Під куполом

задовольнитися тим, що його відправлять у Шошенк. На довічне без права на дострокове звільнення.

— Не зовсім це добре, — прошепотів Енді. Ренні не переставав гладити Енді по голові. — А якщо Купол нікуди не подінеться?

Він усміхнувся.

— У такому разі, ми судитимемо його самі. І коли з'ясуємо, що він винний, ми його стратимо. Тобі так більше подобається?

— Більше, — прошепотів Енді.

— І мені, друже… — Він гладить, гладить. — І мені.

18

Вони вийшли з гаю разом, пліч-о-пліч, і зупинилися, дивлячись на сад.

— Он там щось є! — гукнув Бенні. — Я бачу! — голос у нього був схвильований, але Джо почув його якось дивно, ніби звіддаля.

— І я, — сказала Норрі. — Воно схоже на… на… «Радіомаяк» хотіла вона сказати, але так і не промовила цього слова. Спромоглася тільки на ррр-ррр-ррр, як ото ґерґочуть малюки, граючись у пісочниці машинками. А потім вона звалилася зі свого велосипеда й витягнулася на дорозі, смикаючи руками й ногами.

— Норрі? — подивився Джо на неї зверху, радше здивовано, аніж стривожено, а потім звів очі на Бенні. Їхні погляди зустрілися лише на мить, і Бенні також беркицьнувся, потягнувши велосипед прямо поверх себе. Він почав дриґати ногами, немов відбиваючись від свого «Рейнджера». Лічильник Ґайґера відлетів, гепнувшись у рівчак шкалою донизу.

Джо риссю побіг і торкнувся його рукою, котра в нього потягнулася, немов гумова, як йому здалося. Перекинув лічильник шкалою догори. Стрілка підскочила до +200, лише трішки не дістаючи небезпечної зони. Він устиг це побачити, а далі й сам провалився до чорної ями, повної помаранчевих пломенів. Джо подумалося, що це спалахи велетенського поховального вогнища, складеного з гелловінських гарбузів- світильників. Звідкілясь гукали голоси: загублені й нажахані. Потім його проковтнула темрява.

19

Коли Джулія, пішовши з супермаркету, повернулася до редакції «Демократа», там сидів, набираючи щось на ноутбуку, Тоні Гай, колишній спортивний репортер, котрий тепер уособлював відділ новин. Вона вручила йому камеру і сказала:

— Перервись і надрукуй оце.

Сама вона сіла до комп'ютера писати статтю. Її початок вона тримала в голові всю дорогу, поки йшла сюди по Мейн-стрит: «Ерні Келверт, колишній директор «Фуд-Сіті», закликав людей заходити з тилу. Сказав, що він відчинив задні двері. Але вже було пізно. Стихійний заколот розпочався». Це був гарний вступ. Проблема полягала в тому, що вона не могла його написати. Вона повсякчас вдаряла не по тих клавішах.

— Піди нагору й полеж, — сказав Тоні.

— Ні, я мушу написати…

— У такому стані ти нічого не зможеш написати. Ти тремтиш, як осінній листок. Це шок. Полеж хоча б годинку. Я надрукую кадри й перешлю на робочий стіл твого комп'ютера. Наберу також записи з твого блокнота. Іди нагору.

Їй не подобалося те, що він говорив, але вона змушена була визнати слушність його поради. От тільки виявилося, що їй знадобилося більше години. Вона ні разу толком не поспала від минулої п'ятниці, котра була, як здавалося, сто років тому, тож їй вистачило лише торкнутися головою подушки, і вона провалилася в глибокий сон.

Прокинувшись, Джулія запанікувала, побачивши, які довгі вже тіні. День схилявся до надвечір'я. А Горес! Він, либонь, уже напудив десь у кутку і дивитиметься на неї безмежно винуватими очима, ніби це його провина, а не її.

Вона стрибнула в кеди, побігла до кухні й побачила, що її коргі не скиглить під «гуляльними» дверима, а мирно спить у своєму ліжку — на ковдрі між холодильником і пічкою. На кухонному столі знайшлася притулена до перечниці й солянки записка.

15:00

Джуліє,

Піт Ф. і я разом потрудилися над матеріалом про супермаркет. Вийшло не супер, але стане таким, коли ти пройдешся по ньому своєю рукою. Кадри, що ти їх там зняла, непогані також. Приходив Роммі Берпі, казав, що в нього повно паперу, тож із цього боку в нас все окей. Також він сказав, що тобі треба написати редакторську колонку про те, що відбулося. «Абсолютне роздрочування, — сказав він. — І абсолютна некомпетентність. Хіба що вони хотіли, щоб саме це трапилося. Від того кадра всього можна чекати, і я маю на увазі не Рендолфа». Ми з Пітом погоджуємося, що редакторська колонка потрібна, але нам треба бути обережними, поки не стануть відомими всі факти. Також ми погодилися з тим, що, аби написати колонку так, як вона має бути написана, ти мусиш виспатися. Пані, у вас справжні чували під очима! Я йду додому, побачуся з жінкою і дітьми. Піт пішов до ПД. Сказав, щось «круте» трапилося і він хоче з'ясувати що і як.

Тоні Г.

P.S. Я вигуляв Гореса. Він зробив усі свої справи.

Не бажаючи, аби Горес забував, що це вона світло його душі, Джулія розбудила його ще до того, як надійшов час поглинання ним «Тугих смужок»[303], а потім спустилася в офіс, щоби причесати репортаж і написати редакторську колонку, на якій наполягали Тоні з Пітом. Щойно вона почала працювати, задзвонив мобільний.

— Шамвей слухає.

— Джуліє! — голос Пітера Фрімена. — Гадаю, тобі варто прибути сюди. За стійкою сидить Марті Арсенолт, і він мене не пускає. Каже, щоб я почекав десь від-чорта-збоку! Він ніякий не коп, звичайний собі тупий лісоруб, котрий трохи підробляє влітку регулювальником дорожнього руху, але зараз строїть з себе таке цабе велике, як член у Кінг-Конга.

— Піте, в мене тут купа роботи, тож поки…

— Бренда Перкінс мертва. А також Ейнджі Маккейн, і Доді Сендерс…

— Що? — вона підхопилася так стрімко, що перекинувся стілець.

— …і Лестер Коґґінс. Їх було вбито. І, слухай сюди, за ці вбивства заарештовано Дейла Барбару. Він зараз сидить тут у камері, в підвалі.

— Я зараз же буду там.

— От бля, — лайнувся Піт. — Тут іде Енді Сендерс, весь такий збіса заплаканий. Може, мені спробувати взяти в нього коментар або…

— Ні в якому разі, чоловік втратив дочку усього через три дні після того, як втратив дружину. Ми ж не «Нью-Йорк Пост». Я зараз же буду там.

Не чекаючи відповіді, вона обірвала розмову. Спершу вона почувалася доволі спокійною; навіть не забула замкнути редакцію. Та, тільки-но ступила на тротуар, у спеку, під небо, немов закопчене тютюновим димом, куди й подівся її спокій. Джулія побігла.

20

Джо, Норрі й Бенні судорожно смикались, лежачи в якомусь надто розсіяному світлі сонця на дорозі Чорна Гряда. Згори їх палило надто гарячим жаром. Аж ніяк не схильна до самогубства ворона всілася на телефонному дроті й глипала на них яскравими, розумними очима. Каркнувши один раз, вона змахнула крилами і полетіла геть під цим дивним денним небом.

— Гелловін, — бурмотів Джо.

— Нехай вони перестануть кричати, — стогнав Бенні.