запитанням є тільки те, якого ти не поставив.
— Ніхто не знає. Просто зникла.
— Може, пішла до «Шипшини» подивитися, чи не подають там вечерю. Я сподіваюся, що це так, бо, якщо вона спробує дійти пішки аж до свого дому, в неї можуть розійтися шви.
На обличчі Герріет відбилася тривога.
— Це вона… це значить, що вона може на смерть стекти кров'ю? Стекти на смерть кров'ю після вашої операції на ву-ву… це було б
Расті чув багато різних термінів для означення вагіни, але цей був для нього новим.
— Навряд чи, але може повернутися знову до нас на довший час. А її дитина?
Герріет вражено подивилася на нього. Ревне створіння, що, нервуючи, мало звичку безпорадно лупати очима за товстими скельцями окулярів; того типу дівча, подумав Расті, котре може довести себе до розумового виснаження через п'ятнадцять років після того, як з відзнакою закінчить Сміт або Вассар[313].
— Дитина! Обожемій! Малюк Волтер! — Якби й хотів, Расті не встиг би її зупинити, вона блискавкою кинулася по коридору і з полегшеним виразом повернулася назад. — Тут. Він не дуже жвавий, але, схоже, це для нього нормально.
— Отже, вона напевне повернеться. Які там не є в неї проблеми, а дитину свою вона любить. На свій, несталий манер.
— Га? — знову те саме безумне блимання очима.
— Не звертай уваги, Гері. Я скоро повернуся. Кріпись.
— Тобто? — Тепер її повіки мигтіли так, що, скидалося, ось-ось викрешуть вогонь.
Добре, що Расті не сказав по-шпитальному:
— Працюй нормально. Герріет розслабилася:
— Обов'язково, докторе Расті, без проблем.
Расті повернувся, щоб іти, але тепер перед ним стояв чоловік — худий, доволі приємний на вигляд, якщо не зважати на його гачкуватий ніс. Він трохи нагадував покійного Тімоті Лірі[314]. Расті вже стало цікаво, чи взагалі йому вдасться колись звідси вибратися.
— Чим я можу вам допомогти?
— Взагалі-то я гадав, що, можливо, це я зможу вам чимось допомогти, — він простягнув йому свою кістляву руку. — Терстон Маршалл. Ми з моєю партнеркою проводили вікенд на озері Честер і затримались тут через оте хтозна-що.
— Співчуваю, — кивнув Расті.
— Справа в тому, що я маю певний медичний досвід. Під час в'єтнамської веремії я був свідомим противником служби в армії. Думав утекти до Канади, але мав деякі плани… втім, це неважливо. Я записався на контракт і два роки прослужив санітаром у шпиталі для ветеранів у Массачусетсі.
Це вже звучало цікаво.
— Меморіальний імені Едіт Hopс Роджерс[315]?
— Цей самий. Мої знання й практичні навички, либонь, трохи застаріли, проте…
— Містере Маршалл, я маю для вас роботу.
Щойно Расті виїхав на шосе 119, як почув автомобільний гудок. Він поглянув у люстерко і побачив на повороті до шпиталю міський ваговоз із написом «Громадські Роботи». Нелегко було точно роздивитися у світлі сідаючого сонця, але йому здалося, що за кермом машини сидить Стюарт Бові. Придивившись уважніше, Расті побачив таке, від чого в нього душа зраділа: у кузові містилися два газових балони. Звідки їх привезли, він з'ясовуватиме пізніше, можливо, навіть поставить декілька запитань, але зараз йому значно полегшало на серці просто тому, що їм тепер повернеться світло, знову почнуть працювати апарати штучного дихання і монітори. Імовірно, газу не вистачить надовго, але наразі він перебував у стані «перебитися-день-і-вже-добре».
На вершині міського пагорба він побачив свого знайомого пацієнта-скейтбордера Бенні Дрейка з парочкою друзів. Один із них був той хлопець Макклечі, котрий забезпечив пряму відеотрансляцію ракетного обстрілу. Бенні махав руками і щось кричав, вочевидь, бажаючи, щоб Расті зупинився потеревенити. Расті помахав йому у відповідь, але не загальмував. Йому не терпілося побачитися з Ліндою. Заразом і послухати, що вона скаже, звичайно, але головне — побачити її, обняти її, остаточно помиритися з нею.
Барбі хотілося відлити, але він терпів. Мав досвід проведення допитів в Іраку і знав, як це робилося там. Хтозна, чи вже й сюди дійшла тамтешня практика, але це цілком можливо. Такі речі поширюються дуже швидко, а Великий Джим проявляв жорстоку здатність не відставати від часу. Як і більшість талановитих демагогів, він ніколи не применшував готовність своєї цільової аудиторії повірити в найабсурдніше.
Барбі також мучила спрага, тож він не вельми здивувався, коли перед ним знову з'явився офіцер зі склянкою води в одній руці та аркушем паперу з припнутою до нього ручкою в другій. Атож, так це й відбувається; саме так ведеться у Фаллуджі, Таркіті, Мосулі, Хіллі й Багдаді. А тепер, виходить, і в Честер Міллі.
Цим офіцером був Джуніор Ренні.
— Ну що, поглянь на себе, — почав він. — Схоже, ти зараз уже не той зух, що був здатен когось побити за допомогою своїх армійських трюків. — Він підняв руку, в котрій тримав аркуш, і потер пучками собі ліву скроню. Папір явно тремтів.
— Ти й сам не дуже гарно виглядаєш.
Джуніор різко опустив руку.
— Я почуваюся прегарно, як риба на дні.
«Щось
— Ти певен? Очі в тебе геть червоні.
— Я почуваю себе офігітельно класно. І прийшов я сюди не для того, щоб обговорювати це.
Барбі, знаючи, для чого сюди прийшов Джуніор, спитав:
— Це вода?
Джуніор, ніби тільки зараз згадавши про склянку в своїй руці, поглянув на неї.
— Йо, шеф сказав, що ти, либонь, хочеш пити. Як то кажуть, так пити хочеться, що ледь не всцикаєшся, — заіржав він з таким захватом, ніби сам щойно придумав цей парадокс. — Хочеш?
— Так, будь ласка.
Джуніор простягнув йому склянку. Барбі хотів було її взяти. Але Джуніор відвів свою руку назад. Ну звісно, все, як заплановано.
— Чому ти їх убив? Мені цікаво,
Джуніор зайшовся верескливим сміхом, але під його веселощами ховалася чорна пильність. І біль. Щодо останнього Барбі не мав сумнівів.
— Що? Нема чого сказати?
— Я вже сказав. Я спраглий. Я хочу пити.
— Йой, та звісно ж так. Газок в очі — клята штука, авжеж? Розумію, ти враз побачив свій Ірак. Як воно там?
— Спекотно.
Джуніор знову заллявся сміхом. Трохи води зі склянки вихлюпнулося йому на зап'ясток. Схоже, у нього трішки тремтять руки?
І запалене ліве око потроху сльозиться. Подумки:
— Ти когось убивав?
— Тільки своїм кухарством.
