облуплений лак на нігтях матері, на тій її витягнутій руці, біля якої ще димився пістолет. А потім кинув камінь. Той ударився об Купол і відскочив.
О четвертій дня того четверга, коли північ Нової Англії перебувала в напівсутінках, а в Честер Міллі крізь схожу на шкарпетку проріху в хмарах сяяло, немов якийсь туманний прожектор, сонце, Джинні Томлінсон пішла перевірити, як почувається Джуніор. Спитала в нього, чи не потрібно йому якихось ліків проти головного болю. Він відповів, що не потрібно, потім передумав і попросив тиленолу або адвілу[403]. Коли вона повернулася, він рушив через кімнату їй назустріч, щоб узяти ліки. Вона записала в його картці:
Коли через сорок п'ять хвилин туди зазирнув Терстон Маршалл, палата була порожньою. Він вирішив, що Джуніор пішов у хол, але, пошукавши його там, він не знайшов нікого, окрім Емілі Вайтхаус, інфарктної пацієнтки. Емілі одужувала чудово. Терстон спитав у неї, чи не бачила вона русявого юнака, котрий накульгує. Вона відповіла, що ні. Терстон повернувся до палати Джуніора й зазирнув до шафи. Там було порожньо. Юнак, імовірно з пухлиною в мозку, одягся і сам себе виписав з лікарні, не переймаючись паперовою тяганиною.
Джуніор ішов додому. Скидалося на те, що його кульгавість майже цілком виправилася, щойно в нього розігрілися м'язи. І темна замкова шпарина, яка плавала перед його лівим оком, зменшилася до розміру бісеринки. Може, він усе ж таки отримав лиш невелику дозу талію? Судити важко. Та хоч там як, а він мусить виконати свою обіцянку Богу. Якщо він подбає про дітей Епплтонів, Бог подбає про нього.
Коли він покидав шпиталь (через задні двері), вбивство батька стояло на першому місці в його списку нагальних справ. Але коли він нарешті підійшов до свого будинку — будинку, в якому померла його мати, того будинку, де померли Лестер Коґґінс і Бренда Перкінс, — плани в нього змінилися. Якщо він уб'є батька зараз, скасують надзвичайні міські збори. Джуніор цього не хотів, бо міські збори забезпечать гарне прикриття для виконання його головної місії. Більшість копів перебуватимуть там, і таким чином дістатись підвалу буде легше. От тільки жаль, не буде в нього з собою отруєних армійських жетонів. З якою радістю він забив би їх у глотку здихаючому
А втім, Великого Джима все одно не було вдома. Єдиною живою істотою в хаті був той самий вовк, якого він бачив на світанку, коли той біг через шпитальний паркінг. Тепер вовк стояв на середині сходів, дивився на нього й утробно гарчав. Хутро мав нашорошене. Очі жовті. На шиї в нього висіли жетони Дейла Барбари.
Джуніор заплющив очі й порахував до десяти. Розплющивши очі, він побачив, що вовк зник.
— Я тепер вовк, — прошепотів він порожньому, гарячому дому. — Я вовкулака, я бачив, як Лон Чейні[404] танцює з королевою.
Вгору сходами він піднімався накульгуючи, але сам цього не помічав. Його уніформа висіла в шафі, там же лежала й казенна зброя — «Беретта-92 Таурус»[405]. У поліцейській дільниці було близько десятка цих пістолетів, куплених в основному на гроші федеральної агенції Національної безпеки. Він перевірив п'ятнадцятизарядний магазин і переконався, що той повний. Засунув пістолет у кобуру, затягнув ремінь на своїй схудлій талії, вийшов із кімнати.
На верхньому майданчику сходів Джуніор затримався, вагаючись — куди б йому піти, почекати, щоб узятися за виконання свого завдання вже тоді, коли міські збори йтимуть повним ходом. Балакати ні з ким йому не хотілося, він навіть бачити нікого не хотів. А потім йому зринуло: гарне потайне місце, до того ж неподалік від місця дії. По сходах він спустився обережно — клята кульгавість повернулася в повному обсязі, плюс ліва половина обличчя в нього заніміла, неначе обморожена, — і пошкандибав передпокоєм. Він був ненадовго зупинився біля дверей батькового кабінету, міркуючи, чи не варто відкрити сейф і спалити там усі гроші. Потім вирішив, що цим не варто паритися. Неясно йому пригадався анекдот про банкірів, висаджених на безлюдному острові, котрі збагатилися, перепродуючи один одному одяг, і він дзявкотливо розсміявся, хоча й не зміг пригадати фінал, та й взагалі ніколи не розумів цілком сенсу цього анекдоту.
Сонце сховалося за хмарами на західному обрії Купола, і день спохмурнів. Джуніор вийшов із дому й розчинився у сутінках.
О чверть по п'ятій із заднього двору зайшли в їхній тимчасовий дім Ейден і Аліса Епплтон. Аліса спитала:
— Каро, я піду з Ейденом… тобто ти візьмеш мене й Ейдена… на великі збори?
Каролін Стерджес, котра якраз готувала на вечерю сендвічі з арахісовим маслом і джемом на кухонній стійці Коралі Думаген, з хліба Коралі Думаген, черствого, але цілком їстівного, здивовано подивилася на дітей. Вона ніколи в житті не чула про дітей, котрим схотілося піти на якісь дорослі збори; якби її спитали, вона б відповіла, що діти, либонь, тікатимуть у протилежному напрямку, аби лиш уникнути такої нудної події. Це була спокуса. Бо якщо підуть діти, тоді й
— А ви цього певні? — перепитала вона, нахиляючись до дітей. — Обоє хочете піти?
До цих останніх кількох днів Каролін була впевнена, що не зацікавлена мати дітей, що її цікавить радше кар'єра викладачки й письменниці. Можливо, романістки, хоча їй здавалося, що писання романів заняття ризикове; раптом уб'єш купу часу на написання тисячосторінкового твору, а він виявиться провальним? Натомість поезія… їздити по країні (скажімо, на мотоциклі)… проводити авторські читання й семінари, бути вільною пташкою… оце було б круто. А ще можливі знайомства з цікавими чоловіками, вино й дискусії про Сильвію Плат[406], лежачи в ліжку. Аліса й Ейден перевернули її уявлення. Вона закохалася в них. Вона бажала знищення Купола — звісно, бажала, — але повертати двійко цих дітей їхній мамі… для неї це обернеться пораненим серцем. Вона тишком собі сподівалась, що їм теж від цього буде трішечки гірко. Либонь, це були нехороші надії, але вже які були.
— Ейде? Ти насправді цього хочеш? Бо дорослі збори бувають страшенно довгими і нудними.
— Я хочу піти, — відповів Ейден. — Я хочу побачити всіх людей.
І тут Каролін Стерджес зрозуміла. Не дебати щодо ресурсів міста і як їх надалі використовувати цікавили їх. З якого такого дива таке мусило їх цікавити? Алісі було дев'ять, а Ейдену п'ять років. А от побачити всіх людей разом, як велику розлогу родину? У цьому був сенс.
— Ви зможете добре поводитися? Без совання, без зайвого шепоту?
— Звичайно, — запевнила Аліса з почуттям власної гідності.
— І обоє, перед тим як ми підемо, гарненько випісяєтеся досуха?
—
— Тоді я тільки запакую оці сендвічі й підемо, — сказала Каролін. — А ще ми візьмемо з собою дві бляшанки содової для діток, які гарно поводитимуться і питимуть через соломинки. Це якщо означені дітки гарненько попісяють перед тим, як зволожувати собі горло водою з бульбашками, ось так.
— Я смоктатиму соломинку залюбки, як скажений, — сказав Ейден. — А є квасольки?
— Він має на увазі тістечка «вупі», — пояснила Аліса.
— Я знаю, що він має на увазі, але в нас їх нема, хоча, здається, є гремівські крекери[407], посипані цинамоновим цукром.
— Цинамонові гремівські крекери — це круть, — оголосив Ейден. — Я тебе люблю, Каро.
Каролін посміхнулась. Їй подумалося, що це прозвучало красивіше за будь-який із читаних нею віршів. Навіть красивіше за той, про холодні сливи, Вільямса[408].
Джулія вражено дивилася, як повільно, а втім, упевнено спускається сходами Ендрія Ґріннел. З Ендрією відбулася трансформація. Макіяж і зачіска на місці розкошлаченого ще вчора волосся зробили свою справу, але не це було головним. Дивлячись на неї, Джулія усвідомила, як давно вона бачила третю виборну міста сповненою впевненості в собі. Цього вечора вона одягла вмерти яку красиву червону сукню, оперезану пояском на талії — схоже, від «Енн Тейлор»[409], — а в руці тримала велику ткану торбу з зашморгом. Навіть Горес задивився на неї, роззявивши пащу.
— Як я виглядаю? — спитала Ендрія, досягши підніжжя сходів. — Як та, що могла б полетіти на міські
