Під куполом

— Сонця нема, — промовила Норрі. Її руки хапали повітря. Вона плакала. — Нема сонця, о Боже мій, тут нема більше сонця.

На вершині Чорної Гряди, у яблуневому саду, з якого було видно весь Честер Мілл, яскраво зблиснув рожево-ліловий вогник.

Він зблискував знову і знову, кожні п'ятнадцять секунд.

21

Джулія бігом піднялася по сходах поліцейської дільниці, з обличчям, ще запухлим зі сну, з волоссям сторчма на голові. Коли обіч неї вигулькнув Піт, вона помотала головою.

— Краще побудь тут. Я тебе можу покликати, коли вже братиму інтерв'ю.

— Люблю, хто позитивно мислить, але дідька лисого, — сказав Піт. — Невдовзі після Енді, вгадай, кого принесло? — Він показав на «Гаммер», припаркований біля пожежного гідранту.

Біля машини стояли Лінда Еверет і Джекі Веттінгтон, поглинуті розмовою. Обидві жінки виглядали серйозно ошелешеними.

Перше, що вразило Джулію всередині дільниці, це задуха, кондиціонер було вимкнуто, либонь, заради економії пального. Друге — кількість юнаків, котрі там сиділи, між ними й двоє з бозна-скількох братів Кіл'янів — цих неможливо було не впізнати по шнобелях і конічних головах. Вочевидь, усі ці молодики були зайняті заповненням офіційних форм.

— А якщо хтось не мав останнього місця роботи? — питався один з них в іншого.

З підвалу чулися плаксиві крики Енді Сендерса.

Джулія одразу попрямувала до чергової частини, куди вчащала роками і навіть робила добровільні внески в тутешній кавово-пончиковий фонд (плетений кошик). Ніколи раніше її не зупиняли, але зараз Марті Арсенолт сказав:

— Вам не можна туди, міз Шамвей. Наказ.

Промовив він ці слова до неї ніяковим, примирливим тоном, якого, певне, не застосовував до Піта Фрімена.

Якраз у цю мить сходами з підвалу, який офіцери Міллівського департаменту поліції між собою прозивали «кліттю», піднялися Великий Джим Ренні з Енді Сендерсом. Енді плакав. Великий Джим, примовляючи щось заспокійливе, обіймав його за плечі. Слідом за ними з'явився Пітер Рендолф. Уніформа на ньому сяяла, але обличчя він мав людини, котра оце щойно ледь врятувалась від вибуху бомби.

— Джиме! Піте! Я хочу побалакати з вами, для «Демократа»! — гукнула Джулія.

Великий Джим доволі довго розвертався, але лише заради того, щоби окинути її поглядом типу «мешканцям пекла теж хотілося б води з льодом». А потім повів Енді до кабінету шефа. Говорив він щось про молитви.

Джулія вирушила повз стійку. З тим самим винуватим лицем Марті вхопив її за руку.

— Коли минулого року ви, Марті, попрохали мене не подавати в газеті матеріал про той скандальчик з вашою дружиною, я вам посприяла. Бо інакше б ви втратили роботу. Тож, якщо в вас є хоч унція вдячності, пропустіть мене.

Марті пустив її, промурмотівши:

— Я намагався вас утримати, але ви мене не послухались. Не забудьте.

Джулія кинулася бігом через чергову частину.

— На хвилиночку, лебедики, — окликнула вона Великого Джима. — Ви з Пітом Рендолфом чиновники на службі нашого міста і тому будете говорити зі мною.

Цього разу погляд, подарований їй Великим Джимом, містив у собі злість разом зі зневагою:

— Ні. Не будемо. Ви не маєте на це зараз права.

— А він має? — спитала вона, кивнувши на Енді Сендерса. — Якщо те, що я чула про Доді, правда, саме він остання особа, котрій можна було б дозволити спускатися до підвалу.

— Цей сучий син замордував мою дорогоцінну дівчинку! — заволав Енді. Великий Джим штрикнув у бік Джулії пальцем.

— Ви отримаєте матеріал, коли ми будемо готові його надати. І не раніше.

— Я хочу побачити Барбару.

— Він під арештом за скоєння чотирьох убивств. Ви сказилися?

— Якщо батько однієї з його гаданих жертв зміг там побувати, чому я не можу?

— Бо ви ані жертва, ані близька родичка, — відповів Великий Джим. Верхня губа в нього задерлася, оголивши зуби.

— Він має адвоката?

— Розмову закінчено, жін…

— Йому не потрібен адвокат, йому потрібна мотузка на шию! ВІН ЗАМОРДУВАВ МОЮ ДОРОГОЦІННУ ДІВЧИНКУ!

— Ходімо, друже мій, — промовив Великий Джим. — Вознесемо за це молитву Богові.

— Які ви маєте докази? Він зізнався? Якщо ні, яке алібі він запропонував? Як це узгоджується з часом настання смерті? І чи ви взагалі знаєте, коли сталася смерть? Якщо тіла лише щойно було знайдено, звідки ви можете це знати? Були вони застрелені, чи зарізані, чи…

— Піте, позбався цієї брязкітливої відьми, чиє ім'я римується зі словом «п'ядь», — кинув, не обертаючись, Великий Джим. — Якщо не піде добровільно, викиньте її звідси. І скажіть, хто там у нас сидить на рецепції, що її вигнано звідси назавжди.

Марті Арсенолт скривився, провівши собі рукою по очах. Великий Джим підштовхнув Енді Сендерса в кабінет шефа і причинив за собою двері.

— Йому висунуто звинувачення? — запитала Джулія в Рендолфа. — Ви не можете цього робити без адвоката. Це незаконно.

І тоді, хоча все ще не небезпечний на вигляд, а лише збентежений, Рендолф промовив слова, від яких у неї захололо серце:

— Поки стоятиме Купол, Джуліє, я гадаю, законним тут буде те, що вирішимо ми.

— Коли їх було вбито? Скажіть мені хоч це принаймні.

— Ну, схоже на те, що дві дівчини були пер…

Тут навстіж розчахнулися двері кабінету, вона не сумнівалася, Що Великий Джим стояв за ними, підслуховував. Енді сидів за столом, котрий тепер належав Рендолфу, сховавши лице в долонях.

— Прибери її звідси геть! — гаркнув Великий Джим. — Я не бажаю тобі двічі те саме повторювати.

— Ви не маєте права забороняти йому спілкування і позбавляти інформації мешканців нашого міста! — закричала Джулія.

— Ви не праві по обох пунктах, — усміхнувся Великий Джим. — Чули такий вислів: «Якщо ви не належите до вирішення проблеми, значить, ви частина самої проблеми»? Отже, ви нічого не вирішуєте, залишаючись тут. Ви обридлива нишпорка. І завжди були нею. Якщо ви зараз же не підете звідси, будете заарештовані. Попереджаю чесно.

— Чудово! Заарештовуйте мене! Гайда, тягніть до підвалу! — вона простягнула руки, склавши зап'ястя докупи, як під кайданки.

Якусь мить вона була певна, що Великий Джим зараз її вдарить. Це бажання ясно читалося на його обличчі. Натомість він заговорив до Піта Рендолфа:

— Останній раз кажу: позбався цієї нишпорки. Якщо пручатиметься, викинь її на вулицю, — і затраснув двері.

Ховаючи очі, зі щоками кольору щойно випаленої цеглини, Рендолф узяв її за руку. Джулія не пручалася, вона пішла сама. Коли проходила повз стійку чергового, Марті Арсенолт промовив — радше скорботно, ніж сердито:

— Отакої. Тепер я втратив роботу, моє місце займе котрийсь із цих довбнів, що не здатні відрізнити власної сраки від ліктя.

— Ти не втратив роботи, Марті, — заспокоїв його Рендолф. — Я з ним побалакаю, і все буде нормально.

Наступної миті вона опинилась на вулиці, моргаючи від сонячного світла.

— Ну, як? — спитав Піт Фрімен. — Як там пройшло?