— Вони прибирають звідси свій бівуак, чи як ви це називаєте, — промовила Джулія. — Наметів уже нема.
— Звісно. Десь через… — Барбі поглянув на годинник, — дев'яносто хвилин тут буде доволі спекотно. Синку, тобі краще поспішати.
Але тепер, коли вони врешті опинилися на порожній дорозі, Барбі почав сумніватися, чи дійсно Джо зможе зробити те, що пообіцяв.
— Йо, але… ви бачите
Спершу Барбі не зрозумів. Кинув погляд на Джулію, та знизала плечима. Тоді Джо показав рукою, і він побачив. Дерева по той бік Купола пританцьовували під середньої сили осіннім вітром, скидаючи кольоровими спалахами з себе листя, яке кружляло поміж самотніх морських піхотинців. На боці Мілла гілки ледь похитувалися і більшість дерев стояли ще в повному вбранні. Барбі був упевнений, що повітря проникає крізь бар'єр, але кволо. Купол гасив вітер. Він згадав, як вони з Полом Джендроном, чоловіком у картузі «Морських Псів», підійшли до струмка і побачили, як дибиться вода.
— Листя тут виглядає, — промовила Джулія, — ну, не знаю… якимсь
— Бо на їхньому боці вітер, а в нас лише дихання млявого бризу, — сказав Барбі, сам сумніваючись, чи в тім причина. Чи хоч
По дорозі сюди вони заїхали на «Пріусі» Джулії до Джо додому, щоб він узяв свій PowerBook. (Місіс Макклечі змусила Барбі заприсягнути, що він поверне їй сина живим і неушкодженим, і Барбі нічого не залишалося, як дати клятву.) Тепер Джо показував на дорогу.
— Тут?
Барбі прикрив долонями собі обличчя з боків, оцінюючи напрямок на червоне X.
— Трохи лівіше. Ти можеш прорепетирувати, подивитися, як воно буде?
— Йо, — Джо відкрив і ввімкнув PowerBook. Як завжди, миленько прозвучала стартова мелодія фірми «Макінтош», але Барбі подумав, що ніколи в житті перед його очима не поставало більш сюрреалістичного видовища, ніж цей сріблястий комп'ютер із жевріючим екраном посеред дороги Мала Курва з її латаним асфальтом. Це йому здалося перфектним апофеозом трьох попередніх днів.
— Акумулятор свіжий, отже, він мусить працювати щонайменше шість годин, — сказав Джо.
— А чи не перемкнеться він у режим сну? — спитала Джулія.
Джо подарував їй фірмовий погляд типу
— Якщо ракета засмажить мій Про, ви обіцяєте купити мені новий?
— Тобі купить Дядько Сем, — пообіцяв Барбі. — Я власноруч подам вимогу.
— Солодко звучить.
Джо нахилився до ноутбука. Понад екраном у нього було встановлено невеликий сріблястий циліндр. Це, як пояснив йому Джо, нове комп'ютерне чудо, що зветься ай-Сайт [217]. Він поклав пальці на клавіатуру і натиснув ENTER, на екрані вмить висвітилося яскраве зображення Малої Курви. З рівня землі кожна крихітна вибоїна, кожна нерівність дороги виглядала горою. На середньому плані Барбі побачив фігури морпіхів вище колін.
— Є в нього картинка, сер? — спитав один з них.
Барбі підвів голову.
— Скажімо так, морський піхотинцю, якби я був інспектором, ви б зараз виконували віджимання за допомогою підошви мого черевика, встановленого на вашій сраці. У вас подряпина на носку лівого чобота. Це неприпустимо на небойовому чергуванні.
Морпіх опустив очі вниз, собі на чобіт, де дійсно була подряпина. Джулія розсміялася. А Джо ні. Він не відволікався.
— Задуже низько. Міз Шамвей, а чи нема у вас чогось у машині, що ми могли б використати як… — Він показав рукою десь на три фути від рівня дороги.
— Є, — відповіла вона.
— І принесіть, будь ласка, мій рюкзачок, — попросив Джо. Він ще трохи почаклував з комп'ютером і простягнув руку. — Мобільник?
Барбі вручив йому телефон. Джо набрав номер з блискавичною швидкістю. А тоді:
— Бенні? О, Норрі, окей. Ви там, друзі? Добре. Я певен, ви ніколи не бували в пивниці раніше. Готові?
Повернулася Джулія з рюкзаком Джо і картонкою, в якій лежали залишки надзвичайного недільного випуску «Демократа». Джо поставав ПаверБук на картонну коробку (раптове підняття зображення від рівня землі аж спричинило в Барбі легке запаморочення), перевірив його й оголосив, що все в абсолютному стані. Порився у своєму рюкзаку, дістав звідти чорну коробочку з антеною і підключив її до комп'ютера. Солдати по той бік Купола збилися в гурт, зацікавлено спостерігаючи ці маніпуляції.
— На вигляд нормально, — промурмотів Джо. — Зелене світло.
— А не треба зателефонувати твоїм…
— Якщо все працює, вони самі подзвонять, — перебив Джо і тут же додав: — Ого, а тут можуть бути перешкоди.
Барбі подумав було, що він має на увазі щось комп'ютерне, проте хлопець туди навіть не дивився. Барбі простежив за його поглядом і побачив зелений автомобіль шефа поліції. Той рухався не швидко, але мигалка на його даху пульсувала. З-за керма виліз Піт Рендолф. З пасажирського сидіння (машина трохи колихнулася) вибрався Великий Джим Ренні.
— А що це вам таке, пекельники, здумалося тут робити? — запитав він.
У куртці в Барбі запищав телефон. Він ткнув його в руку Джо, при тому сам не відривав очей від виборного й шефа поліції, котрі наближалися до них.
Вивіска над дверима «Діппера» волала: ПРОСИМО ДО НАЙБІЛЬШОГО ТАНЦЗАЛУ В МЕЙНІ! І вперше за всю історію цього придорожнього закладу на його танцювальному майданчику було не протовпитися об одинадцятій сорок п'ять ранку. Томмі й Вілла Андерсони самі вітали гостей біля дверей, точнісінько ніби якісь проповідники, що припрошують парафіян до церкви. У даному випадку Першої церкви рок-гуртів прямо з Бостона.
Спочатку аудиторія поводилася стримано, бо на екрані не було нічого, окрім єдиного слова: ЧЕКАННЯ. Бенні з Норрі підключили апаратуру й увімкнули телевізійний кабель у гніздо 4. І раптом на екрані на повний зріст з'явилася дорога Мала Курва, з усіма кольорами яскравого листя, що осипалося навкруг вартових морських піхотинців.
Натовп вибухнув аплодисментами й схвальними вигуками.
Бенні дав п'ять Норрі, але Норрі цього було замало; вона поцілувала його просто в губи, і то міцно. Це була найщасливіша мить у його житті, це відчуття було навіть кращим за те, коли він зумів залишитися у вертикальному стані, роблячи на повному ходу йоржа.
— Дзвони! — нагадала йому Норрі.
— Зараз, — відповів Бен. Він відчував, що обличчя в нього палає, немов вогнем обпечене, але посміхався. Він натиснув ПЕРЕНАБІР і приклав телефон до вуха. — Чувак, ми отримали! Зображення таке круте, що…
— Х'юстон, у нас проблема, — перебив його Джо.
— Не знаю, що вам, люди, тут здумалося робити, — промовив шеф Рендолф, — але вимагаю пояснень, а цю річ вимкніть, поки я їх не отримав, — показав він на ПаверБук.
— Сер, вибачаюся, — гукнув один з морських піхотинців з нашивками молодшого лейтенанта. — Це
