Під куполом

сягає нашого приятеля Дейла Барбари і його планів щодо дестабілізації міста. Там перебуває пара озброєних людей, котрі, схоже на те, охороняють якусь лабораторію з виробництва наркотиків. Я гадаю, Барбара започаткував її там задовго до того, як він з'явився тут особисто; все було дуже хитро сплановано. Один із тамтешніх охоронців — це Філ Буші.

— Той лузер, — пхекнув Рендолф.

— А другий, як мені не сумно це казати, Енді Сендерс.

Рендолф якраз наколював смажену картоплю. Загриміла виделка, випавши йому з пальців.

— Енді!?

— Отака печальна правда. Це Барбара затягнув його в той бізнес — я маю достовірні дані, але не питайте мене звідки, моє джерело потребує анонімності. — Великий Джим зітхнув, а вже тоді запхав просякнутий жовтком шматок смаженого хліба собі до пельки. Святий Боже, як же хороше він почувається цього ранку! — Я здогадуюсь, що Енді дуже потрібні були гроші. Я так розумію, що банк був уже за крок від того, щоб забрати в нього аптеку. Він ніколи не мав достатньо розуму для бізнесу.

— Та й для керування містом, — додав Фредді Дентон.

Зазвичай Великому Джимові вельми не подобалося, коли його перебивали підлеглі, але цього ранку йому подобалось усе.

— На жаль, це правда, — сказав він, далеко перехиляючись через стіл, наскільки йому це дозволяло барилкувате черево. — Вони з Буші обстріляли один ваговоз із тих, які я посилав туди вчора. Ущент попробивали передні колеса. То небезпечні нікчемахи.

— Озброєні наркоші, — промовив Рендолф. — Кошмар для поліції. Людям, які туди поїдуть, треба одягти жилети.

— Гарна ідея.

— І я не поставив би на те, що Енді викрутиться безпечно.

— Господь любить тебе, я знаю. Роби, що мусиш робити. Нам потрібен пропан. Місто аж плаче без нього, і я збираюсь оголосити сьогодні на зборах, що ми знайшли свіжі запаси.

— Містере Ренні, ви остаточно вирішили, що мені не можна туди поїхати? — спитав Картер.

— Я розумію, яке це для тебе розчарування, але ти мені завтра будеш потрібен, і не там, де в них відбуватиметься гулянка з родичами. І Рендолф, гадаю, також. Та хтось таки мусить координувати цю справу, яка напевне обернеться хріновертю. Нам треба докласти зусиль, щоб люди не подавили одне одного. Хоча без цього, радше за все, не обійдеться, бо люди не вміють пристойно поводитись. Краще наказати Твічелу підігнати туди санітарну машину.

Картер усе це записував.

Тим часом Великий Джим знову звернувся до Рендолфа. Із сумно видовженим обличчям.

— Мені неприємно це казати, Піте, але мій інформатор припускає, що Джуніор теж брав участь у діяльності тієї нарколабораторії.

— Джуніор? — витріщився Мел. — Та ні, тільки не Джуніор.

Великий Джим кивнув і витер собі сухі очі сподом долоні.

— Мені теж було важко в це повірити. Я не хочу в це вірити, але ж ви знаєте, що він зараз у лікарні?

Вони закивали головами.

— Передозування наркотиків, — прошепотів Ренні, нахиляючись ще нижче над столом. — Оце й є найімовірніше пояснення того, що з ним відбувається, — він випрямився, знову втупившись у Рендолфа. — Не намагайтеся заїжджати туди з головної дороги. Приблизно за милю східніше від станції є путівець…

— Я знаю ту просіку, — сказав Фредді. — Там колись була лісова ділянка, вона належала Нечупарі Сему Вердро, допоки банк її в нього не забрав. Гадаю, тепер уся та земля належить Святому Спасителю.

Великий Джим посміхнувся й кивнув, хоча в дійсності земля належала одній корпорації у Неваді, президентом якої був він сам.

— Під'їдете звідти, а потім підберетесь до станції ззаду. Там переважно старий густий ліс, тож проблем у вас не буде.

Задзвонив телефон Великого Джима. Він поглянув на дисплей, майже вже вирішив, що нехай виклик перемкнеться на голосову пошту, а потім передумав. Та що за тля? З таким відчуттям, як у нього цим ранком, послухати, як піниться Кокс, це буде чисте задоволення.

— Ренні слухає. Що вам потрібно, полковнику Кокс?

Він послухав, посмішка в нього трохи прив'яла.

— Звідки мені знати, що ви кажете правду?

— Він ще послухав, а потім, не попрощавшись, вимкнув телефон. Якусь хвилину сидів насуплений, переварюючи щойно почуте. Потім підняв голову і заговорив до Рендолфа.

— У нас є лічильник Ґайґера? Може, у протиатомному сховищі?

— Бігме, я не знаю. Ел Тіммонс, либонь, знає.

— Знайди його і хай пошукає.

— Це важливо? — спитав Рендолф, і одночасно з ним Картер. — Це радіація, бос?

— Непокоїтися нема про що, — відповів Великий Джим. — Як сказав би Джуніор, він просто намагається мене дуронути. Я цього певен. Але все'дно пошукайте той лічильник Ґайґера. Якщо він у нас є — і досі працює! — принесіть його мені.

— Окей, — сказав Рендолф, вигляд він мав зляканий.

Тепер Великий Джим уже шкодував, що не дав цьому дзвінку перемкнутися на голосову пошту. І не притримав язика за зубами. Ширлз такий, що може почати про це патякати, підуть чутки. Бігме, та й Рендолф точнісінько такий же теліпало. А це, либонь, усього лиш таким чином той мідноголовий нікчемаха намагався спаплюжити йому такий чудовий день. Найважливіший день його життя, можливо.

Фредді Дентон, бодай який він там мав розум, принаймні не забув про насущне питання.

— Містере Ренні, о котрій годині ви хочете, щоб ми вдарили на студію?

Великий Джим подумки пробігся по тому, що йому було відомо про графік Дня побачень, і усміхнувся. Усмішка вийшла натуральною, його трохи замаслений писок розтягнувся від щирого задоволення, показавши дрібні зуби.

— О дванадцятій. На той час усі якраз клепатимуть язиками на шосе 119 і місто стоятиме порожнє. Отже, ви атакуєте і викурите тих нікчемах, що сидять на нашому пропані, ополудні. Точно, як у якомусь старому доброму вестерні.

6

О чверть по одинадцятій того четверга на південь по шосе 119 котився фургон «Троянди-Шипшини». Завтра тут усе буде забито автомобілями, повітря тхнутиме вихлопами, але сьогодні ця дорога була лячно порожня. За кермом перебувала особисто Розі.

Ерні Келверт їхав пасажиром. Між ними на капоті моторного відсіку примостилася Норрі, міцно стискаючи в руках свій скейтборд, усіяний наліпками з логотипами давно забутих панк-гуртів на кшталт «Мертвих молочарів» чи «Шталаг-17»[399].

— Повітря таке гидотне, — сказала Норрі.

— Це Престіл, любонько, — відгукнулася Розі. — Біля межі з Моттоном річка перетворилася на якесь велике смердюче болото. — Вона розуміла, що причина не тільки у випарах помираючої річки, але вголос нічого про це не сказала. Вони мусять дихати, тож нема їм сенсу переживати, що саме вони вдихають. — Ти балакала з матір'ю?

— Ага, — кивнула похмуро Норрі. — Вона приїде, але не в захваті від цієї ідеї.

— Вона привезе всі харчові запаси, які має, коли надійде час?

— Так, у багажнику нашої машини. — Норрі не уточнила, що першим чином Джоуні Келверт завантажить свої запаси пійла, харчі гратимуть другу скрипку. — А як нам бути з радіацією, Розі? Ми ж не можемо облямувати кожну машину, яка туди їхатиме, свинцевим полотном?

— Якщо хтось проїде там раз чи два, з ними все буде гаразд, — Розі особисто знайшла й прочитала інформацію на цю тему в інтернеті. Також вона дізналася, що безпека залежить від потужності