— О, привіт, синку. А ми оце щойно балакали про День побачень і…
— Мам, він може на тебе не просто тиснути, — промовив Джо. — Він може тебе
Клер була шокована.
— Ох, на
— Він був виборним, — втрутилась Джекі. — А зараз він висувається на імператора. А говорити рано чи пізно починають усі. Невже вам хочеться, щоби Джо ховався десь і уявляв собі, як вам висмикують нігті?
— Припиніть! — скрикнула Клер. — Це жахливо.
Джекі не відпустила її руки, коли Клер хотіла їх звільнити.
— Ідеться про все або нічого, і для нічого вже запізно. Все перебуває в русі, і ми мусимо рухатись відповідно. Якби йшлося лише про втечу Барбари самотужки, без нашої допомоги, Великий Джим міг би з цим погодитись. Бо кожен диктатор потребує якогось лякайла. Але ж там не лише він, так? І це означає, що він намагатиметься знайти нас і знищити.
— Як би мені хотілося, щоб я ніколи в це не вплутувалася. Не ходила сама на ту зустріч, не дозволяла піти туди Джо.
— Але ми мусимо зупинити його! — заперечив Джо. — Містер Ренні намагається перетворити Честер Мілл на… ну розумієш, на поліцейську державу!
— Я нікого не здатна зупинити! — ледь не ридала вже Клер. — Я збіса усього лиш проста
— Якщо вас це якось утішить, — сказала Джекі, — ви отримали квиток на цю подорож у ту саму мить, як діти знайшли ту коробочку.
— Ніяк мене це
— У якомусь сенсі нам навіть щастить, — продовжувала Джекі. — Ми не затягнули в нашу справу забагато невинних людей, поки що принаймні.
— Ренні з його поліцейськими силами все одно нас знайдуть, — сказала Клер. — Хіба вам це не ясно? Скільки тут того міста?
— На той час, — посміхнулась Джекі безрадісно, — нас буде більше. Озброєних. І Ренні про це знатиме.
— Нам треба якомога швидше захопити радіостанцію, — сказав Джо. — Люди мусять почути іншу точку зору на події. Ми мусимо передавати в ефір правду.
— Джо, це збіса чудова ідея, — спалахнули очі в Джекі.
— Боже правий, — промовила Клер, затуляючи собі долонями обличчя.
Ерні причалив фургон телефонної компанії до вантажного дебаркадера Берпі.
Роммі прочинив задні двері, побачив, що це вони, і вийшов на дебаркадер із гвинтівками в обох руках.
— Були якісь проблеми?
— Гладенько, як по шовку, — відповів Ерні, вилазячи по сходах на дебаркадер. — На дорогах нікого. Є ще рушниці?
— Йо. Трішки. Усередині, за дверима. Ви теж допомагайте, міс Норрі.
Норрі підхопила пару рушниць і передала їх у руки дідусеві, котрий поклав їх у кузов фургона. Роммі викотив на дебаркадер візок. У ньому лежало з десяток рулонів свинцевого полотна.
— Нам не тгеба їхь зараз розгортати, — сказав він. — Я тільки відріжу кілька шматків для вікон. А щит на лобове скло ми зробимо, коли вже під'їдемо туди. Залишимо щілину для прозору, як у старому танку «Шерман»[401], і покотимося прямо вгору, ми. Норрі, поки ми з Ерні пораємосься тут, спробуй, чи ти зможеш викотити інший візок звідтіля. Коли не зможеш, покинь його там, ми потім його заберемо.
Інший візок було навантажено картонними ящиками з харчами, здебільшого там були бляшанки або пакети концентратів для туристів. Один із ящиків був ущент напханий конвертиками з дисконтними розчинними напоями. Візок виявився важким, та варто було їй його попхати, як той покотився далі легко. Інша справа зупинити; якби не Роммі, котрий кинувся від кузова фургона з простягнутими руками, візок би напевне перекинувся з дебаркадера.
Ерні закінчив блокувати маленькі задні віконця краденого фургона відрізами свинцевого полотна, які трималися там завдяки нещадному використанню клейкої стрічки. Тепер він витер собі лоба і сказав:
— Це диявольськи ризикове діло, Берпі… Те, що ми задумали вирушати аж такою, збіса, колоною до саду Маккоя.
Роммі знизав плечима й почав завантажувати ящики з припасами, нагромаджуючи їх попід стінами, щоб середина фургона залишалася вільною для пасажирів, котрі, як вони сподівалися, з'являться пізніше. На спині його сорочки розросталося потове дерево.
— Ми можемо лиш надіятись, що великі збори нас прикриють, якщо робитимемо все жваво й по- тихому. Вибір маємо небагатий.
— А Джулії й місіс Макклечі вистачить свинцю на вікна їхніх машин? — запитала Норрі.
— Йо. Після полудня. Я їм допоможу. По тому вони мусять залишити свої машини тут, позаду магазину. Не можуть же вони кататися містом із завішаними свинцем вікнами, у людей родяться запитання, да.
— А ваш «Ескалейд»[402]? — спитав Ерні. — Він заковтне решту припасів і не подавиться. Ваша дружина може підігнати його сю…
— Міша не поїде, — сказав Роммі. — Не бажає мати нічого спільного з цим, вона. Я прохав, по- всякому, хіба лиш навколішках не молив, але для неї це було все одно, якби я вив вітром, що гасає навкруг дому. Наскільки сильно я можу здогадуватися, це тому, що я розповідав їй не більше за те, що вона й так уже знала… хоча там зовсім небагато, це не вбереже її від лиха, якщо Ренні на неї напосяде. Але вона не хоче цього визнавати, сама.
— Чому ні? — спитала Норрі з розширеним очима, второпавши, що це її запитання, мабуть, негідне, тільки після того, як ці слова вже скотилися їй з язика, й дідусь насупився.
— Бо вона отака-от уперта, любонько. Я їй пояснював, що її можуть образити. «Най тільки спробують», — відповіла вона. Вуаля, така моя Міша. Чорт. Якщо мені дасться шанс пізніше, я проберусь згори сюди, подивлюся, чи не передумала вона. Кажуть, це такий жіночий привілей. Нумо, давай завантажимо ще кілька ящиків. Тільки не заставте ними рушниці, Ерні. Нам вони можуть знадобитися.
— Я сам собі повірити не можу, що втягнув тебе в це, дитинко, — промовив Ерні.
— Все гаразд, дідуню. Мені більш не сподобалось би бути невтягнутою, ніж навпаки.
І ось це принаймні було щирою правдою.
Схрестивши ноги, Оллі Дінсмор сидів за чотири фути від Купола, а поряд з ним стояв його бойскаутський рюкзак. Рюкзак був повний каменів, які він назбирав у палісаднику… рюкзак був, правду кажучи, такий повний, що Оллі сюди радше приволікся, ніж прийшов, побоюючись, що брезент на дні прорветься і виваляться всі його боєприпаси. Але рюкзак витримав і хлопець теж. Він вибрав черговий камінь — гладенький, гарно відполірований якимсь із прадавніх льодовиків — і замашно метнув його в Купол, де камінь вдарився немов об чисте повітря й відскочив назад. Він його підібрав і пожбурив знову.
Купол має одну принадливу якість, думав хлопець. Хоч він і є причиною того, що померли його брат і мати, але, їй-бо, одного заряду боєприпасів достатньо на цілий день.
«Кам'яні бумеранги», — подумав він і усміхнувся. Щиро усміхнувся, але на його надто схудлому обличчі
