд чи вловить цей трепет, але Рендолф його запам'ятає. — Коли я вже проблювався, от тоді й зателефонував татові.

— Окей, гадаю, я отримав усе, що треба.

Ніяких додаткових питань щодо перебігу подій у часі або його «ранкового патрулювання»; навіть пропозиції Джуніору написати рапорт (що було на краще, бо писання зараз неминуче відгукнулося б йому болем у голові). Рендолф нахилився вперед вимкнути магнітофон.

— Дякую, Джуніоре. Чому б тобі не перепочити решту дня? Піди додому і відпочинь. У тебе змучений вигляд.

— Я хотів би бути присутнім тут, сер, коли ви його допитуватиме. Барбару.

— Не варто тобі непокоїтися, що пропустиш сьогодні щось. Ми дамо йому добу поваритися у власнім соку. Це твого тата ідея, і вона таки слушна. Допитувати його почнемо завтра вдень або ввечері, і ти теж будеш присутній. Даю тобі моє слово. І допитувати його ми будемо рішуче.

— Так, сер. Добре.

— Ніяких отих штучок з «мірандою»[299].

— Ясно, сер.